Вкоротці ліс скінчився, а дорога, роз'їжджена возами, кіньми та худобою, змінилася в ряд східців. Була се ознака, що передмістя недалеко. З сеї причини мусіли коні звільнити бігу. У сій хвилі наздогнала Пєньонжка юрба пахолків пана Бялоскурського, і під лісом залунали скажені крики та прокльони. Люди пана Бялоскурського їхали навіть на власних конях підстарости, випираючи з них останній дух.
І так влетіли обі юрби одна за другою на передмістя.
На замковому передмістю кипіло тим часом неабияке життя. Стражник, пан Андрій Зборовський, прибув сюди передучора з товариством "легкої хоронгви", щоби добитися виплати платні за останні місяці та добути собі потрібного до життя хліба-солі. Значило се, що відділ так довго думає сидіти в місті, доки не виплатять купці належних грошей. Розуміється, що міщани замкнули брами міста, замок своїх зовсім не відчиняв, тому жовніри заквартирувалися на передмістю, наче у ворожому краю. Їду, напитки, коні, пашу, жінки й дівчата поділено зараз першої днини, чоловіків пов'язано та уладжено лови на сяніцьких міщан.
Другої днини зловлено справді одного і повішено перед брамою при Угорському тракті на пострах ликам. Нагаями та вистрілами сіллю і шротом прогнано передміщан, які приходили упоминатися о своє; надвечір убито двох жидів і стріляно до міста, а вночі нападено безуспішно на замок.
Супроти такої видатної діяльності виглядали сяніцькі міщани прибуття підстарости, мов спасення. Як королівський урядник міг він безкарно удатися до табору жовнірів та уложитися о умови, під якими згодили б ся вони покинути Сяніцьку землю. Міщани радо віддали б навіть половину майна, не хотіли, одначе, віддати усього, та якраз усього домагався пан Зборовський.
Аж ось вернув пан Пеньонжек, і чвалом в'їхали його люди у табір вояків, що розложився по домиках над Сяном, недалеко замкової брами.
Міщани привітали його окликами радості та вистрілами із гаківниць. Жовніри, з виїмком сих, що роз'їхалися на рабунок по селах, утворили великий круг довкола прибувших. Та заки ще розвідалися, хто, чого та відки приїхав, влетів, мов буря, Івашко зі своїми, і в крузі вояків почалася бійка між обома гуртами. Жовніри стали стріляти по одних і других. Пеньонжек утік в якусь хату. Бялоскурський лежав на шиї коня, дрожачи з переляку, а Юрко й Іван відбивалися від кількох напасників, про яких не мали поняття, до кого саме належали. Крик, гамір, метушня запанували скрізь, а зі замкових веж приглядалися старостинські пахолки, регочучись, замість іти в поміч нападеній власті.
Нагло залунав грімкий голос команди:
– Гей, розняти їх!
– Гас! Гас! – заревло кількадесят голосів, і жовніри стали розділювати борців, б'ючи шаблями, буками, ременями – чим попало.
Та вже було запізно, бо кілька трупів валялося в болоті та поросі. Пана Бялоскурського освободили його пахолки, і зі шаблею в руці стояв він перед своїми людьми. Також Юрка й Івана потягнули пахолки до себе.
Серед крику та гомону кричав пан Бялоскурський:
– Освідчаю всім і промульгую communiter et personaliter, що обох моїх ренкодайних vi opressos vi liberavi!
На порозі одного з домиків станув тим часом високий, худощавий чоловік у блискучому панцирі та шкіряному колеті, з гребенястим шоломом на голові. В руці виднів гранчастий буздиган, на ногах високі рейтарські чоботи з величезними острогами. На зів'ялому лиці стояла виписана вся минувшість лицаря, в якій, видко, не бракло чарки та змислових розкошей. Він не мішався у глоту вояків, тілько командував іздалека. Коли почув тубальний голос пана Бялоскурського, звернув туди свій зір, і нагло опала піднесена рука, а лице прояснилося.
– Янку! Ти то? Га, гора з горою не зійдеться! Що у чорта? Яким робом ти у такі терміни?
Пан Бялоскурський пізнав також полковника й одним скоком найшовся при ньому.
– Десять тисяч злотих виплачу тобі завтра, якщо вступишся за мене. Підстароста за одного жида хоче мене карати на горлі. Не обіймай мене та не цілуй, тілько удавай чужого, гич, твої власні жовніри повстануть на мене. Я маю гроші, а Пеньонжек знає про се!
Все те сказав нараз, скоро і поривисто, а відтак відскочив та став кричати на все горло:
– Справедливості хочемо ми, опримовані коронні сини сеї Річи Посполитої, постоновані старостинськими пахолкими. Се crimen, се imparitas, се стремління до absolutum dominium. Neminem captivabimus!
– Silentium! – гукнув Зборовський. – Мості панове, успокійтеся! Що се за тумульт? Експлікуй, вашмость.
Тут звернувся до Пєньонжка, який, почувши прикази, вихилився із сусідньої хати. Він підійшов до Зборовського, випняв черево вперед, гордо засунув шлик назад голови і промовив:
– Мості пане стражнику! Ти, який зійшов на нашому фірмаменті як видимий signum potestatis нашого наймилостивіше нам пануючого круля єгомості, прийшов єси у наші diciones, наче angelus dei у Содом і Гоморру, і до тебе апелює опримована невинність і вічно наново розпинана на хресті ойчизна, що стогне і просить авгзіліїв перед усякими лотриками, інфамісами та банітами. Вони, бач, на свого зацного стану дистинкцію та pristinam забуваючи virtutem, процедером нечестивим забавні, viros сій ойчизні зовсім відданих, против усіх правил святої справедливості, переслідують, непокоять та молєстують, manu armata громлячи їх ad internecionem. Ось і тепер шляхтич пан Ян Бялоскурський, якого многі та безецні facinora усьому світу nota et memorabilia суть, сього отут жида Абрамка Єленя, везучого гроші на нові зацьонги для сяніцького староства, гди з бандою подібних йому сабатів, сербів, козаків, татар та іншого гультяйства обігнав і напав, saucium, laesum et concussum мало що навіки здоровля не позбавив, а згадані гроші забрав, украв і зрабував, за що від вашої милості, ясновельможний стражнику коронний, poenam peto в ім'я святої справедливості! Вищезгаданий імці пан Бялоскурський, засуджений свойого часу на інфамію й баніцію, клейноти князя московитян украв, а тепер, cum hostibus patriae Бетленом Габором та угорськими панами спільність маючи perduellis, оскаржений зістав, що вашмостьове шляхта з листів королівських, до мене писаних, лацно вирозуміти можете. В сих листах із великим моїм смутком над ущербком, нанесеним усьому золотому станові шляхетському, через latrocinium пана Бялоскурського, reperitur і приказ: оного пана Бялоскурського безпроволочно зловити, in fundo Сяніцького замку осадити, а перевівши належно actum controversiae, на горлі скарати, чого й я в ім'я святої справедливості сподіваюся від вас, ясновельможний пане стражнику, що се учиниш, spero.
Краснорічива бесіда пана Пеньонжка зробила на присутніх чимале вражіння. Спершу всі мовчали, але вкоротці почулися заміти:
– Як-то? Нові зацьонги? А давній жовнір зі всього обнажений.
– Ликам на ласку відданий…
– Се imparitas! – крикнув хтось.
Але ся різка критика королівського приказу прогула незамітно, бо ось виступив пан Бялоскурський, щоби відповісти на закиди.
– Ясновельможний пане стражнику! Коли перед твій високий трибунал мій адверзар виточує справу, признаю й я, що годі було найти вищої та розумнішої інстанції, і non dubito, що правдива цнота, наче олива на воду, вийде при соломоновому суді заслужених patriae defensor-ів. Мості панове! Невдячною є ойчизна для сих, що, кров проливаючи, боронять її, опонуючися hostibus у всяких обставинах, за здоровля не дбаючи, не їдячи, не п'ючи, вічно чуйні, мов журавлі, і хоробрі, мов герої старинності…
Загальне признання, яке добув собі пан Бялоскурський своїми словами, об'явилося говором одобрення, що пішов поміж жовнірами. Тим часом пан Бялоскурський продовжав:
– Але більша amor patriae та modestia вашмостів, ніж invidia ворогів, тому я відкликуюсь до вашої юрисдикції, будучи давнім жовніром, а й тепер можучи тілько з трудом оборонити свою худопахольську субстанцію від могучих ворогів. Через страшливу error людської справедливості, а може, й через злобу моїх ворогів опоганив трибунал мою честь присудом. Але круль єгомость, бачачи мої merita та virtutes, дав мені сублевацію, яку ось до рук ваших, ясновельможний пане стражнику, передаю, а заразом заявляю, що злочинів, закидуваних мені паном Пєньонжком, ані сам я не поповнив, ані інших до поповнення не інцитував. А сього жида, який важився своїм паршивим свідоцтвом проти шляхтича свідчити, я ані не ловив, ані не мучив, і грошей при ньому non reperi. Він сам признався добровільно, що їде до пана Пєньонжка з рамени Бетлена Габора, як його милість із предложеного висліду скрутинії над жидом Єленьом самі ласкаво прочитати зволять. Укінці звертаюся із найглибшою індигнацією до всіх тут присутніх шляхетне уроджених синів ойчизни. Це є iustitia? Чи жид значить більше, як королівський лист, а воля якогось підстарости більше, ніж від віків муніфіковані свободи коронних синів? Eheu! Нехай ignis infernalis спалить orbem terrarum, а всюди заволодіє diabolus і ангели його, коли ошукані властю жовніри поведуть in vinculis ошуканого властю товариша на суд саме тої власті!
– Не буде сього! – крикнула товпа жовнірів. – Се наруга над нами всіма… В пень шубравців!.. Де кварта?.. На гак жида!
Серед гамору загудів нагло тубальний голос пана Зборовського:
– Silentium! Мості панове, покажіть ваші листи!
– Ось вони!
І пан Пеньонжек достойним рухом подав пану стражникові великий аркуш паперу з печатками, а рівночасно пан Бялоскурський добув із-під подертої киреї папери, які, будучи обережним, носив у полотняному мішечку на голому тілі.
Жовніри замовкли та з напругою гляділи на свого полковника, який з повагою читав королівський лист.
– Лист із ординансом єсть! – сказав. – А ось се… се таки справді сублевація! – закликав, наче чудуючись, що пан Бялоскурський сказав правду. Тут пан Зборовський насупився і визвірився на пана Пєньонжка.
– Як же ж, васть, смієш мимо сублевації?.. "Errare humanum est", круль помилився, й тобі зась до особи сього обивателя. Ти краще подумай про оброки для нас, про приставство і кварту!
– Так! Так! – гуділа товпа.
Пан Пеньонжек сконфундувався і нагло помітив, що начав дуже небезпечну гру. Йому, бач, не прийшла на гадку ворожнеча, яка постійно панувала між військом і урядом. Тому рішив властивим свому станові обичаем обстоювати при своїй справі, щоби сим збити з пантелику недосвідченого, як думав, жовніра.
– Про се опісля! Я домагаюся передовсім сповнення приказу нашого наймилостивішого пана, а відтак будемо вже трактувати о матерії, яка вашмостів привела в обсяг моєї юрисдикції, причому, певно, не позабуду на свої officia, наскілько ви своїх не забудете.