Павучки розкланялися (Руслан їм теж уклонивсь) і змійкою один за одним виповзли за двері.
Нарешті вперше за три дні він розплющив очі. Хтось притулив до його губів алюмінієву кварту з водою. "Ну, слава Богу, а то наче й не дихав", — почувся голос. Руслан обмацав обличчя рукою, воно було все у зашкарублих струпах, став прислухатися до тіла. Біль був цілісним, неподільним. Застогнав, коли спробував півести голову, аби подивитися на ноги. Йому допомогли. Зламана нога була взята в шину — дві штахетини, обмотані скотчем. "Це моя робота, гадаю, до весілля заживе", — похвалився солідний чолов'яга років п'ятдесяти. "Я — Федорович", — назвався. "Василь, Іван, Андрій, Павло...", — відгукнулися по черзі в'язні. Всі молоді хлопці, його ровесники. Руслан назвав своє ім'я. Крізь шрами проступила ледь помітна посмішка. "Ну от і познайомилися, нічого, якось воно буде", — підбадьорив Федорович.
Вже була середина вересня. Поки вони тут сиділи, десь там, нагорі, домовилися про перемир'я. Ставлення до бранців дещо змінилося. Їх стали виводити на прогулянку, і якщо раніше тримали лише на хлібі й воді, тепер додали в раціон перлову і пшоняну кашу. Через місяць перевели в гуртожиток індустріального технікуму. Приміщення не опалювалося. Вдень грілись у дворі біля багаття, а ночами цокотіли зубами ловлячи дрижаки. Згодом видали дві буржуйки. Припадало по одній на три кімнати, а тому в одну з них вночі набивалося по 10-12 чоловік. Руслан довго нудився, поки не знайшов скарб. Стрибаючи на своїх старих милицях покинутим приміщенням технікуму, натрапив на бібліотеку. Двері були відчинені, внутрішній інтер'єр зберігав первозданність, лише товстий шар пилюки свідчив про те, що тривалий час сюди не ступала нога людини. "Це ж якщо іще хтось натрапить на книгозбірню — їй хана, спалять у буржуйках", — подумав Руслан. Вирішив частину своєї коштовної знахідки переховати. Довго шукав підходяще місце, і нарешті знайшов під сходами, що вели на перший поверх, комірчину, в якій технічки зберігали свій інвентар. Забив її книжкми вщерть. Це був його порятунок — від нудьги, гнітючої і страшної реальності полону, туги за Лілею і рідними. Час почав бігти майже непомітно — від рядка до рядка, від книжки до книжки. У грудні половину в'язнів обміняли. Прокинулася надія... І ось березень 2015-го. На порозі — троє "ДНРівців". Один із них зачитує список прізвищ: "Васюта, Коломієць, Ільченко, Галушка, Кравець, Бойко, Гармаш...". Останнє — Русланове. Хлопців ніби правець скував. Потім невидимі пружини кинули їх на середину кімнати, де вони утворили живе коло, сплівшись руками і притулившись лобами. Стояли, плакали, сміялись, клялися бути довіку братами. Проте поки їх везли до першого українського блокпоста під Мар'їнкою, жоден не проронив і слова. Були напружені, ніби готувалися до розстрілу. Федорович м'яв у руках свого кашкета, Руслан втупивсь у книжку, не перегорнувши за дорогу жодної сторінки, Василь Кравець дер нігтями фарбу поручня, Павло Ільченко грів лобом бокову шибку. Блокпост. Хлопців почала бити лихоманка. На ватяних ногах перетнули уявний кордон. Воля!
— Браток, дай подзвонити, — кинувся Руслан до першого ж бійця. Той відмахнувся, мовляв, багато вас тут таких. Вісім місяців тому Руслан останній раз говорив із Лілею. Повідомила тоді, що вагітна і що вже вирахувала день, коли має народити — 15 березня. Залишалися два дні! Він повинен встигнути! Мало не силою видер телефон у якогось воїна. Тремтячими пальцями набрав номер Лілі. А раптом їй цей дзвінок зашкодить? Краще — до друга Миколи Білика. "Друже, це я., — вимовив затинаючись, — виручай.
"Давай, давай." — підганяв він водія, якому пообіцяв половину своїх "підйомних". "Та куди давай, і так 150 на спідометрі", — сердився хлопець за кермом. "Давай, давай..." Він таки трохи спізнився. Ліля вийшла, тримаючи білий згорточок в руках. Озирнулася довкола і спохмурніла. Назустріч їй рвонула ціла юрба родичів — мабуть, півсела. Заспівали Ми— колині скрипки. Заплакали люди. Всі пам'ятали той білий танець на весіллі. Руслан стояв позаду з величезним букетом білих троянд, спираючись на ціпок. Його, бородатого, ніхто не впізнав, окрім неї. Вона рушила крізь натовп, вклонилася йому і сказала: "Русику, запрошую тебе на танець.".
Березень 2015-го
Бур'ян
Максим зійшов із маршрутки і розгублено роззирнувся навкруги, ніби його було викинуто на безлюдному острові. Потім ущипнув себе за руку: чи це, бува, не сон, він це чи, може, хтось інший? Потім опустився навколішки і поцілував землю. Здрастуй, рідненька! Потім уже неквапом, ніби відеокамерою, обвів поглядом краєвид, фіксуючи навіть найменші деталі. Ну майже нічогосінько у ньому не змінилося за рік — ті самі старі кошлаті верби на дні яру, шлях у вибоїнах, високі списи очеретів на мочарах, хіба що пологі схили долини змінили золототкані хлібні килими на смарагдові — кукурудзяні й соєві. Може, наламати качанів для матері?" — майнула в голові бешкетна думка, бо колись ніколи не оминав нагоди натрощити їх на колгоспному... ой, забувся, орендарському полі. Але подумав, що ці культури, мабуть, генетично модифіковані, від чого можуть вирости роги, тобто є ризик стати мутантом, монстром. Хоча, якщо подумати, хіба не став він таким на війні? З рогами, колючками, іклами і ще бозна з чим. Адже війна змінює генетику душі і мислення. Виходить, він теж. ГМО? Від цього несподіваного висновку сумно всміхнувся.
Сів на траву, підібгавши під себе по-турецькому ноги, як учив його татарський побратим Бозор, затягнувся цигарковим димом. Спішити нікуди. Треба звикати до іншого середовища, де свист куль змінило сюрчання коників, грім вибухів — запаморочлива вечірня тиша, ненависть — любов, жорстокість — милосердя, нервову шарпанину — спокій. Але подумав, що світ, у який повернувся, не може бути таким же добрим і хорошим, як і колись, для людини, котру вбивали і яка сама забирала життя в інших. Йому довго, до самісінької війни, щастило не зустрічатися з підлістю, підступністю, зрадою. То була прекрасна формула світосприйняття, яку успадкував від діда Трохима, котрий прожив сто з гаком літ, але ніхто в селі не міг сказати про нього поганого слова, бо сам ними не розкидався. Жив у такому собі коконі щастя, ні в що не втручаючись. Але син уже був не такий. Чесний і щирий, але бунтівний і вибуховий, не терпів несправедливості, спалахував, як сірник, кидався у бійку з найменшого приводу. І біди чіплялися до нього, як реп'яхи до штанів: аварії, судові тяганини, борги, сварки із владою і начальством, хвороби. Любив за чаркою похвалитись, як різав щиру правду голові колгоспу чи секретареві парткому. А вони йому урізали зарплату, премії, площу городу. Іноді, бувало, затихав. Тоді його кар'єра починала йти вгору. Одного разу доріс навіть до бригадира тракторної бригади. Але якось навесні приїхали з райкому, запитали, чого його бригада зриває посівну. А він у відповідь: "Розтуди-перетуди вашу, не заважайте працювати..." Й полетіла його кучерява голівонька. Перевели у рядові, вигнали з партії. "За правду страждаю." — казав. Згодом став пиячити, захворів. Не стало його, коли Максимові було дванадцять.
На війні все ясно: з цього боку добро, з іншого — зло, яке треба загнати в пекло. Проте мирне життя час від часу пропонує такі дилеми, котрі можуть роздерти навіть найміцнішу душу. Цілком можливо, вже за мить він опиниться на якомусь перехресті, як це сталося з ним учора на вокзалі, коли заступився за бабусю, котрій забороняли торгувати міліціонери, чи сьогодні в маршрутці, коли зауважив двом студентам, щоб не гелготали на весь салон і не жлуктили пиво, а вони відмахнулись і далі своє. Скипів, схопив обох за коміри, потягнув до дверей. Вереск, писк, лемент... Прикро вразило, що пасажири у цьому конфлікті стали на бік тих гицелів. "Не чіпай дітей, харцизяко!", — надривалася якась молодиця, хоча ці діти були за віком майже такі, як він. Он воно як — ще рік тому вони були героями, а тепер. Виходить, і воїни, і сама війна стали тягарем для людей? Це було зрозуміло ще там, на сході, з того, наскільки скупими й нечастими стали волонтерські каравани. Отже, й суспільство зазнало модифікації? Цікаво, в якому напрямку відбувається цей процес? До кращого чи до гіршого? Максим, хоч учився на агронома, захоплювався історією, тож знав, що кров революцій, яка проливається на суспільну свідомість, наче насіння в ріллю, розквітає потім отруйними квітами ненависті, які плодоносять голодом, терором, злиднями. Аж у 1945-му зупинився маховик більшовицької революції. Майже тридцять років крутився, підминаючи під себе мільйони доль. А може, і досі не зупинився?
Дві пригоди, які з ним трапилися протягом доби, його лякали, і свідчили про те, що отой кокон, який успадкував від діда, втратив свою захисну здатність. І не дивно, бо в нього кілька разів вціляли кулі, він присмалювався "градами", проштрикувався ножами. Ну й що робити? Заліпити ті дірки пластиром і жити до ста років, як дід, чи кинутися в бій зі світом за прикладом батька? Довго сидів над дорогою. Висмалив із десяток цигарок, аж в голові замакітрилося. Та все не наважувався підвестися й зробити перший крок. Мусив ухвалити якесь рішення. Терези цього суду все ж схилялося на бік дідової життєвої філософії, яка гласила, що все в руках Божих, а люди — ниці й окаянні мурахи, неспроможні і негідні боротися з долею, зі злом треба боротися добром, усмішкою, отож треба радіти кожній миті і дякувати за неї творцю. На тому й порішив: "Житиму, як божа корівка, грітимусь на сонечку, нюхатиму квіточки, ходитиму по росі, рахуватиму дідових бджіл, вирощуватиму гречку на паях родини, посміхатимуся ворогам, читатиму, кохатиму..."
А хай їй грець, тій філософії. Хіба не краще думати про зустріч із матір'ю і бабою, другом Іваном, який фермерував у його селі, і з... Він не знав, ще з ким. Наприклад, із якоюсь милою чорнявкою, обов'язково з ямочками на щоках. Саме такою змалювала йому уява майбутню кохану. При думці про неї серце починало захлинатися від радості. Вона має бути десь поруч, і часу до зустрічі з нею майже не залишається. Ну, добре, хай без ямочок, і не чорнява, аби з душею, йшов на компроміс із реальністю хлопець.
І на тобі...