Вітольд тоді вже зрозумів, що йому час вилазити із вашингтонських водних масажів, засукати рукави і братися за справу, поки його потяг ще не загуркотів за горизонт його ж мрій. Саме в цей час йому під руку підвернувся Едуард Шор з довгою шиєю на худеньких плечах, великою головою з окулярами на носі і тугим гаманцем ізраїльських інвестицій.
Шор Мироновичу постійно нагадував очкову змію, але варто було йому заговорити своїм притишено-інтимним голосом, як усі сумніви щодо його порядності, практичності і бачення на три кроки наперед розвіювалися. Шорові гроші Вітольду й допомогли прийти у бізнес і велику політику. Миронович, дякуючи тим інвестиціям, наступного року після створення юридичної компанії "Шор і Миронович" таки став "слугою народу", а з Шором створив ще кілька тіньових компаній, закінчуючи бізнесовим багатопрофільним концерном через офшорні зони типу "Білл Ловел і санд" та інвестиційним фондом "Альфа і омега", які пускали своє коріння подібно до тропічної секвої, яка розросталися в усі боки не тільки з коріння, а й давала паростки з повислих гілочок, якщо ті торкалися землі. "Тепер до багатства, — казав Шор, — нам, Тольде, залишається тільки руку простягнути". Крім суто фінансово-комерційних операцій Шор і Миронович зайнялися безпосередньо і виробництвом. Вони створили чимало закритих акціонерних товариств по видобутку граніту та інших корисних дефіцитних копалин. Коли гроші рікою потекли на їхні рахунки, Миронович-Шор могли собі дозволити ризикнути значними сумами, взявши участь у виборній президентській кампанії. Йшли, як говорив Шор, ва-банк: "Або пан, або пропав. Третього не дано..."
З двобою вийшли панами. І не просто грошовитими. Державними достойниками. Шор, щоправда, не хотів висовуватися — його не цікавили нардепівські безкінечні засідання. Він залишився головою юридичної фірми, яка й здійснювала всі фінансові операції. В тому числі й по акціях Мироновича, і при його активній підтримці.
Тепер Миронович, сидячи з "міс королевою" в нуртуючім джакузі, розслабившись, посміхався. "Міс королева" не давала йому від задоволення задрімати під музикальний плескіт води. Його сите від розкошів тіло наливалося пружністю і насолодою. Він дивився на Валяя. Мовляв, де ти дістав цих "міс краль"? Ніби вгадуючи його думки, Валяй відповів:
— Ми живемо в ринковій системі, Тольде. На ринку можна купити все...
Дівочі пальчики бігали по його ще молодому пружинистому тілу, хотілося заплющити очі і забутися. Судячи з рухів молодих "міс", вони вже пройшли вишкіл "молодого бійця". Як би висловилася Роксана. Він згадав і власне джакузі і той перший випадок, коли він і свою телезірку запустив у воду. Вона пірнула, пригадує, з головою. У світло-кремовій гумовій шапочці. Швидко виринула і мовила:
— О, який малесенький!.. Але нічого — зараз він підросте і підтягнеться як стрункий лейтенантик після випуску в загальновійськовому училищі.
Вітольду не дуже подобалися її розв'язні, якщо не сказати, розбещені репліки, але він чомусь терпів Роксану і пробачав їй усе. Може, тому, що саме з нею йому було легко, розкуто, весело. Він ніби ловив разом з Роксаною яскраві безтурботні моменти життя, що запам'ятовувалися і западали глибоко в його душу. Не те, що зі строгою Альбіною, яка, знімаючи свої професорські окуляри, мовчки приступала, як вона висловлювалась, до роботи і після цього її, здавалося, у цьому світі ніщо більше не цікавило: ні світ, ні формули, ні гроші. Вона до запаморочення забувалася і жила тільки в своєму світі, завжди втішаючи саме в такі сексуальні миттєвості його прозаїчне життя в академіка Ластовецького і надзвичайно егоїстичну душу Вітольда. Миронович відносив усе на свій рахунок, а не на її, Альбінин, будучи впевненим, що це саме він і тільки він здатен дати їй стільки задоволення і насолод. Альбіна й справді жила у своєму світі і в своєму світі розкошувала так, як багатьом і не снилося. Роксана була іншою, веселою, дотепною і, як вона казала про себе, — допитливою.
Вона тільки деякий час трималась поверх води, кидала своїх кілька звичних фраз типу:
— Цікаво, як там наш маленький? Він там, часом, не потонув? Без свіжого ковтка повітря не задихнувся? Ну що, перевіримо. У випадку чого, надамо йому штучне дихання і дивізія оживе. Виструнчиться і попрямує на парад, і ми таки цей парад приймемо на всі дванадцять. За новою шкільною програмою. Я пішла... На дно, — казала вона і пірнала з головою. Через десяток секунд випливала і запевняла Вітольда, що на дні морському — повний порядок. — Наші кращі бійці в строю і тепер на них можна повністю покластися і навіть сісти...
Вітольд не приховував, принаймні сам від себе, — такі сексуальні ігри Роксани компенсували "плач Ярославни", і він егоїстично роздвоювався. Гадав — кому з них віддати перевагу? До безмежності темпераментній Альбіні чи цій грайливій красуні із телестудії?
Тим часом "газотрейдер" Валяй заявив, що він не заважатиме закоханим і потяг свою "міс" в дамський будуар, обліплений дзеркалами.
Тепер себе і свою партнершу Валяй міг бачити у десятках однаковісіньких пар і отримувати від того подвійну втіху.
— Наче в новому порнофільмі, — посміхався він, подвійно щасливий.
Вітольд не пішов на таку відкритість — боявся відеозапису. Він завжди пам'ятав про своє державне становище. Тому й зачинився зі своєю "міс" в напівтемній, майже без світла, невеличкій спальні. Очевидно, дитячій, яку вибрав сам. Позаду нього догоряли тільки пахучі свічки, що пахли новомодним дезодорантом "Пристрасть" з м'якими відтінками сандалу, мускусу, ладану і амбри. А ще трохи — воском, і трохи — димом. Від свічок.
"Береженого Бог береже", — час від часу про себе повторював Вітольд, і запропонував покірній "міс" виконати його перше бажання... За його "Пам'яткою" це бажання належало до пункту п'ятого...
XIV
Уранці наступного дня секретарка Міла подала йому окремо конверт. Він глянув на неї поглядом, в якому можна було прочитати: "Вибач, "Кіндер-сюрпризе". Все-таки, було б краще, аби я тебе взяв з собою і ми б з тобою провели вечір цікавіше".
— Учора, коли ви були відсутні, — офіційно повідомляла "Кіндер" — приходила пані Альбіна. Залишила цей конверт. Для вас, Вітольде Володимировичу. Просила вручити особисто вам. Не класти на столі, а подати вам у руки. Що я й роблю.
— Дякую, "Кі...", — він своєчасно спохопився. — Пробач, Міло.
— Нічого. Ви хотіли сказати "Кіндер-сюрприз". Я не ображаюсь. У секретаріаті на мене усі так кажуть. Ось тільки чому — не знаю.
— Можеш іти. Ще раз дякую. — Він розірвав конверт і почав читати:
"Здрастуй, колись дорогий і милий мені Вітольде! Я знаю, що найближчим часом ти одружишся з цією телевізійною повією. Оскільки я не маю акцій, то й не маю права на дивіденди і навіть на відсотки від рахунків, які колись були нашими спільними. Ти залишив мене і нашого синочка Альберта жити на ту мізерну професорську зарплатню, на яку жоден професор не здатен у нашій країні прожити. Я позбавлена права підпису навіть на тому рахунку, який ти відкрив на моє ім'я. З рахунку Альберта ми можемо зняти гроші тільки через 10-12 років, коли йому видадуть паспорт. Так ти заповів. А як нам бути, поки він виросте?
Я б не хотіла з тобою судитися, але ти маєш знати — цей лист, як заява — офіційний. Я йду від тебе. Син залишиться з матір'ю. Ти, як юрист, це знаєш. Ніякі твої знайомства, влада, гроші, не відберуть його в мене. Хоча в країні суцільного беззаконня, до якого і ти прикладаєш свою державну руку, все може трапитися. Але не втішай себе надією. Твоя повія мого сина не виховуватиме.
Не приховуватиму від тебе того, що нині я переживаю. Самотність це те саме, що камера-одиночка. Карцер з холодною підлогою і стінами. Я б ще хотіла повірити, що це тільки сон. І повірити заради сина. Але це реальність. Жорстока реальність, як записки у твоїх кишенях від нової пасії. Як відеофільми, що я збережу для твого сина, коли він не зрозуміє мене, чому я тебе залишаю... О, скільки я благала Господа Бога, щоб пережити все це. Пережити таку жорстокість цієї вродливої хижачки, яка ураганом увірвалася в нашу сім'ю і розтрощила все набуте протягом майже десяти років спільного життя.
Важко жити з думкою, що ми втрьох уже ніколи не житимемо разом, що моя остання спроба зазнала повного сімейного краху і що все це вже доконаний факт.
Прощай, самозакоханий любителю красиво-фальшивих речей і цінностей. Ти постійно підкреслював, що ти свято віриш у Бога і все, чого ти досяг у своєму житті, тобі дав Бог. Цілком можливо. Тільки тепер (я в цьому глибоко переконана) все йде від сатани і саме за це тебе люто і немилосердно покарає саме Господь. Ти ще згадаєш, і не раз, і мене, і мої слова, якщо ти встигнеш зрозуміти, що з тобою насправді сталося.
А. Е. Л."
У Вітольда на обличчі з'явилася гидотна посмішка і він раптом відчув, що в нього під лопаткою щось занило. Він задумався: що робити з цим несподіваним листом від Альбіни, його ще офіційної дружини, матері його шестирічного сина Альберта? Хотілося листа порвати і водночас зберегти. Слід було щось вирішувати. Він покликав Мілу і попросив подати йому міцної кави. Коли вона вже виходила з кабінету, гукнув їй услід:
— Міло, з коньяком.
Коньяк він пив окремо від кави і потроху п'янів. Розумів, що Альбіна нав'язливо шукає хоч нещасливої, але фінансово-позитивної розв'язки в їхніх стосунках і, може, не стільки для їхнього спільного сина, скільки для самої себе.
По залізному підвіконню затарабанив дощ. Вітольд прислухався і впіймав себе на думці, що за останні ці десять літ у бізнесі й політиці він не чув співу пташок, забув, як гудуть джмелі на яскраво-барвистих пуп'янках квітів, як пахне трава, а ще — як весело і життєстверджуюче перелітають з квітки на квітку золотаві бджоли, як шелестять жита і шепочуться сосни у зеленому пірамідальному верховітті, на стовбурах вистукує ударник праці — дятел, а в очеретах покрикує деркач чи скрекоче, мов кулемет, сорока. Він забув, коли сидів на березі Дніпра. Не прислухався, як б'ється сердито об забетоновані береги старий Славутич, а в тиху й місячну ніч розходяться кола й луна від плескоту чи то здоровенного щупака чи величезного окуня.