Крижі

Не розмовляли, начеб усім відібрало мову. Замість голосів голосно тріщала, спалахуючи, осичина– мати щось варила, зітхаючи; в її грудях гоготіло, як у грубі. Батько не роздягнувся і німував.

Оленка і Сергійко посхилялися над кулішем і, боячись брязнути ложками, обережно набирали страву. Не довечеряли, нечутно відклавши ложки.

Дівчина прищулилася, і їй здається, у зовсім темних кутках стоїть темна напасть – двері зачинені, не вийде; у вікно задуває вітер – стукає, і стукає насторожливість.

Хлопчик не хотів лягати на тапчані, заповзявся спати з батьками. Мати його ляснула, і він понуро втік з тапчана. Оленка розібралася, втримувала його коло себе, погладжуючи, щоб швидше заснув. Передчувала: батьки хочуть переговорити. Сергійко поборюкався і затих. Її рука перестала його гладити, сповзла, простяглася й визимнювала. Сестра позаздрила братикові, що він заснув. Вона вкрилася з головою, начеб відгородилася від світу, заховавшись од нього; різко склеплювала очі, але сну не було. Сон пропав – розчинилася її душа.

Оленка чула кожен шерех, кожен найменший порух. Полягали й батьки. Хоча б перекинулися якимось словом: тиша. Невже вони все вирішили і сплять? її розчинена душа чекала. Вона була неспокійна й ворожа до запалої тиші.

З глибини, із непроглядних закапелків свідомості пробилася думка: наша хата викричалася, пересварившись, і знемогла, як людина, що зірвала горло.

– Спиш?

Оленка почула батьків голос і причаїлася: так мовби сам камінь зворухнувся і мовив батьковим голосом.

– Полікарпе… Полікарпе…

Материн голос озвався, як струна, і та струна урвалася.

Знов тиша.

– Ні на що він, Улю, не йде. Ні на що! – почав батько. Пручнувся, певно, сів, опустивши на долівку ноги. І забалакав. Швидко, різко: – Що тільки йому я не обіцяв, все одно, як холодне залізо куєш. Не доплачуй, кажу, за браму, за огорожу. Загадуй, кажу, що хочеш. Я все зроблю. Я на все згодний. А він тільки сміється… Улю-Уленько… – і замовкає, не знаючи, що йому діяти.

– Видяш… – люто, зло викидає із себе мати. – І ні на що він не піде, Полікарпе, – проказує стишено, ствердно. Шарудить рядном, видко, теж сідає і вмощується поряд з батьком. – Та чи ти знаєш, з чим я до нього ходила? Я наші шлюбні обручки носила йому, паскуді.

Оленка отерпла. Їй ввижається, що тапчан зрушився, і що вони із Сергійком летять у бескидне провалля.

А мати:

– Ти, каже, хочеш, щоб твій Полікарп сухеньким із води виплив, не осмаленим із вогню вийшов? Ні. Знаю, що ви чекаєте й не дочекаєтеся фріцівської погибелг і по моїй душі дзвоните. Не вийде! Я загину й кума за собою потягну. Знаю, що ви пересиджуєте, сподіваєтеся, що більшовички вас визволять, а тоді Видяша на Сибір, до стінки, заалалакав. Як крикнув: що мені, те нехай і кумові, Уляно! І як розстріляв мене. Боже-люди…

Помовчавши, батько:

– Він і мені те ж саме: затис у своїх кліщах.

І залягла оглушлива тиша.

– Другий рік війни, – знову батько. – А скільки ще вона буде?.. Втечу в ліс, знайду партизанів… Але ж… Тільки я з дому, як вас поженуть у Вовчий яр: там усіх розстрілюють…

– А так, так, – згоджується з ним мати. – То вже так, звісно. Ти ж нас не забереш із собою?.. Не про себе думаю:, діти щоб жили…

– Стану під суд – мене уб'ють. І вас знову ж таки не помилують. Кум Видяш перший зі світу зжене. В концтабір і капут, – веде нишком, розмірковуючи, батько.

Оленка – мов у вогні: як бути?

Мати не запитує батька: "Що ж робити?" – а звертається до нього:

– До вчителя ходив?

Батько якийсь час мовчить.

– Не зважився. Як же бути? – питає батько й кидає після довгої мовчанки: – Я служити фашистам не буду.

– Не знаю, – каже мати.

Цього не знає й Оленка. Але чому батько не зважився піти до Корпія Терентійовича? Дівчину кидає з гарячого в холодне. В її розчиненій душі все перегоріло. Вона холоне. Оленка відчуває, як на чолі виступає зимній піт і костеніють руки й ноги.

– Хто ж знає? Хто? – кидає батько в темряву. Його голос розійшовся по хаті, з'єднався з мороком..

Нависає чорна стеля. Не видно вікон.

– Боже-люди… – кидає мати, ламаючи свої руки.

Оленцї чути, як тріщать материнські пальці, і їй не хочеться жити, а хочеться згинути… Дівчинка хвильку лежить, потім зривається і кричить:

– Тату, йдіть до вчителя!

Їй хочеться, щоб прокинувся і щоб кричав те ж саме Сергійко. Вона скидає із себе, з нього вкривання.

– Ет, що ти тямиш! Хіба холодне залізо кують?

Сергійко не прокидається. Оленку обіймає великий жаль. Течуть сльози, і вона ридає: "Татку… мамусю…" Вони схиляються над нею, а вона відбивається від них: "Татку… мамусю…".

Досвіток сірий, глухий. Батька вже нема. Мати подає їй кошичка. Оленка вискакує з хати і мчить до Корнія Терентійовича. Сідає на його сходах. Жде. Обхопила голову долонями – чолом до своїх колін.

Вчитель дивується їй, як прояві. Вона оповідає, збиваючись, чому прийшла.

– Корнію Терентійовичу, що ж робити? Що?

– Жити, – відповідає він. Нахиляється, піднімає їй голову.

– Перекажи батькові, щоб послав матір у село… – він назвав у яке. – Там її чекатиме червоноармієць, якого ми врятували. Він і порадить, – і, дивлячись їй у вічі, казав: – Про те, що ми врятували червоноармійця, і ти знаєш, і наші хлопці – Лесь, Мартин, а про те, куди піде твоя мама, ніхто не повинен знати, ніхто, бо інакше ти загубиш і батьків, і себе…

Оленка ловила кожне його слово.

– Ти запам'ятала, доню, в якому селі будуть чекати твою матір? – перепитав учитель.

– Я все запам'ятала, Корнію Терентійовичу.

19

Мартин, відвернувши голову, поклав їй на парту недогризок олівчика в наконечнику: віддав подарунок і відійшов, ні про що не допитуючись і не обмовившись жодним словом. Лесь наздоганяв її коло дерев'яного мостика, але вона сама утікала, відчуваючи його спиною. Все одно наздогнав, торкнувся рукою до вушка кошичка: сіпонула, потягла кошичка до себе. Оглянулася через плече, спекла Леся таким поглядом, що він остовпів. А в школі Лесь до неї не підступає. Перешіптується про щось з Мартином, інколи з бургомістренком чи ще з кимось із його компанії. Віктор зорить на неї поблажливо, Серж – насмішкувато, а Жорж – уїдливо: Підлиза.

Оленка спостерігає це щодня. Який вже день? Її парту – острівець її безлюддя і її саму на ньому не просто оточує порожнява: дівчина відчуває, як та порожнява обмиває її, як вона накочується й накочується на неї невидимими валами. Ось що накоїв батько. А сказати, що мати підуть на побачення з червоноармійцем, якого вони врятували, вона нікому не може…

Дерманка розгорнула газету і заховалася за нею, починаючи свій урок. Раніше, коли пані Ельза ставала перед класом, розкинувши газету, і коли починала, як капрал, свій урок, Оленку поривало перезирнутися, посміятися. Зараз сиділа, наче опущена у воду.

– Запорука перемоги… – линуло начеб з якогось іншого, не її світу.

Оленка колупає нігтем парту. Думки, як ножі: що їй пані Ельза, що їй до того, що вона там проголошує? Вона це давним-давно знає, наїлася, годі. Думки націлилися ножами в серце – на якому вона світі, з ким? Чи ж не таким самим голосом, як у Дерманки, кричав німець, видираючи з рук матері Сергійкову вишиваночку? Чи ж іншим голосом погрожував Видяш, застукавши їх з батьком на колії?

Склавши газету, Дерманка розмахує нею:

– Висоцька, повтори, що ж є запорукою перемоги?

Оленка не чує запитання й не піднімається, поки вчителька не стає коло неї й не підіймає її помахом газети. Клас шушукає, підсміюючись. Дівчина мнеться і пригадує Корнія Терентійовича, що невіглаством і неуцтвом не поборешся, але ж не може вона цього випалити – пригадує Мартинове: "П-п-пух… – покору, поклоніння, послух!" – саме те, чого пані Ельза від них домагається, але теж не може кинути це в обличчя.

– Не знаю…

Дерманка застерігає, що не ставить їй кілка тому, що її батько…

– Ставте… – просить, задихаючись, Оленка.

А клас перешушукує, гомонить: перша учениця і з кілком!

Дівчину ніщо не обходить. Ніготь поколупує парту: боже-люди, пані Ельза посилається на її батька?

Не виходить з класу на перерву. Навколо сміх, штовхотня – усе перекидом і вихором, вихором. А вона сидить, мовби її хтось посадив, щоб сиділа сиднем. Затулилася долонями.

У класі, в коридорі дудонить підлога – тупотня.

Хто знає, що вона, закрившись долонями, чинить за партою, сидячи, не чуючи ні сміху, ні реготу, ні тупоту своїх товаришів, судить свого батька.

Розняла долоні: стоїть Корній Терентійович – починається новий урок. І спливло, облягаючи душу: "Куди піде твоя мама, ніхто не повинен знати, ніхто…"

Учнівські голови, як прорубалися, й вчитель начеб застиг перед нею: чоло пооране – думки позаклякали в борознах, мов зерно у посуху; кущисті брови напружилися, мов стережуть вітер; в очах дороги, шляхи, яким нема кінця-краю і які манять – незвідані; обличчя бліде, вимучене; і за всією цією суворістю у довгих вусах ледве помітна зворушлива усмішка.

Він – її світ. Це не було скороспілим, минущим переконанням. Хіба не вона завжди думала хоч у чомусь наслідувати вчителя?

Корній Терентійович і не дивився на неї: вийняв із замшевого футлярчика годинника, перевіряв час. І тому, що він не дивився на неї, а вона саме цього хотіла, щоб звернув на неї увагу, щоб глянув, бодай мельком, переконання: "Він – мій світ" – посилювалося. І саме в цей час Оленчині думки вернулися до батька, і в її свідомості блиснуло і загриміло: "А хіба йому легко?" Ніготь не переставав колупати парту, але колупав машинально, за звичкою, мовби вона приходила до школи, щоб колупатися в парті. Порівнювала подумки батька з учителем.

Її охопив шал туги і болю: "Батьку, тату, татку"…

Клацнула покришечка годинника – Корній Терентійович не звернув уваги на Оленку, і вона не мала наміру писати диктанту. Вчитель читав текст, дочитував його, щоб учні сприйняли його як ціле, а вже тоді диктуватиме речення за реченням: дівчину щось кольнуло, її вразило, дістала ручку, калатнула" чорнильницею.

Учитель диктував: "Буря зруйнувала воронове гніздо.