Яблука з райського саду (збірка)

По-перше, щоб побачить столицю, а по-друге, щоб по­говорить з нею про свої нагороди; що він і робить, щоси­ли стримуючи біль ран.

І в ній, в столиці, зійшовши з вокзалу, він раптом ба­чить таке оголошення, що йде чемпіонат борців, і ж що він одразу йде на нього й починає перемагати свій біль і пока­зувать зразу всі свої результати – бо він ще до війни мріяв про це, про великий спорт, якби вона йому не перервала мрію.

– Ще вона мені не всю силу забрала, – сказав він і вийшов у фінал.

А спортом тоді керував Василь Сталін, син того само­го Сталіна, що червоний геніралісімус, бо він дуже любив спорт. І що він бачить? Якийсь хтось невідомий інвалід може виграти такий конкурс, що перед фінальним поєдинком передає йому через бокових суддів наказ:

"Не сміть виграть фінал. А то хуже буде. Побідіть должні представники моїх повітряних сил. Василь Йоси­пович Сталін".

Но борець ще з армії мав досвід не довірять боковим суддям, бо раптом бачить: головний суддя чемпіонату не хто інший, як кумир його дитинства і молодості сам Іван Піддубний... І він починає перемагать весь всій тяжкий біль, який в ньому накопичився і починає потроху вигра­вать поєдинок – не зважаючи навіть на те, що рани йому розійшлися і постала поверх них кров, й він однаково проводить поєдинок до самого його кінця, тим самим ви­гравши його, припечатавши суперника на обидві його ло­патки. І ж всі судді змушені були повернутися до Василя Сталіна і знизати плечима, бо не змогли виконати його наказ – раз на обидві лопатки – то як ти його виконаєш, засудивши чемпіона по очках?

Од чого син Сталіна дуже розлютився:

– Арештувать його! – кричить він на нашого борця.

І ж той не став ждать, а кинувся тікать з Палацу спор­ту, бо це вже треба бути повним ідіотом, щоб спорити зі Сталінами, якими б вони не були, синами, чи їхніми батьками. Й тут же було віддано наказ усім міліційським частинам ловить і затримувать цього чоловіка, і хоч Ва­силь Сталін був тільки син, а не сам батько, його дуже поважали і всі кинулися по Москві ловить чоловіка.

А він тим часом починає бігати од чемпіонської борцівської нагороди Москвою і не знає її. І ж раптом він в повному попавшому трамваї наштовхується на кого? Свого кумира, легендарного борця Івана Піддубного, який їде сумний додому у готель після такого зірваного чемпіонату.

Вони обнялися і ж раптом Іван Піддубний бачить, що й сам тепер весь у крові.

– Звідкіля на мені взялася кров? – дивується він.

– Це кров з мене, – змушений був признатися чоловік.

– Як? Як ти зміг з такими незакритими ранами – ще й виграти конкурс?

Це так потрясло великого Івана Піддубного, що він тепер сам іде в ложу Василя Сталіна і починає йому там показувати чужу кров, і всі її теж побачили, армійську – і що тепер, хоч-не-хоч, а треба нагородити того чоловіка.

А де він?

А він, скориставшись панікою, швиденько на вокзал і їде додому і плаче:

– Як мені не судилося одержати зірок Героїв, то не судилося й получить Зірку чемпіона.

І ж тепер, не довіряючи госпіталям, які промарудили його цілу вусю війну, він вирішив лікувати свої рани сам. Для цього він зібрав усю свою силу і поселився в рідно­му селі, де правильним харчуванням буряків і чистим повітрям почав потроху, одну рану по одній, довершува­ти цю справу.

А всі ж земляки давно знають, що він стільки має на­город, з яких не має жодної. І починають говорити скрізь і скрізь писати й навіть по газетах. Бо це ж не просте діло – по закону той, хто має хоч дві Зірки Героя, мусить за це одержати один пам'ятник собі по місцю проживання – а тут, виходить, у цім підхарківському селі мусить стояти тепер одразу два таких пам'ятники, і це ж нечуваний факт героїзму – якого ніде на планеті Земля більше нема, а тільки в цім самім означенім селі.

Він тим часом викладає в рідному селі фізкультуру і нікуди не їде, хоча йому всі давно кажуть, що Сталін дав­но помер. Так сильно, що ніхто й не знає, де подівся його синок Василь, лише тихо говорять, що він ніби-то пра­цює тепер міністром авіації в Китаї – а це тепер дуже да­леко і що можна тепер іти і ж вимагати нагороди, вклю­чаючи і військові.

– Як це так – чотири зірки Героя? – не вірить своїм очам Брежнів, бо він саме тоді став генсеком, читаючи при цьому докладну про борця.

– Дуже просто, це дуже сильний чоловік, тому, – пояснюють йому люди. – Це чиста правда, он же бачите, всі документи на Зірки Героїв є, з усіма печатками, то треба, щоби нагороди знайшли його – бо треба ж дати йому, нарешті, те, що він по праву заслужив. І ж він, між іншим, Ваш земляк, із лічної вашої України.

Тим часом він сидить в своєму селі, і, зціпивши зуби, виконує обов'язки сільського вчителя фізкультури, незва­жаючи на це, загоюючи при цьому свої тяжкі поранення.

– Інтересна історія, – сказав Брежнів, який став на командну посаду і який почав рахувати, скільки ж це Зірок Золотих вийде в простого вчителя фізкультури, який при цьому ніколи не був політруком, а так і лишав­ся простісіньким солдатом. – Це так получається, що їх у нього більш, ніж лічно в мене, чемпіона міра по орденах? Да хто в світі на планеті Земля повірить у такі басні?

Хоч в його тоді було тільки три якісь Звізди Героя, то він про всяк випадок довісив собі їх ще дві.

І ж не дав борцю при цьому жодної. До такої її міри, що й ще один спортивний орден по боротьбі заникав.

Отак кувалась Перемога.

Нас виростив Вождь бо

На вірність народу!..

(з гімну)

Бюстоносці

(апокриф-мініповість)

Чи доводилося кому стрибати парашутом, тримаючи важезне мармурове погруддя? Та ще з невеличкого "ку– курузника", геть не гожого для скульптур?

Цю неймовірну історію розповів старий Пєрцух, довідавшись, що я також належу до гілки, сказати б, "зубро-бізонів", однак не це головна причина: він помирав.

– Як жа так? Тади, в колективізацію, війну, голодо­мори – я був невмирущий, а тепер, колі навіть карточної системи няма, я што – вжа мушу памірати?

Тому я хутенько ввімкнув диктофона, я не знав тоді, що запис зламався, тому мушу негайно відновити все з пам'яті, отож ця історія не дуже автентична: бо діялося на планеті Сьомий Епсилон, болотистому материкові по­неволеної країни Блондонії, яка мала трясовини утричі більше, аніж годилося для щастя, тобто завойовники ніколи не могли сягнути ідеалу – зачистити її, бо та виявилася занадто мокрою, отож її не доконали пашшеки, а передали естафету ідеократам, ці окупували з метою по­кращення майбутнього й аби захищати од нових можли­вих поневолень, однак щоразу виходило так, що Блондонію першою підставляли під удар, ідеократи ж не втрималися перед навалою герготів, отож у корінних мешканців щоразу виникало міцне переконання, що це були битви саме за їхнє визволення й дякували кожному, хоча раз-від-разу їх значно меншало: одна вогненна нава­ла обвугливши її з сходу на захід, поступилися не менш палаючій, котра палила, відкочуючи назад попередню.

Ідеократи відступили, бо їхні війська весь час плута­лися в функціях, адже поділялися на внутрішньо-зовнішні та зовнішньо-внутрішні, отож, втративши тери­торію, вони тоді вирішили протиставити окупантам місцевий рух опору в покинутій ними країні.

– Треба закинути їм зброю, – сказав нач Департамен­ту Диверсій, однак Вершитель урвав його:

– Яку зброю? Щоб нею вони перебили залишки партактиву?

Нач ДепДиву хотів сказати, що їх і без того, певно, перебито, однак вчасно прикусив язика.

– Може, провіанту підкинути? – наважився він.

– Й так зажрались, ледацюги, – почув у відповідь. – Треба закинути їм справжніх бойових...

– ... машин?

– ... Ідеологів, ніщо так не підносить бойовий дух. Вва­жаю, що всі наші невдачі в цьому регіоні викликані саме не­доліком агітаційної підготовки населення, отже, саме настав час його ліквідувати. Ось що треба закинути – я не пошко­дую найдорожчого, що в мене – самого себе, – він вказав на власне поясне погруддя, яке прикрашало Залу нарад.

Присутні в один голос стали вмовляти його не роби­ти цього задля якоїсь там країни, однак він був непохит­ний, якщо сказав, то сказав.

– Гадаю, що зараз у зюзюбрів спостерігається велика відсутність наглядних посібників, тому цей бюст поле­тить туди разом з ідеологами, ось що я мав на увазі.

Всі полегшено зітхнули, лише не начальник Департа­менту Диверсій:

– Але ж... – зірвалося в нього, він хотів нагадати, що для парашутиста таке погруддя, поясне, виявиться за­важким, бо вона важить стільки ж, як і політпрацівник, однак вмить прикусив язика, доки з нього самого не зро­били таке ж погруддя.

Тут треба додати про характер партизанської бороть­би на місцях: позаяк ідеократія під гаслом запроваджен­ня Всеєдинсті свого часу вимордувало все працездатне населення країни, бо воно вперто не бажало підтримува­ти політику харчозаготівель не кажучи вже про гостре небажання самих себе прогодувати; а кому й поталанило вискочити на далекі лісоповали, отож агітаційне понов­лення, звісно, вимагало чималих зусиль.

Потім те ж само запровадили й нові окупанти герготи, вони залишили колгоспи, але заборонили Новими Регу­лами під страхом смертної кари тягати звідти додому харчі, й цим буквально спровокували партизанщину. Місцевий опір зводився до того, щоб якось захистити потомство, ховаючись по мочарах, яких, слава Богу, тут бу­ло чимало. Бо партактив, якого тут майже не лишилося, давно став колоборантним, а, в кращому разі, працював і вашим, і нашим, що ще дужче зменшувало кількість насе­лення. Боротьба ж існувала така – довідавшись про еше­лон з вивезення збіжжя, партизани терпляче пропускали усі інші, а вже перед бажаним хутко розгвинчували колію, імітуючи просту аварію, потім цілою областю наскакува­ли з мішками й дощенту розбирали продовольство, адже за попередніх порядків все було навпаки – влада визиску­вала продукти з населення. Тепер же край почав потроху підводитися й навіть почав потроху родити діти.

Отож директива про масоване засилання столичних політпрацівників страшенно перепудив усіх під­пільників, тут ще раніше виникла традиція: позаяк сто­личні комісари привозили убивчі накази, наприклад, захопити міст і висадити його, або затакувати гарнізон, тощо, словом, закликаючи тубільців до масового самогубства, бо весь регіон підпадав під бомбування й інші радикальні депресії.

Секретний майданчик біля хутірка Зайончики для зустрічі високих гостей спорядили кардинально, зачув­ши гудіння ескадрильї, запалили високі багаття навколо найтрясовиннішого Сябраватага болота, скоро ціла армія агітаторів полинула туди й поринула в глибку, ніхто в історії людства так швидко не провалювався в бо­лото, лишивши на поверхні багна лише куполи пара­шутів, але й ті скоро засмокталися, дехто з партизанів утирав сльозу.

– Жалько їх стало? – питали інші.

– Звісно, стільки хорошої матерії втонуло, – бідкалися ті.

– Недоробка, наступного разу треба буде краще про­думати приземлення, – погодилися, зрештою, усі.

Лише один емісар Колайчуков був найважчим, бо найдужчим, за що йому й доручили реліквію, додати надмірну вагу її – мармурового бюсту Вершителя, а та­кож ампулу з ціанідом, зашиту в комір як найвідповідальнішому з десантників, отож неважко уя­вити, що його стрибок з "По-2", по-простому кажучи, з "кукурузника", був таким нестримно утричі стрімкішим, що він не долетів до посадочних вогнів, не зумів скерува­ти свого падіння, а шугнув спершу в сосни, ламаючи гострі сучки ввіреним погруддям, а вже потім прокотив­ся чагарями, які, власне, й врятували йому життя.

Дослухався:

лише дивне масове булькотіння, навіть жаби не кум­кали, поховавшися в мочарах, приголомшені груповим падінням з неба.