З Іваном Семеновичем років двадцять працювали на заводах. Тільки недавно старий Шостак почав здавати і перейшов у школу викладачем у майстерні по металу.
Коваля Максима і його батька Семена Карло Гнатович теж знає давно. Знайомство відбулося десь біля Воронежа, перед генеральним наступом на білих у 1919 році. Білих погнали, а старого Коваля Семена, командира ескадрону Першого кінного корпусу, у бою було вбито. Білих гнали так, що й поплакати за старим Ковалем не було часу. Воювала на тому фронті і молоденька Надійна. Така ніжна була — і залишилася досі, немов дівчинка. Тому всі товариші і звуть Надію Василівну Троян просто Надійною. Чоловіка її теж знає трохи Карпо Гнатович — слава Аркадія Трояна і досі жива серед завзятих кіннотників. Вкупі із старим Ковалем в одному бою поклав свою голову Аркадій.
На бронепоїзді катався тоді і Карпо Гнатович. Накатався, наїздився досхочу і самому дивно, що голову цілу привіз.
Цікава штука життя! Ось і скупчило в одному місті, майже на одній роботі, колишніх бійців і друзів. Зійдуться інколи, сядуть говорити та згадувати — кінця й краю не видно. Оживає дзвінкий літ куль, скажені вибухи снарядів, нестримний гуркіт тачанок і холодні блискавки клинків. Оживають люди, загублені по бойових дорогах походів і по широких просторах республіки.
Тягне докупи цих колишніх бійців. Немов і сьогодні повинні вони йти пліч-о-пліч, як у бою. І вони йдуть разом — твердо і непохитно. В нещасті нехай товариш відчуває руку допомоги і співчуття, в радощах — нехай знає щирість товариського серця.
Максим Коваль критично оглянув низенькі стіни кімнати і сів за великий стіл, погладив лисину і фіолетовий рубець з лівого боку голови, біля лоба... Кімната чистенька, затишна, хоч і невелика. В другу кімнату двері теж відчинені. Вікна виходять на тиху вулицю. На схід — всього кілометр до заводу. Туди летять трамваї, але трамваї ходять за два квартали звідси, навіть шуму не чути.
— Ну, старий, вже недовго доведеться тобі тут жити. Місяців через два переїдеш. Будинок закінчили, і є ухвала дати тобі нову квартиру. Три кімнати, ванна...
Зацікавлено, мовчки спинилася біля дверей Марія Петрівна — вона все метушилась у кухні.
— Нову квартиру? — злякався Карпо Гнатович.— Та що ви вигадали, не треба нічого. Три кімнати! На мою родину це мало. Нікуди ми звідси не поїдемо! Може, молоді, так вони собі дістануть... Та діти не поспішають покинути батьків — гуртом веселіше...
— Я тобі, Надійко, казав, що старий не схоче. Інші домагаються квартири, а він...
— Нехай домагаються, ото їм і давайте...— відповів Карпо Гнатович.
Надійка змалювала старому всі вигоди нового будинку. Недалеко від заводу, великі кімнати, біля трамвая...
Розхвилювався Карпо Гнатович, крутить цигарку і насмішкувато позирає на Надійну. Не згоджується ніяк. Навіщо йому та квартира? На завод він і звідси не спізнюється, і центр міста недалеко. Колись було далеко, а тепер місто так розрослося, що легко доїхати куди завгодно — всюди трамваї, автобуси. Навіть і пройтись можна,— нічого страшного нема! Будиночок у них зручний. А то попострибай по тих східцях в новому домі. Карпові Гнатовичу ще нічого, а жінка Марія Петрівна разів двадцять за день як зійде вниз та вгору — через місяць можна й труну замовляти. А тут ніяких поверхів! Двір великий, садок свій, маленький город у дворі, біля порога квіти... До того ж дві собаки є — гончак Бунтар і лягавий Альбом. Собаки — золото! У вихідний день трьох зайців з-під Бунтаря взяв. Стоїш, а Бунтар ганяє і вже як на слід став, як погнав — обов'язково на хазяїна нажене. До чого ж золотий пес! А лягавий Альбом! По бекасах — будь ласка, по перепелах, валюшнях,— прошу, стойки робить. Ще й качок носить. Удариш метрів на шістдесят крижня, упаде в гущавині, сам чорт не знайде! Піде Альбом, годину лазитиме — притягне. А не приніс Альбом — значить, поранена качка втекла. Незамінимий пес на полюванні! Куди їх дівати в новій квартирі? На ланцюжку в намордниках виводити на прогулянку? Хай вони виздихають! Невже йому на старості літ з собаками пополювати не можна? Все життя мріяв мати власних собак... У Вови повен голубник поштових голубів і кролі є. Нехай дитя займається, раз любить. Батькам у дитинстві не до голубів було, нехай хоч діти по-людському поживуть! У Марії Петрівни десяток курей і на городі любить поратися коло зелені, квіти розводити.
— Я нікуди звідси не піду! — насмілилася сказати Марія Петрівна і засоромилась.
— Ось вам голос рівноправної жінки! — урочисто, з іронією сказав Карпо Гнатович.
Ніяк не міг заспокоїтись Карпо Гнатович. Хотілося остаточно довести, що йому тут добре... Ось дочка Поля, комсомолка, виросла... їй окрему кімнату треба. Вчиться співати в інституті, ще й до професорів ходить — уроки бере. Як соловей співає! Влітку піаніно купили гуртом. У них все гуртом робиться... І Вова бринькає на піаніно, Трохим грає і Антін, Павка приїде — теж бринчить. Павло і гроші прислав — свою частку. Діти грають, і старим весело. Та, може, і сам Карпо Гнатович захоче вчитись? Сміятись нема чого! Трохимові кімнату треба — у нього тих рисунків цілі гори. Ночами сидить, якісь машини придумує. Недавно півтори тисячі премії одержав за винахід, а це знову фотоапарат... На весну кінчає вечірній інститут — інженером буде... Павло приїде — треба кудись подіти... Антін все над книжками сидить, три чужоземних мови знає, професором буде, астрономом — все зорі підраховує... В багатьох журналах його статті друкують. З ким його поселиш? Теж окрема кімната потрібна. Ну, нехай Вовка ще з старими живе, а через рік і йому давай кімнату!.. Парубкувати почне, незручно.
— Та у вас діток!..— заздрісно сказала Надійка.
Карпо Гнатович підморгнув їй і з прихованою гордістю відповів весело:
— У мене свій власний полк. Семеро синів та дочка та я з старою. Ударники ми з Марією Петрівною!
— У нашого Омелечка невеличка сімеєчка...— засміявся Коваль...— Хіба ти, Надійно, не знала?
— Знала, що велика сім'я, але... вісім душ... Щасливий?'
— Оце біля вас сидить найстарший, Кирило... інструментальник,— промовив Карпо Гнатович і намірився вже всіх своїх дітей відрекомендувати. Навіть пальцем показав на високого, огрядного і мовчазного робітника, що сидів разом з Надійною. Та раптом Карпо Гнатович нахмурився і замовк. Довелося б говорити і про Миколу — непосидячого. Ради такого щасливого й радісного дня не хотів згадувати про нього Карпо Гнатович.
Але все ж таки хоч похмурнів старий, а продовжував перелік дітей в пам'яті, сам для себе... На Далекому Сході, в армії, Василь, теж член партії. Трохим зараз прийде — технічний директор автотракторних майстерень, в партії з тридцятого року. На весну буде інженером... Павла-орденоносця вся країна знає. Антін — комсомолець, звіздочот. Розумний! Вченим буде. Поля — Палажка — вчиться в музично-театральному інституті, співає, і комсомолка... І наймолодший — Володька. Вова — геройський піонер. Це вже останній... Така сімеєчка! — гордо подумав Карпо Гнатович і зрадів, що пропустив Миколу. Вголос додав замислено:
— І всі в люди вийшли. Ніхто не пожаліється... Нехай самі скажуть...
— Не всі ще вийшли в люди, Вовку дуже балуєте,— повільно вставив басом Кирило. Кирило майже завжди мовчить, тому до його слів прислухаються, але на цей раз батько образився:
— Балуєте, балуєте! А ти не балуєш?..
— Та я що... Більше ви, мама, Трохим, Павло, Поля. І цукерочку йому, і голубів, і книжечку, і фотоапарат...
Марія Петрівна не витримала, налетіла на Кирила:
— Балуєте!.. А чому не побалувати? Вас не балували, бо не було з чого, хоч Вовку побалуємо. Нехай дитина щасливою живе, буде що згадувати. Своє дитинство проклинаємо і згадувати не хочеться... Вова хлопець слухняний, вчиться і мені допомагає. Он машину з Аркадієм таку роблять, що навіть Трохим дивується. Балуєте! Нехай хоч Вова недостачі ні в чому не знає...
— Правильно, Маріє Петрівно, цілком правильно! Діти повинні мати повне щастя, треба все зробити, щоб їм добре жилося! Ленін нас так учив,— сказала Надійна.— Для дітей ще більше жити хочеться.
В цю суперечку Карпо Гнатович не встряє. Про дрібниці сперечаються! Будуть його вчити, як дітей виховувати!..
Мовчати і ховати свої думки звикла Марія Петрівна. Тому й зараз засоромилася після відповіді синові. Рятуватись від усього вона звикла мовчанкою. Спитати Марію Петрівну, про що вона думає,— зразу не відповість... Ось Павло — герой, всі газети пишуть. Виріс веселий, добрий Павка. А чимало й йому припало пережити. До революції голодували, батька не було — залишилась сама з малятами. Макуху гризли, як поросята, за скоринку хліба билися. Босі й голі ходили... Збере їх увечері докупи, сяде між ними, а вони, як горобенята. В хаті холодно, а від батька і від старших — ні звісток, ні привіту...
Натерпілися, наголодувалися. Може, діти й забули все, але мати пам'ятає. Вона нічого не забуває! Кожна дитяча сльозинка, як жарина пекуча, на серце впала. Зате зараз яке життя! І діти не забувають свою матір. Павка завжди смішні листи пише, таким і зостався, як дома був. Про матір ніколи не забуде. Окремо їй кілька словечок веселих обов'язково допише. Василь здалека привіти шле... Вовку балують! Вовка найменший, всі його люблять, кожен і побалує трохи. Сам Кирило ледве поріг переступить, зразу питає, де Вовка? Захворів був Вовка, так лікарів навели повну хату і в аптеку наввипередки бігали. Після роботи збираються, і кожен подарунок приносить, щоб хворому не нудно було... Микола — бурлака, ніколи дома не буває, а без подарунка для Вовки не приїздить.
Згадала про Миколу, і стиснулося серце від жалю. Для неї всі діти однакові, а старий вічно свариться з сином...
На ганку затупотіло, грюкнуло кілька ніг. Клацнула клямка біля дверей. Басом гавкнув один раз Бунтар і радісно завищав. У відповідь уже з тераси почувся голос Вови:
— Бунтар, умри! Альбом, не в'язни! Мені зараз не до ваших собачих справ!
З розгону відчинилися двері, і розхристаний влетів у кімнату Вова. Зопалу не звернув уваги на чужих людей. Звик, що своїх завжди повна хата. Рожевий, захоплений, з блиском в очах, Вова приніс новину, і немає в дього ніякої змоги мовчати.
— Татку, читав? — крикнув Вова.
— Ні, а що там трапилось? — примруживши весело очі, спитав батько.
Тепер тільки Вова помітив чужих і зразу знітився.