Такі, як борозни.
— Ти героєм не ходи, сину.
— Мадьяром ходжу.
— Колись медалей не було. Менше піклувалися про нагороди, а більше про людське слово. Так і ти мусиш. Живи, аби люди сивину мою не ганьбили.
— Добре, тату.
Підійшов автобус. Порожній і вологий.
Батько сів так, щоб бачити мене, і вперся чолом у скло.
— То що людям сказати? Що ви рятували хліб, та й один загинув?
— Так і кажіть.
— Але треба пояснити, що ти не міг врятувати...
Аж тепер я зрозумів його. Підняв руки і притис їх долонями до скла, щоб він бачив тонесенькі червонуваті шрами.
Батько захитав головою. Потім висунувся з вікна і пильніше вдивився в моє обличчя.
— То жтреба було відразу, синку. Щоб я себе не мучив...
27
Софія пішла з дому на світанку.
Ілько, батько її, чув, як вона зітхає, ступивши з ліжка. Як неквапом одягається, ніби лиш на якусь хвильку збирається вийти у двір. А вже знав, що йде надовго. Можливо, назавжди.
Ще вчора гадав, що то хвилинний спалах і все минеться. Минулої весни вона теж тяжко переживала кожну днину. Нудилася, вибігала за дворище, неначе когось виглядала. А той усе не приходив і не приходив.
Ілько знав, що то бере своє весна. Як брала за його молодості, коли він ще не був у секті і не знав молитов.
А донька не втрималася перед спокусою, хоч і молиться щоденно. Ішла...
Найбільше вразило Ілька, що не криється. Одягається і збирає речі без будь-якої перестороги. Навіть не здригнулася, коли впало і напрочуд сильно гримнуло віко валізки.
"Піде, — мовив собі Ілько. — Тепер аби вбив її — піде, — проказав уже вголос. — Не втримаєш, бо нема такої сили..."
— Стара, — гукнув, — стара!
— Чую, — тихо відповіла мати.
"То вона все чує і не каже ні слівця?!"
— Не бий, прошу тебе, — шепотіла.
"То вона чує і бачить усе це?!"
— Не бий...
"Ганно!"
— Не лякай дитину...
— Я піду, мамо. До діда.
Тієї миті Софія майже фізично відчула, що десь у куточках свідомості, а далі й у всьому тілі батька зароджується лють, наповнює кожен нерв його, кожну клітинку, аж руки палають вогнем, як тоді, коли бив її мало не до смерті.
І він таки справді хотів скочити з ліжка, вхопити її за волосся і затягти назад у кімнату. Бити, поки не зсиніє, поки не втамується у нім лють, поки не скориться.
Він хотів благати, аби нікуди не йшла. Цілував би їй ноги, аби лиш не залишала їх удвох із старою у цій зчорнілій від молитов і гріхів хаті, тому що вона у них одна-однісінька. І Софія давно знала, що, поза усю свою лють на неї, батько іноді буває таким розчуленим, що могла б пригортати його до грудей і гладити, щоб не плакав.
А тим часом Ілько не наважився мовити жодного слова. Ані ворухнувся.
Минала хвилина, друга, третя — лежав...
Софія вийшла у двір.
Рипнула хвіртка.
Радісно заскімлило цуценя.
Мати, напевне, відвернулася до стіни й плакала. Але так, щоб не чув батько.
Аж як Софія вийшла за поріг, до неї раптом долинули слова батькового прокляття. Тяжкого і безжалісного. Неначе мав кожним тим словом бити її.
— Не треба згадувати про це, Софіє, — прошу я і просуваю свою долоню під її голову.
Ми лежимо на схилі Троянового валу. В густій траві, поміж двома молоденькими абрикосами-дичками.
Так уже повелося в цих місцях, що закохані приходять до валу. І якщо мандрувати ним — неначе міським проспектом, зустрінеш пари з усіх навколишніх сіл, навіть з Прилиманського.
Ми лягли горілиць і зорили попелясте призахідне небо, заблудлих чайок, що якимось дивом опинилися тут, за кілька кілометрів від лиману. Немов не вірили, що їхнє море може десь закінчуватися.
— Дивися, уже зірки.
— Мільйони років... Деякі давно згасли, а ми ще бачимо їх.
— Може, й правда, що на небі рай? Чому ти не хочеш вірити в це?
— Боюся. За вірою забудеш про людей. І лишишся на самотині. Як ота гора-самітниця за нашою хатою. Нам з тобою час замислюватися над речами земними. Особливо зараз...
Вона насторожено поглянула на мене, напевне, чекаючи, що витлумачу оце своє "зараз". Але я мовчу. Має зрозуміти сама.
— Не варто турбуватися про потойбічне життя, якого, до речі, не існує, нехтуючи земним. Давай не будемо більше говорити про це.
— Чому? Я говорила про це все життя.
— З ким?
— З сектантами. І в молитвах...
— Слухай, Софіє, — запитав я з серйозним виразом обличчя. — А не міг би замінити тобі бога хто-небудь із землян? Ну, наприклад, я?
Вона пересунулася так, щоб сісти проти мене, і довго дивилася якимсь переляканим поглядом, немовби почула щось неймовірне. Була мить, коли мені здалося, що вона не стерпить такої зневаги до бога і втече. Але вона лиш сумно посміхнулася, сіла поруч і, стенувши плечима, зітхнула:
— Який з тебе бог? Що маєш на язиці, те й верзеш. Хоча мені й справді здається, що ладна молитися на тебе. Але тільки як довго не бачу. В моїй уяві ти якийсь інший...
— Благородніший, розумніший...
— Ага.
— Гаразд. Спробую бути "уявним".
Обіймаю її, і ми знову в траві. Чорне волосся її спадає мені на очі. Я цілую його, пещу кожну волосинку, ніби маю прощатися на довгі роки. Усі ці дні, відколи буваємо разом, не перестаю дивуватися, що в наших стосунках усе так просто й чудово. Все настільки чудово, що подеколи в душу мені закрадається сумнів. Чи не фальшиве все це? Але запитую її зовсім про інше.
— Ти закінчила вісім?
— До восьмого не забороняють. Та й пресвітер чомусь заступився.
— Іоанн той?
— Іваном звуть.
— Бидлом його треба звати! — спалахнув я. — Цей святенник закохався в тебе.
— У мене ще ніхто не закохувався, — твердо відповіла вона й низько схилила голову. Не знаю, по цих словах чи по жестові, але я здогадався, що зараз вона зі мною не одверта.
"Ну так, звичайно, ніхто не закохувався, — буркаю про себе. — Окрім мене, дурного..."
Все-таки було б набагато справедливіше, якби була одвертою до кінця. Але про це варто лише мріяти. Деякий час мовчки роззираємося доокруг себе, немовби розгубили щось у прибитих пилом бур'янах. Боїмося зустрітись поглядами. Проте довго витримувати так я не можу. Її обличчя, волосся, все її податливе тіло заперечують моїм сумнівам. Про що б я не говорив з нею, мною володіє одне й те ж почуття: боюся втратити її. Розумію, як на мужчину, це ганебно, але позбутися його не можу.
— Ти вважаєш, що мені слід взагалі зректися віри?— заговорила Софія. — Хіба я зможу?
— Знаєш, коли у мене буде син, — при цьому я красномовно зиркнув на Софію і витримав невеличку паузу, — щодня втовкмачуватиму йому, що бог є. Але якщо він хоч раз помолиться або ж стане на коліна, зречуся його. Мужчина, який хоч раз у житті став на коліна, щоб молитися богові, вже не гідний називатися мужчиною. Нас так і треба виховувати, ти — мужчина, і навіть якщо віришу бога, вимолювати у нього потойбічного щастя — ганьба для тебе.
— А жінок?
Я почухав потилицю. Тут моя теорія давала тріщину. Виходило так, що жінкам це дозволяється. Не станеш же вимагати від неї чоловічої гордості.
— Жінкам, можливо, і слід дозволити. Але щоб моління не перетворювалося на самоціль і не заганяло їх до сект і до церкви. Все одно теорія розрахована на те, що з віком й освітою людина збагне абсурдність своїх вірувань.
Зграя птахів з лементом кружляла над нами, і я довго намагався збагнути смисл цього кружляння. Поблизу не було ані гнізд, ані якоїсь поживи, від якої ми могли б відлякувати її. І все-таки вона невтомно водила над нами свій повітряний танок, спускаючись все нижче й нижче, так що найсміливіші мало не торкалися крильцями наших голів. Хтозна, можливо, вони правили над нами весільний обряд...
— Восени мені йти до війська, — мовлю Софії.
Мовчить.
— Я зайду до твоїх батьків, поговорю з ними.
— Про що?— аж здригається вона. — Бійся мого батька. Він не тямить себе у гніві. Цієї зустрічі я боюся.
— Я теж. Але не варто ображати старих своєю неувагою, треба поговорити...
— Про що? — знову запитує вона й дивиться на мене широко відкритими очима.
Я так само дивлюся на неї. Що правда, то правда. Я не сказав їй, про що саме говоритимемо. Навіть не спитав, чи згодна вона. І мусив би спитати про це тепер, вибачившись за таке самочинне рішення. Але ми ніколи не говорили про шлюб. Здається, навіть не вживали такого слова в наших розмовах. І я чомусь не можу вимовити його й зараз. Зрештою вона добре розуміє, про що йдеться.
Мовчання затягується, і відчуваю, що говорити далі про наші "родинні справи" я не готовий, хоч вона чекала цього. Як на мене, то тут все ясно, як божий день.
— Мені треба побувати у Вадима, — мовила Софія, щоб якось розвіяти це мовчання.
— Але ж ти недавно була у нього.
— Лише один день. Хочу придивитися до їхнього життя.
— До міського?
— До Вадимового. Багато думаю про нього. Порівнюю зі своїм. У секті. Той день я прожила в незнайомому світі, незнайомим життям. Коли хочеш, поїдемо разом.
— Терпіти не можу гостювань, — відказав я і влігся горілиць на теплу траву Троянового валу.
Дивно, але ми жодного разу не згадали про Федора Лачука. Ніби він пішов від нас давно-давно, і ми вже маємо право вгрузати у трясовину повсякденних дріб'язковостей.
Довго лежав, забувши про Софію. З самого ранку ми майже не розлучалися, я почувався щасливим, а варто було відчути себе таким, як відразу ж забув про Федора, ніби його ніколи й не існувало. Усім іншим я міг пробачити таке. Але собі — ні. Все відбувалося на моїх очах, і це накладало на мене особливі обов'язки щодо пам'яті про нього.
— Ти справді не поїдеш зі мною?
— Може, й не поіду.
— Ти ніколи не відповідаєш: так чи ні. Завжди треба здогадуватися.
— Врахую, — напівжартома відказав я і погладив її. — Вадим Оран— чук від тебе не втече, це я тобі обіцяю.
"Все ж погано, що за сьогодні я майже не згадував про Лачука. Але, мабуть, так і буде. Не вміємо пам 'ятати про смерть. Людина уникає цієї думки. Це теж своєрідний самозахист. Навіть на грані смерті думає про життя, не вірячи в можливість свого щезнення".
28
Щодня ми виконуємо одні й ті ж операції й сушимо голови тими ж турботами. Але ця одноманітність не стає ознакою мого буття. Що довше живу в гуртожитку, то більше відкриваю для себе його мешканців. Дізнаюся про кожного зокрема. Іноді, коли я пробую зібрати воєдино все, що знаю про когось із хлопців, вони нагадують мені планети. Із своєю орбітою, своїми умовами життя, своїм віком і своєю історією.