Коли б же був дозволив його тільки всяким новгородцям, суздальцям, псковитянам і т. д., людям "окраїн" своєї велетенської держави, ми були б нині найвидатнішим і наймогутнішим народом у світі.
Але ж алкоголь став і нашим гробом.
Що ж, однак, нормальна психе осілих українців вельми різниться від вдачі тієї кочовницької збиранини, що створила московський нарід, алкоголеве отруєння протягом принаймні тисячі років, датуючи від Володимира, проявилось у нас подекуди в меншій мірі, як у москалів. Навіть у меншій, як у поляків. Не входжу тут у питання, чому саме, бо це — вже цілком поза моєю темою. Лише констатую, що нас зближує з москалями наслідок саме спадщини Володимира, князя Київського. Бо ж москалі в більшій, ми — в меншій — але все ж у дуже значній мірі маємо "алкоголеву вдачу".
Виявляється вона здебільшого чуттєвою вразливістю, втратою шляхетних стремлінь та втратою чуття слушності й толеранції (що й констатує Т. Шевченко). Вона доводить до прудких припинів злости, ненависті й мстивості, що ніяк не відповідають причині чи імпульсові. (У нашій літературі — тисячі прикладів). Ослаблення волі є конечною рисою вдачі алкоголіка: безконечна балакучість, стале планування, присягання собі й іншим, — а кінець-кінцем — Куприянівське — "Якось то буде". Страшенний зріст егоцентризму[33], а з цим зв'язана необґрунтована зарозумілість. (Цитати — у Т. Шевченка). Зарозумілість виявляється в словесних перемогах над усім і над усіма. Алкоголік усе зробив би ліпше, ніж зробив уже хтось інший, він має геніальні плани ("Ось я, якщо"…), але є це лише "солом'яний вогонь". Із того виходить песимізм ("— Мені ніщо не йдеться"), і почуття заздрости ("У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила…"). А тимчасом усяка праця його вельми обтяжує ("Та ж я — переобтяжений працею!"), тож нехай, що треба, робить хтось інший, особливо, коли потрібна праця систематична, дрібна, мозільна, непоказна. Тому тисячі розпочатих речей, що все мають бути "у світовому масштабі", а закінчуються злісним і трагічним — "Та ну його к чорту!", "Най вони роблять, а я усуваюсь" (виходжу з товариства, редакції, партії, всякої збірноти). Бо ж алкоголік з приводу всього резонерствує і є органічно настроєний проти всіх порядків, тобто органічний анархіст. (Констатування Євгена Чикаленка). Алкоголік взагалі легко пускається берега й доходить до вершка цинізму в своєму світогляді, при чому стало має стремління до дотепу. (Шевченкове — "діти юродиві", Кулішеве — "нетяги й бурлаки"). Тому алкоголік скрізь поводиться, як дома, — розперезано ("Ех, гуляй душа, без контуша"). Тому при всій своїй злісності, він усе схильний до хвилевого приятельства, одначе за хвилину вже другого ображає ("Я вам по щирості скажу, що ви — такий то й такий то!") та ж знову за чаркою легко мириться ("Де ковбаса та чарка, там минеться і сварка").
У людей, що притримуються "доброго тону" всі такі риси вдачі дуже маскуються стандартним добрим поведінням, і тоді їхня чула м'якість часто примушує їх "м'якнути" й плакати. (Цитати в Гулака Артемівського — "Запорожець за Дунаєм" — "Глянули: кругом Січ — та й заплакали", також диви мій етюд про д-ра Степана Смаль-Стоцького). Через ту м'якість таким людям дістаються епітети "людей шляхетних". Однак вони зненацька можуть ошарашити своє оточення чином, якого нічим не можна висвітлити, чином грізної жорстокості (вбивство Гонтою власних дітей, що не були нічого винні й не могли розуміти, в чім могла б бути їхня провина. Таки ж не було жодної тяжкості повернути їх з уніатства на православіє!).
Та ж люди алкоголевої поваги здебільшого стають мучителями своєї родини, "зривають злість" на слабших і залежних (П. Куліш: "Сльози жінки, серця міць, п'яна лайка день і ніч"). Тут же по дорозі найменшого спротиву виявляється їхня жорстокість. (Народна пісня:
Візьми, синку, нагайку-дротянку
Та бий жінку з вечора до ранку!)
Одначе, хто зуміє в таких людей зачепити правдиву струну їхньої слабої волі, той приведе їх, куди схоче й цілком окульбачить. (Слова баби Риндички до Пріськи московки). Ще є цілком оригінальна риса алкоголіка: недовір'я й зневага до людей. (Чи є у нас діяч, якого не обвинувачували б у злодійстві та зраді й продажності?").
Опускаю багато дрібних рис, що всі вони надто гостро занотовані в нашій літературі, але мушу додати ще дещо фатальне.
Спеціалісти запевнюють, що алкоголізм підтримує постання епілепсії. Епілептик не мусить бути раз-у-раз у пароксизмі (перепаді хвороби). Однак у нього бувають короткі, просто секундові втрати свідомості (припинка свідомості). Це про неї часто чуємо на судах: — "Присягаюсь Христом Богом — сам не знаю, що зо мною сталось!" Є це часто повна правда, бо ж таких коротких "виключень свідомості" навіть може не помітити співрозмовник у жвавій розмові. Але ж за тих кілька секунд епілептик може зробити чин, фатальний для себе й цілого суспільства. Ось у значній мірі пояснення для наведеної вище цитати отамана Орла про зраду найпевніших людей. Що ж може зробити такий чоловік, коли він має владу! (Чи не це той випадок із Сірком, коли вирізав 7 000 братів-поворотців?). Деякі епілептики, так мовити з шаблоновості чи трафаретності, наданій вихованням, і в менти затримки свідомості, єднають якось доцільно свої три колеса, але ж, деякі, мов ті сновиди, не уявляють самі, що вони зробили чи сказали. Навіть часом по довшій дорозі не знають, як туди дістались.
Спеціально для вдачі епілептиків вельми характеристичний егоїзм навіть безпредметний ("Ні сам не гам, ні другому не дам"), злісність так само навіть безпредметна. (Див. у М. Коцюбинського — "Фата морґана"). Але що найтрагічніше було для України саме в р. 1941-му, то те, що вбивник епілептик завжди спаплюжить свого офіру, завжди зогидить ним забитого.
Окремо стоїть іще, як прояв алкоголевої вдачі, душевна заосталість. Констатується, що людина алкоголевої вдачі може мати великі мистецькі здібнощі, але не здібна до інтелігентності. Не хочу наводити прикладів, що їх знаю з життя, скажу тільки про всяких наших мистців із народу (кустарів). Одначе такі люди, коли їм через свої мистецькі здібності поведеться вилізти нагору, — можуть наробити просто страхіть.
Як наслідок алкоголізму може бути й інша психічна недуга. На початку ця страшна неміч довший час нічим не виявляється. Ніхто не помічає в немічного жодних душевних порух. Але, між іншим, це людина нездібна до точності ("ніколи вчасно на засідання"), забудькувата ("вузлики на хустці"), несповна і т. п. ("якось то буде! Хіба не все одно?! Та ж я обіцяв, але не міг виконати!"). Такий хворий нездібний до комерції ("хіба я жид?"), легко робить дрібні злочини (наприклад: наклепи, брехні, дифамації, присвоює позичене). Він часто буває безсоромний (погана лайка, сороміцькі анекдоти, хамство в жартах).
Нарешті, під впливом алкоголю постає безліч більших і менших "маній" та всяких легших душевних порух, що роблять із доброї людини неприємного "дивака". Такий "дивак", що його всі вважають за безобидного й смішного, в дійсності може бути незвичайно небезпечний, дарма що має нехай і становище університетського професора чи видатного громадського діяча.
На психіку людини, отруєної алкоголем, кінець-кінцем має великий і шкідливий вплив малярія, якої по наших сторонах особливо в останні часи об'явилося чимало…
Гадаю, що в повищому лежить причина всіх негативних рис індивіда українського походження, в цім же — і всі темні сторони нашого громадського й державного життя, чи — говорячи ширше — всієї української справи. Гадаю, коли вже слово сказано, спеціалісти-психіатри дослідять зачіплене питання й науково його обґрунтують. Але, й незалежно від того, Товариство "Відродження", що було створене у Львові, має завдання, далеко вище й незрівнянно важніше, як воно само про те думало.
***
Так, хоч на прощанні мене й мастили всякими солодкими і м'якими словами, я не дав себе намовити й перенісся до рідної Полтавщини.
Не була вона якась незвичайна. Вже й тоді бачив я багато земель кращих, земель, де життя пробігає вигідніше, де й люди своєю вдачею та побутовою культурою не гірші, а може й ліпші. А все ж таки почувались ми просто щасливими, опинившися "вдома" після перебування в тій колючій чужій чужині. Дійсно є щось просто мудре, Богом людині прищеплене в отій незрозумілій стихійній любові до рідної землі. Бо ж, коли б не було цього інстинкту жоден англієць не жив би у своєму вогкому Альбіоні й кожний, хто мав би змогу переплисти 33 кілометри Ляманшу, перся б із своєї санаторії для рептилій у казкову Італію. А що вже казати про бідних японців чи й ісландців, що їм не тільки тепло, а й само сонце взято на тижні й місяці…
Того ж дня, що я приїхав у Полтаву, зайшов до Губерніального земства і там прийняли мене не менше по товариському, як при першій візиті в Тамбовському земстві. Другого дня я вже мав призначення на ветеринарний пункт у містечку Мала Перещепина, Константиноградського повіту. Було це дуже миле містечко, всього за неповних 25 верст (кілометрів) від Полтави, при річці, при залізничній станції. Були тут не порівняно ліпші умовини службові, знайшлось прекрасне помешкання, було багато інтелігенції, а між нею й свідомі українці.
У Малій Перещепині менше було й зустрічей зі смертю. Але моя стара — можу сказати: приятелька — все ж таки не забувала про мене й тут. За той рік, що я там пробув нагадала вона мені про себе тим, що на повному ходу по вимощеній "булижником" дорозі мені вломились вилки на велосипеді. Утворилась, як говорить фізика, "пара сил", із котрих було досить і одної, щоб убитись, коли ж прийняти ще на увагу, що я вилетів із сідла на два кроки від міцного придорожнього кам'яного стовпа. Одначе тих "двох сил" вистачило лише на те, щоб пороздирати мені всю одежину та поздирати з рук і з ніг шкуру. Кілька разів довелось також вивернутись із поштової "брички" (мабуть москалі назвали так візок від слова "брикати"). Про це не варт було б і згадувати, коли б один із візників не заплатив за те "брикання" обома переламаними ногами. До таких же біжних дріб'язків додаймо й випадок, коли при огляді масивного земського огира, я присів іззаду нього на почіпки, а фельчер передчасно пустив коневі ногу.