— Ти ж подумаєш: трибун у спідниці!
— До речі, вона говорить про невихованість і хамство, — нагадав я. Мене неприємно вразило, що Неля наважується насмішкувато називати Женьку трибуном у спідниці. Як багато дивного, нелогічного відкрив я для себе за ці кілька місяців у поведінці і характері нашої "хронічної відмінниці". І якою несхожою була вона з Женькою Гайдученко.
А ще Женька говорила про інтелігентність. Про те, що всі ми — і вона теж — дивовижно неінтелігентні. Що у нас у школах є сотні гуртків, але ніде, мабуть, в жодній школі України, не існує "Гуртка юного інтелігента". Що ми дуже мало говоримо про такі поняття, як честь, чесність, порядність. Що нам бракує знання етикету. Що колись існували багато формул, які дозволяли дотримуватися ввічливості, щадити людину, з якою ти говориш: "Дозвольте відрекомендувати вам", "Дозвольте з вами не погодитись", "Не маю честі бути знайомим з вами".
Можливо, можна й відмовитися саме від цих формул, але тоді слід винайти якісь інші. Ми ж повідмовлялися від багатьох умовностей етикету, нічого замість них не запропонувавши.
Того дня класна година затяглася. Ми не хотіли розходитися. Жодні збори ще не проходили у нас так активно і так схвильовано. Відмовчувалася тільки пупо-еліта. Відмовчувалася, але слухала, чула... І почувалася в цей час, мабуть, дуже й дуже незатишно.
А через тиждень ми провели позачергові збори класу, переобрали всю раду. І головою ради обрали Женьку Гайдученко. Щоправда, сама вона свою кандидатуру не пропонувала. Хотіла, щоб головою обрали Льоньку Запорожченка. Нам, звичайно, радили не проводити цих зборів, радили дочекатися перевиборів.
VIL Женька Гайдученко
Ось уже протягом двох тижнів ми з Вадимом — іноді вдвох, іноді по черзі — провідуємо колишню фронтову медсестру Марію Захарівну. Зараз вона слабує на ноги і першу нашу появу сприйняла, наче диво. Щоправда, раніше їй теж іноді допомагала сусідка. Проте вона вічно зайнята, заклопотана всілякими громадськими обов'язками, та, здається, й самій Марії Захарівні не дуже зручно було користуватися її послугами. Принаймні в мене склалося таке враження.
Тим часом колишня фронтова сестра виявилася людиною надзвичайно привітною. Загалом вона була огрядною і неповороткою, проте вічно всміхнене обличчя здавалося на диво молодим, навіть юним. От тільки волосся зовсім зсивіло. Так, якби не ця сивина... Коли я бачу сивих жінок, мені завжди стає сумно. І зрозуміло — чому. Хоча самі ці жінки викликають у мене симпатію. Адже це треба мати мужність — не ховати свою сивину під фарбою. А й справді, чому Марія Захарівна не пофарбує його? Пофарбувала б, і могла б здаватися ще вродливішою.
Чесно кажучи, мені аж не вірилося, що ця лагідна, огрядна й така небойова на вигляд жінка могла бути колись фронтовою медсестрою. Та ще й нагородженою двома орденами Слави і трьома медалями. Але ж нагороджена. Вона й зараз, напевне, ще працювала б, але застуджені у війну ноги (при форсуванні якоїсь річки вона опинилася у крижаній березневій воді і відтоді знемагала від ревматизму) відмовляли їй усе частіше й частіше.
Ми допомагали їй чим могли: бігали з сумкою до овочевого магазину, обходили аптеки в пошуках потрібних ліків, разом із Марією Захарівною влаштовували генеральне прибирання (щоправда, при цьому одразу виявилося, що Вадик більше заважає, ніж допомагає). А на прощання вона щоразу пригощала нас чаєм з абрикосовим варенням. Одне слово, з Марією Захарівною у нас якось одразу встановилися найщиріші взаємини.
У Лесі, Сашка, Льоньки та Роми теж усе йшло гаразд. Зойка навіть запропонувала завести "судновий журнал", щоб записувати, кому і яку допомогу ми подали. Я, звичайно, була проти, одначе всі підтримували Золотенко. Ледве вдалося переконати їх, що вести облік того, чим ми допомогли людям, облік своєї доброти — просто ганебно. Не знаю: переконала їх, чи, може, відступили перед моєю впертістю, але діяльність нашої морської застави для світової історії тепер уже ніхто не зафіксує. Натомість я запропонувала створити рукописну книжку, в якій переказуватимемо всі почуті від ветеранів розповіді. Це буде нашим власним літописом Великої Вітчизняної війни. Першим розділом цієї книжки якраз і стала розповідь залізничника. Тепер черга за колишньою фронтовою медсестрою.
Та перш ніж записати розповідь Марії Захарівни, я поклала собі зробити для неї ще одну хорошу справу. Не знаю, чи вдасться, але вирішила спробувати. На великій перерві я підійшла до Валентини Семенівни і сказала, що мені потрібно поговорити з нею про щось дуже-дуже важливе. Валентина Семенівна учнівських секретів не любить — ми всі це знали, хоча не всі схвалювали цю її рису. А ще вона терпіти не могла нашіптування — і за це поважали її всі, крім нашої "пані Моніки", Нелі Ковальчик, яка з усіма вчителями намагалася бути в "особливо довірливих" стосунках. Отож, почувши, що хочу поговорити з нею про щось дуже важливе, та ще й наодинці, вчителька якось нашорошено глянула на мене і спохмурніла.
— Хіба в класі щось сталося, Гайдученко? — запитала вона, коли ми вийшли в коридор і зупинилися біля вікна.
— Нічогісінько.
— То, може, вдома, га, Гайдученко? — це в неї звичка така: весь час повторювати прізвище учня. У такий спосіб ми й передражнювали її. Зростом, фігурою і навіть зачіскою Валентина Семенівна мало чим відрізнялася від нас — акселераток-семикласниць. Як вчительку ми сприйняли її одразу, проте одразу ж помітили і найсуттєвішу її ваду: Валентині Семенівні бракувало терпіння вислуховувати нас. Замість того, щоб мовчки вислухати прохання чи пояснення учня, вона раптом перебивала його і починала задавати йому безліч запитань — здебільшого недоречних.
Учителі часто говорять про наші недоліки. От якби провести класну годину, на якій ми говорили б про недоліки вчителів! Не знаю, як би вчителі пережили це, але що розмова була б цікавою і вчителі запозичили б із неї чимало повчального — то це точно.
— Вдома теж усе гаразд. Скажіть, будь ласка, у вас нема знайомого депутата?
— Кого-кого? — вражено перепитала Валентина Семенівна і навіщось зірвала окуляри, ніби через них не дочувала.
— Я кажу: "депутата". Якщо не Верховної, то хоча б обласної, або міської ради. Найкраще, мабуть, міської.
— Ну, з одним я загалом знайома. Він — депутат міськради від нашого району... — розгублено мовила вчителька. — Не скажу, щоб ми були аж такими вже друзями. Але це не має значення. Депутат є депутат. А ти збираєшся потрапити до нього на прийом? Хто тобі нарадив таке? З якого питання?
— Ви знаєте, що ми шефствуємо над ветеранами. Так от, ми з Вадиком Віричем допомагаємо Марії Захарівні Гончарук — колишній фронтовій медсестрі. Зараз вона тяжко хворує на ноги, ледве рухається, а ще в неї часто болить серце. Сусідам доводиться викликати швидку. Але телефону в неї нема. Ні, на черзі вона стоїть, всі обіцяють... Вже й листа написала начальнику міської телефонної мережі...
— Я все зрозуміла, — взяла мене за плече вчителька. — Вам з Вадиком не треба йти до депутата. Я зроблю це сама. Запиши мені точну адресу Марії Захарівни. Завтра ж постараюся поговорити з депутатом. Усе буде гаразд — упевнена в цьому. І взагалі, якщо у вас виникають якісь труднощі, не забувайте про свою вчительку, гаразд? Я ж не можу випитувати у вас геть усе. А що так піклуєтеся про ветеранів — молодці.
"Як добре, що я звернулася саме до неї, — подумала я, коли ми попрощалися. — Звичайно, вчительці легше буде поговорити з депутатом , ніж нам із Вадиком. І все ж таки відчула якесь розчарування. Валентина Семенівна, звичайно, зуміє допомогти Марії Захарівні. Але це допоможе вчителька, а не ми. До того ж, траплялася така чудова нагода вперше в житті потрапити на прийом до депутата!"
Після уроків ми з Вадиком, Леся і Льонька Запорожченко вирішили одразу ж податися до Марії Захарівни. По дорозі ми ще зайшли в аптеку і за рецептом, виписаним для Марії Захарівни, купили потрібні їй ліки. Я вже уявляла, як вона втішиться, дізнавшись, що вчителька клопотатиметься про неї перед депутатом. Одначе Марія Захарівна зустріла нас щасливою посмішкою ще до того, як я встигла мовити хоча б слово. Виявляється, в поліклініці, де вона донедавна працювала, роздобули для неї путівку в Крим, до санаторію, що знаходився у місті Саки. Отож, післязавтра вона вже від'їжджає.
— Уявляєте! Я така щаслива! — проказувала вона, стоячи посеред кімнати і, притримуючись рукою за краєчок стола. — Дивина: пів— Європи пройшла, а в Криму бувати не доводилось.
Мені здалося, що ця змучена хворобою жінка не так тішиться тому, що вдасться підлікуватись у санаторії, як змозі побувати саме в Криму. Напевне, їй страшенно набридла ця квартира, набридли хвороба, лікарі швидкої допомоги і самотина. їй здається, що ось поїде вона в Крим — і в житті обов'язково станеться якась дивина, якась несподівана зміна. Шкода, що цю путівку вона роздобула без нашої допомоги. Мені так хотілося зробити для неї щось приємне.
Відтак я навіть не наважилася говорити їй про депутата. Навіщо? Адже вчителька ще тільки збирається побувати в нього. Ось коли все вирішиться, тоді можна й похвалитися. Повернеться Марія Захарівна з Криму, а тут з'являється монтер і питає: "Де б ви хотіли мати телефон: у коридорі, вітальні чи, може, у спальні?" Одне слово, фантазувати з цього приводу можна було скільки завгодно. Але я приборкала свою фантазію і, скориставшись із того, що настрій у Марії Захарівни чудовий, попросила розповісти, за що її нагородили орденом Слави.
— Орденом Слави? — розгублено перепитала колишня фронтова медсестра і, як мені здалося, зашарілася. — А чому вас зацікавила саме ця історія?
— Та просто так, — стенаю плечима, але вже починаю розуміти, що це, мабуть, і є ота найцікавіша історія, яку тільки можна почути від колишнього гвардії старшого сержанта медичної служби.
— А все ж таки? — перебігла поглядом по наших обличчях. — Вам уже хтось розповідав про цю подію?
Ми не знали, що мається на увазі під "цією подією" і тому мовчки перезир нудися.
— Ну, гаразд... — змилостивилася Марія Захарівна по кількох хвилинах мовчання. — Я знала, що колись ви обов'язково захочете почути якусь історію про війну. Але давно сказала собі, що про цю мовчатиму.