Щоб Ганна не обидилась, додала: – Не тільки іншим, і нам пора ліпше жити.
Все на цьому світі швидко міняється! Місяць-півтора тому гризлися, журилися. Лаштувались в інші краї, за море, в Америку вибиралися долі-щастя шукати. Все перекинулось, перевернулося. Ніби вчора було. Чи не сон це? Ні, не марення. Землі наділили. Худобу панську людям роздали. Не ймеш віри очам своїм.
Власне подвір'я вузеньке. Не пручайся, миню. Іди, а чи не впізнала свого хлівця, у якому стояла телицею? Ревеш чомусь. Теплим пійлом напою тебе. Ходь, ходь, Зіронько!
Все одно не віриться Ганні, що солтис ніколи не повернеться і не відбере корову. Не віриться, що Антін з Йосипом обробляють своє поле. Може б, зачекати трохи. Недобрі, лихі чутки повзуть по хатах. Поговорюють, що даремно біднота на панських землях копошиться. Не для себе трудяться… найдовше до зими ще так протягне. Якщо й не переміниться, не чекай користі з праці: не вродить земля нічого, а вродить – град виб'є. Повзуть чутки. Може б, зачекати?
Проте в селі ніхто не вичікував. Може, й брав кого сумнів, але землі і худоби ніхто не цурався. Дід Архип вдруге викликав комісію, щоб його грунт переміряли, бо, мовляв, ошукали. А Оленчина мати! Вона прийшла якось до Таранчуків мінятися курми. Образилась, бачите, що не їй дісталися осадницька попе ляста курка і червоний півень.
.– Віддай мені попелясту і півня! Забери мої обидві курки.
– Беріть, – погодилась Ганна.
Обмінялись. Лагідно розмовляють. Оленчина мати несе попелясту і півня. І здається їй, що вона обдурила сама себе. На душі гризота: все-таки в Ганни дві курки. По яєчку – буде два. На якого біса той півнисько? Гарний, правда пір'я як жар, ще й гребінь короною. Однак яйця не знесе, як і бик молока не дасть.
– Передумала я. Віддай, Ганно, моїх курей.
– Найшло на вас.
– Віддай, прошу.
– Глузувати здумали?
Однак знову обмінялися.
Ніхто не відмовлявся від добра. Навіть Бородай і той солтисових собак позабирав.
Цілий день Ганна поралася з коровою. Виводила пасти. Рвала хопту, обтрушуючи, щоб до трави і пилиночка не пристала.
Пізно приїхали Антін з Йосипом. Відвели Бородаєві коней.
Їли гречану затірку з молоком. Затірка тверда, на зубах потріскує. Молоко парує.
– Як лікарство п'ю, – каже Антін, зачерпнувши ложкою страву. Він хвилюється: стільки роботи прибавилося! Корова є – хлівця підлатати треба. Звезуть осадницький хліб докупи, обмолотять гуртом. Поділять на душі. І соломи перепаде. Хату б на зиму перекрити не завадило. Якби їм ще хоч одну пару рук у сім'ю!
5
Над ганком попівського будинку висіло в рамці виведене червоними буквами: "Клуб". Сюди навідувалась переважно молодь. Але минула осінь. Настала зима. У клубі Грицько став учити писати і читати неписьменних.– Нам та письменність, як жабі парасоля, – одмахувався Таранчук.
Проте і йому скортіло податись у клуб, щоб поглянути хоч краєм ока. У кожусі й високій баранячій шапці, з байдужим виглядом, ніби його ніщо не обходить, завітав буцімто випадково. У клубі людей повно. Тиша. Сидять за столами (і де їх набрали стільки?), переписують щось з чорної дошки. Присів і собі ззаду. Чи не подуріли люди? Старе таке, як дід Архип, теж тут, ще й каракулі виводить, але не в зошиті, а на грифельній дощечці. Певно, в якогось осадника захопив. Хома ж зовсім з глузду з'їхав. Розсівся коло самих дверей. Привітався з ним, а він не чує. Штовхнути його.
– Що тобі?
– Добривечір.
– Гантін? Дай боже. Ножика тобі – олівця затесати? – і поліз рукою в довгу кишеню.
– Пропади ти пропадом із своїм ножиком, Хомо.
– Не треба ножика?
– На кий біс. Краще розтлумач, що воно…
– Школа, чи не видиш?
– Тихо! – насварився Грицько. Волосся спадало йому на лоб. Сам же веселий, як хлопчик на святі.– У нас новачок, дядько Антін.
Кудлаті голови повернулись. Від упертих поглядів Таранчук ладен був провалитися. І надоумило ж приволочитися. Чорт потягнув.
– Сюди, Антоне, – кликав дід Архип з передньої лави. – Тут видніше. Очі зовсім здають.
– Проходьте, дядьку, – запрошував Грицько.
– Я вже тут. Ви кінчайте. – Антін затиснув шапку між коліньми і сидів згорблений.
"Гм, школа, – міркував собі.– Навіть жінки покидали коловоротнії і прасниці. Он Трохимова Химка, як графиня. Вдає, що грамоти вчиться, ха-ха! Пише олівцем. Їй-бо, пише, язик висолопивши. От оказія".
Грицько витер дошку мокрою ганчіркою.
– Повторимо?
– Похторимо, – позіхнув дід Архип.
– Хто скаже, що таке капіталізм?
Люди мовчали.
– Може, ви, дідуню?
– Я? Я можу… тре встати? – підводився. – Капіталізмус – це…
– Капіталізм, – поправив Грицько.
– Ти мене не вчи. В пана Рачинського хто служив?..
Заняття закінчилось. Жінки розійшлися відразу. Чоловіки стали покурити в сінях. Антін частував міцною махоркою.
– Я вам забув щось інтересне прочитати, – схаменувся Грицько. – Бородай до газети написав!
– Як Бородай? Що він там написав?
Грицько черкнув сірника. Дістав з пітьми лампу. Селяни обступили його. Таранчук навалився на спину і заглядав Грицькові через голову,
– Отже, пише, – почав Грицько. – "Півроку наше село Бодаки живе вільно і щасливо. З того часу, як скинуто польсько-панське ярмо, в селі пройшли великі зміни…"
– Правильно пише. Не бреше, – визначив Таранчук.
– До чого ж веде?
– "Про себе скажу, – читав далі Грицько, – не бідняк я, жив увесь час заможно. Але тільки тепер, під радянською зорею, зрозумів, що багатство, нажите на праці інших, то є страшна несправедливість. Тепер я хочу жити по-новому, чесно виконувати наші радянські закони. В строк вивозив я хлібопоставку. Навіть здав на десять центнерів більше. Своє остаточне щастя зможу знайти тільки в колгоспі".
– Що? – отетерів Антін. – Бородай це пише? Не вірю!
– Дай глянути, – потягнув газету Хома. Він крутив її на всі боки. Газетка мала. Районна. Підносив до самого скелка, читаючи по складах підпис. – Якщо Бородай за колгосп, нам і поготів, – зморщив лоб.
– Брехня! – гримнув кулаком по столу Антін. – Не вірю. Хоч убийте. Мало Бородаїв є на світі! Певно, то якийсь інший.
6
Хоч Маркіянові із школи додому аж ніяк не з руки іти мимо Таранчуків, але він чомусь опинився перед їхнім подвір'ям і повис на нових воротях. Відчинив одну половину, вчепився, і вона жалісно запищала завісами. Спробував ще раз і наробив такого скрипу, що з хати вибіг Йосип, який, напоївши корову, відірвав було часинку сісти за позиченою книжкою готувати уроки.– Йосип-кирпоносип, іди покатаємось, – реготав Маркіян.
– Забирайся геть! – накинувся хлопець на нього. – Не твої ворота, і ти не маєш права гойдатися на них.
– Розперезався! Дуже треба мені було до тебе йти. Тато прислали, абись вибрав у мене старих книжок, бо мені вони непотрібні. Сам не знаю, нащо тато накупили їх.
– Книжки? Задурно?
– Мені аби сказати, а ти як хочеш. Не забереш – спалимо. Ідем – зіскочив Маркіян з воріт.
Йосип вагався. Йти чи ні? Вітер хитав половинкою воріт. Книжки приваблювали його більше, ніж булка з маслом. Певно, новенькі. Почав він ходити у другий клас, але ні однісінької книжки не має. Якби ще вдень вчився. А то ж вечірня школа. Учнів набралося багато, а з книжками мало хто. Маркіян не раз хвалився, що йому куплено всі нові підручники від першого до четвертого класу. Так що старі книжки йому ні до чого.
Йосип вирішив піти.
Бородай весело привітався з ним і гукнув у хату:
– Мотре! Таранчуків тут. Нагодуй-но його!
Маркіян повів Йосипа до хати. Мотря насипала борщу в глиняну миску, подала в полив'яній риночці підсмажену на салі кишку. Запах страв ворушив у хлопця ніздрі. Але відмовлявся від обіду. Мотря силоміць упхнула в його руку ложку. Обідали вдвох з Маркіяном.
– Смачно? – витирала руки об запаску Мотря.
– Смачно, – підставляв Маркіян під ложку скибку хліба.
Йосип їв мовчки.
Мотря дорікала йому, що він забув про них, ніколи не заходить. Маркіянчик скучив, бо звик, як Йосип у них служив. Були часи… Одначе ліпше про це не згадувати. Хіба тоді його хто скривдив? Пальцем ніхто не рушив. Добра зичили.
"Щоб ти тріснула", – думав Йосип, слухаючи Мотрю.
"Вдавився б ти", – говорили злі Мотрині очі.
На кухню придибав Бородай. Хвалив нову владу.
Йосип мовчав. Поклав, облизавши язиком, ложку.
Маркіян виніс книжки, загорнуті в газету.
Випроваджуючи колишнього наймита, хазяїн передавав, щоб його батько, якщо потрібні коні чи ще яка допомога, заходив без ніяких церемоній. Він, Бородай, не поскупиться.
Йосип ніс книжки і ніяк не міг збагнути, чому Бородай раптом так роздобрився.
Вечір. Безмірна синява розпливлася з-за гір, куди кануло підсліпувате зимове сонце, насунула крилами і завісила два маленькі віконця Таранчукової хати.
Ганна витягнула з печі палаючу соломинку і піднесла до гнота каганця. Тьмяний вогник витягнув короткого язичка, кидаючи червонувате світло. Вона перебирала квасолю для юшки. Антін тесав держака до вил. Він вирівнював стругом замашну жердину, приперши її животом до одвірка.
Йосип ще не вернувся із школи. Батькові, певно, хотілося їсти, бо бурмотів:
– Вчать так довго, лихо їхній мамі…
– От-от надійде, – заспокоювала Ганна. – Він же не обідавши. Як поставила у печі, так все і задубіло.
– Якби був голодний, не сидів би там, вилупивши баньки.
Йосипа все не було. Це вже почало дратувати батька. Обстругавши держак, поклав його на піч сушитися. Від нетерплячки засновигав по хаті.
– Закурив би, – обмовилась мати.
– Наливай юшки. Не можу…
Вже мати помила і склала начиння, коли повернувся Йосип. Веселий, але голодний, бо нишпорив очима по мисках. Книги сунув на лаву в куток, під божницю.
– Чекали, чекали, – і без тебе… – діставала мати горня з печі.– Роздягайся, синку.
– Що там? – вказав батько під божницю.
– Книжки.
– Позичив?
Сьорбаючи юшку, Йосип оповідав, як його приймали у Бородая.
– Бач, подобрішали, – поралася коло мисника мати.
– Не хвали, а то перехвалиш.
Погас каганець. По хаті бігали тіні. То вітер хитав за вікном сонну вишню. Зійшов місяць і кинув на неї Холодні промені, і од вишні лягла на долівку й на стіни хитка тінь. Йосипу не спалося. А що, як Бородай захоче, щоб йому відробляв за книги?
Місяць, повний, – великий, світив на Йосипове обличчя.