Переконавшись, що пічка вже холодна, зачинили двері хатини, підперли її двома каменюками, а вгорі ще й накинули на защіпку, щоб ведмідь не вдерся. Бо каміння та стовбур він може відкинути.
Я знову відчув, що мені не хочеться залишати цю хатину. Ніби прожив у ній багато років. І весь час оглядався на неї.
— Якщо хочеш, ми ще навідаємося сюди, — помітив це Чингіс.
— Хочу. — Ми знайомі з ним якихось три тижні. Але тільки тепер я відчув, що подружився з Чингісом. І, якби залишався в Йордані, він був би моїм найщирішим другом.
Перш ніж податися до містка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, і Чингіс показував мені ведмежі сліди, стовбури дерев, подряпані кігтями рисі, та якесь зілля, яким користувалися усі нанайські знахарі.
В такий спосіб він учив мене "говорити з тайгою".
23
Пізній вечір. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Мені ж читати не хочеться, я підсідаю до столу і теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там і до чого. Але батько одразу ж помітив це і невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини "чаклування над проектом" він не любить, щоб хтось сидів поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспішав дати йому спокій.
— Нічого цікавого для тебе в цих паперах нема, — не стримався нарешті батько. — Знайди собі якесь заняття.
— Нехай, он, за підручник сідає, — докинула мати. — Незабаром у школу.
Але за підручниками я вже сидів. І тепер мені цікаво було дізнатися, над чим чаклує батько.
— Скажи, тобі подобається, що я дружу з Чингісом?
— Не маю нічого проти, — відповів батько, сьорбаючи свій чай і не відриваючи погляду від креслення.
— Ти навіть не уявляєш, як він багато знає про тайгу, мисливців, полювання.
— Нічого дивного: виріс у тайзі. Та все одно ходити з ним на той бік річки не раджу. Я вже казав тобі, що виходити за межі селища без дорослих у нас заборонено. Це тайга. Іноді звірі з'являються майже на околицях.
— Дивно. Звідки ти дізнався, що ми ходили туди?
— Бачили вас. До речі, міг би й сам сказати.
— Міг, звичайно... А знаєш, з Чингісом не страшно, — мовив я, скоса зиркаючи на матір. Дуже боявся, що вона почне лаяти за такі прогулянки. У нас завжди так: батько читає нотації, а мати лає. Напевне, у них такий розподіл обов'язків. — Він уміє "говорити" з тайгою. І вийде з будь-якого скрутного становища.
— Сумніваюся, — буркнув батько.
— Дід учить Чингіса всьому, що знає сам. А чому навчаєш мене ти?
— Не треба докорів. Читати креслення ти ще не зможеш. Робити розрахунки і стежити за дотриманням проекту — теж. Отож, старенький, дарма ти...
— Я не про це.
Тут батько нарешті відірвався від своїх паперів.
— Я, звичайно, міг би мовити: "Не заважай", і на цьому закінчити розмову, — задумливо сказав він. — Але розумію, що вже маєш право ставити такі запитання. І здогадуюся, що саме ти маєш на увазі. Мені доводилося розмовляти з підлітками-нанайцями. їхнє знання тайги, практичні навички, життєвий досвід вражають. І от що я з цього приводу думаю: напевне, у нас, людей з півдня, з міст і степів, — і у нанайців, якутів, евенів, що живуть тут, різні погляди на виховання своїх дітей. Чотирнадцятилітніх та п'ятнадцятилітніх синів ми ще звикли вважати дітьми. І впевнені, що головне: не дати їм відбитися від рук, та час від часу зазирати у щоденник, щоб не нахапали двійок. А всьому іншому, тобто усім книжковим істинам навчить школа. А нанайці навпаки, намагаються, щоб дитина якомога раніше відчула себе дорослою. І все домашнє виховання спрямовують на те, щоб дати їм практичні навички, навчити виживати в тайзі, привчити до злигоднів мисливського життя, до суворості буття в цьому краю.
— Федоре, — увірвала його мати. — Я ж просила тебе: ніколи не обговорюй з сином проблем його ж таки виховання.
— Але ж ти бачиш, що його це хвилює, — спробував захищатися батько.
— Саме тому й слід уникати таких розмов, — стояла на своєму мати.
— Але я вже цілком дорослий, — не стримався я. — Годі вважати мене дитятком. Говоріть, як з людиною, яка все здатна зрозуміти.
— Ну от, батьку, будь ласка... — зітхнула мати. — Маєш наслідки своїх антипедагогічних розмов.
Я зрозумів, що зараз почнеться новий тур "переговорів між високими виховуючими сторонами" щодо мого подальшого виховання і, теж тяжко зітхнувши, вийшов на ґанок.
Місячне сяйво освітлювало сиві вершини хребта і стікало його схилами на крони дерев, за якими біля підніжжя однієї з вершин стояла забута усіма хатина Вічного Мисливця. Мені страшенно захотілося провести цю ніч там. Віч-на-віч з тайгою. Помріяти, поговорити з деревами, місяцем, горами, річкою... Як це полюбляє робити Вічний Мисливець.
24
Упродовж останнього тижня перед від'їздом Романа Чорногори ми з ним бували на шкільному подвір'ї щодня. Та ось Роман нарешті дочекався виклику з кіностудії і завтра вранці має від'їжджати до Хабаровська. Він готовий був до цього від'їзду давно. Але тепер виявилося, що на подвір'ї лишається незавершеною скульптура крокодила Гени. І хоч Роман дуже радів викликові, але й залишати роботу незавершеною теж не хотілося.
Отісьо годні, за два днідо від'їзду, він прийшов й, оглянувши крокодила, мовив:
— Знаєш, негодяща це справа: кидати роботу незавершеною. Краще вже не починати.
— Але ж ти не винен, що не встиг, — відповів я.
— Винен. Багато часу гайнував. Так завжди буває: гайнуєш його цілими роками, потім кинешся — а нічого не встиг. Нічого!
— Але ж чотири скульптури завершено.
— Чотири, — погодився Роман. — Та хіба це скульптури, якщо по правді? Так, розваги... І взагалі запам'ятай: ніколи не буде такого, щоб різьбяр або скульптор сказав колись: "Досить. Я зробив усе, що міг". Завжди здається, що мало. Навіть якщо майстер живе сто років і залишає по собі тисячу витворів. Отож треба закінчувати. Сьогодні нам обіцяв допомогти Орест.
Роман заходився мудрувати над пащею Гени. Мені ж лишався хвіст. Ми вирубували крокодила з чотирьох колод, які треба буде чимось з'єднати. Та й "шкіра" у Гени ще геть не крокодиляча, отож треба повирізати на ній усілякі, як казав Роман, "бубирці-горбочки". Ми з матір'ю мали від'їжджати через два дні після Чорногори. І я вирішив, що, коли не вдасться закінчити з Романом, працюватиму сам. Тепер я вже сміливіше брався за стамеску, й удари молотком стали впевненішими (принаймні так каже Роман). Та й дерево здається м'якішим, піддатливішим. Тепер на ньому лишається такий слід, який потрібен мені. А зараз працюється легко ще й тому, що неподалік походжає туди-сюди Інга. Просто так походжає, ніби до нас обох їй нема ніякого діла.
З обіду справді надійшов Орест і втрьох ми працювали до темряви. А потім ще й наступного ранку, бо назавтра Роман мав від'їжджати. А коли все було закінчено, коли крокодил Гена нарешті з'єднав свою голову з хвостом, і шкіра у нього стала не гіршою, ніж у всіх його родичів у болотах Нілу...
Коли все це було готове, ми підняли над головами стамески й молотки, і закричали від захвату. Ми закричали "ура!" і почали витанцьовувати якийсь дивовижний танок. Ми були щасливі, що закінчили. Що нам все вдалося. І водночас мені було ще й трохи сумно. Я сумував того ж, чого й радів. Що цікаву роботу закінчено. І безстрашний каскадер Роман Чорногора, з яким я так здружився, від'їжджає на зйомки. Що мені треба повертатися до свого сонячного містечка над Дністром, залишаючи тут, у Йордані, Чингіса, Інгу, Вічного Мисливця та всіх, кого відтепер вважав своїми щирими друзями.
Не встигли ми закінчити свій танок, як надійшла директор школи Марія Панасівна. Вона була у відпустці й тільки оце вчора повернулася до Нордана. Відлізаючи на Україну, вона знала, що якийсь студент, родом із Карпат, взявся створити для школи дерев'яну фігурку гномика. Але, як сама зізналася нам, не сприйняла його прагнення всерйоз. Думала: побавиться різцем якусь годину-другу та й покине. Тепер же, побачивши, що шкільне подвір'я перетворилося на невеличкий музей просто неба, вона тільки вражено сплеснула руками і завмерла від подиву.
— Невже все це витесали й вирізьбили ви самі? — запитала вона Романа. Марія Панасівна була ще зовсім молодою. Ніколи в житті не подумав би, що такі можуть бути директорами.
— Чому ж сам? Ось, — обійняв мене за плечі, — удвох. Молодий талановитий скульптор Валерій Любич.
— Правда? — усміхнено глянула на мене. — Ти теж умієш?
— Та ні. Трохи допомагав.
— Мало того, що він талановитий, він ще й скромний. І головне — відмінник, — плеснув мене по плечу Роман.
Почувши це, я почервонів і знітився. Я ж колись чесно зізнався йому, що вчуся так собі, на трієчки з плюсом-мінусом. Навіщо ж вигадувати? Та ще й у розмові з директором.
— Я вам дуже-дуже вдячна. Давайте завтра зберемо всіх школярів, які тільки лишилися на канікули в селищі, і на лінійці приймемо від вас цей дарунок. А потім напишемо вам листи в інститут і в школу, в якій навчаєшся ти, Валерію.
— Не треба в школу, — промирив я. І чомусь злякався.
— Чому не треба? — втрутився Роман. — Це мені в інститут не треба. А в школу — обов'язково. До речі, ви ще не все знаєте про нашого Валерія.
— Он як? — хитнула головою Марія Панасівна і ще з більшою цікавістю глянула мені у вічі. — Цікаво, що саме?
— А те, що він разом з товаришами зібрав для вашої школи цілу бібліотечку. Якщо лінійка справді буде, то Валерій передасть учням і книжки, і листа від свого класу. А я завтра вранці змушений залишити цей тайговий Монмартр.
Утрьох ми оглянули всі скульптури. Тепер я вже й сам бачив, що в деяких з них є хиби. Що треба було старанніше вирізьблювати їх. Але Марії Панасівні вони подобались. Геть усі. І пообіцяла, що восени їх рознесуть по класах, щоб краще збереглися. А навесні знову винесуть на подвір'я, тільки під навіс.
Попрощавшись з директоркою, ми з Романом пішли до річки. Коли нам відкрився водоспад, я спробував уявити, як Роман спускався з нього на човні. З такої висоти! У вир, межи гострі кам'яні брили. Потім ми стояли неподалік водоспаду, я дивився на місток, перекинутий зі скелі на скелю, і пригадував, як Чорногора переходив над виром по одній-єдиній колоді, яка й досі лежить там.
Ми довго стояли над річкою. І я намагався загадувати, ким же стану врешті-решт я сам? Каскадером, як Роман Чорногора? Будівельником, як батько? А може, скульптором? Одне я знав твердо: який би фах не обрав, рано чи пізно я навідаюся сюди, до цього загубленого в тайзі містечка, до берега крижаної річки, до цих стрімких скель, що, — сірі й мовчазні, — постають по той бік ріки, як мури покинутої фортеці.