Сховавши дебелі жмені на череві під брудним хвартухом, він стояв, розкрячившись, на порозі корчми і якось похмуро-підзорливо міряв очима пана Макса.
—Що?.. Ви вже назад?— забурчав непривітно.
—Ей, пане Матуляк, чи так вітається сталих гостей?— безжурно засміявся мій неоцінений пан інструктор.— Ну, кажу вам, якесь диво з вашим пивом: дуже смачне! Тільки прийшов додому, а вже горло пересохло і знову хочеться пити.
—До шинку дітей не водиться,— скоса глипнув на мене бувший оборонець міста Львова.
—Ох, не турбуйтесь, я не буду його розпиячувати!— урочисто заявив пан Макс.— Я хочу йому показати, як грати в більярд. Але наперед прошу мені дати одне велике, а цьому кавалерові лімоняду. Нап'єшся лімонядки, Михасю?
—Так, прошу пана інструктора.
Розуміється, я не мав зеленого поняття, звідки панові Максові прийшла фантазія вчити мене грати в більярд, так само не містилося мені в голові, як це він так розщедрився, що фундує мені лімонядку?
Тим часом мені ввесь час бриніла в ухах погроза мого неоціненого пана інструктора, що він хоче заарештувати нині пана Матуляка… То забило мені найгрубшого цвяха в голову! Гм!.. Він — і арештувати? Завіщо?
І, ніби, яким правом? І при чому тут я, нещасний раб Божий?.. Так метикуючи, я приглядався з-під ока панові Матулякові, як той стояв за шинквасом і наточував пиво. Так, тепер ще настирливіше кидалася в вічі його подібність до нашого пана майстра.
Вуса, наприклад, безумовно такі самі, підстрижені й закручені "по-австріяцьки", так само голова ззаду "підтесана" на ту саму манеру, як підстригався пан майстер, хоч, звичайно, в пана майстра світилася на тімені більша лисина. Що ж до самої, як казали у Львові, фаціяти, то помічалась деяка різниця в носі, в роті і в широких, наче в бульдога, щелепах. Очі в пана Матуляка ніби заплили топленим маслом або смальцем і блискали час від часу злими вогниками, зокрема тоді, коли зустрічались з поглядом пана Макса…
Тут прошибла мою голову несподівана гадка: а може, той Матуляк — це замаскований, захований під хвартух шинкаря злочинець, душогуб, що вдень торгує пивом, а по ночах душить людей?.. І вже моя уява стала гарячково шукати подібности пана Матуляка до котрогось з ґалерії славних убивців Конана Дойля, та в тій хвилині пан Макс штурхнув мене ліктем і шепнув:
—Не витріщайся так на нього, чуєш?!
Саме тоді наблизився до нашого столика пан Матуляк і, змахнувши з нього хвартухом череду мух, з лоскотом поставив вухату гальбу пива панові Максові, а мені — червону лімоняду з фірми "Здоровля". При тому так якось страшно глипнув на мене своїми масляними очима, аж мене зморозило!
—Двадцять грошів каса!— пробубонів і наставив руку, як лопату.
Пан Макс розплатився і ввічливо, занадто ввічливо посміхаючись, попросив ще в нього сірничка, але Матуляк пустив коло вуха цю ґречну просьбу і, тріснувши дверима, вийшов з ресторану.
—Докторе Ватсоне,— сказав тоді пан Макс, потягнувши смачно лик пива,— дозвольте, що я виставлю ще на одну пробу ваш блискучий змисл обсервації: чи ви, може, запримітили щось особливе в тому менті, як той черевань виходив?
—Ні, дорогий Голмсе. Здається, нічого надзвичайного не трапилось?
—Гм, нічого, кажете… А як було з руками пана Матуляка? Де він тримав руки, не пригадуєте?
—Руки?.. Одну руку поклав отак, на клямку, а другу…
—Ага! А другу?
—Другу тримав чомусь під хвартухом.
—Знаменито!— похвалив мене мій повелитель.— А тепер поміркуйте лише, докторе, чому пан Матуляк так соромливо ховав руку під тою, хіба найбруднішою у Львові, запаскою? Може, тримав у тій руці щось таке, що хотів скрити перед нашими очима?
—Наприклад — що таке?
—Наприклад, плящину "бунґу" — чистого спирту в стандартній чвертковій бутилці Польського Горівчаного Монополю? Ви, мабуть, не завважили, як він спритно потягнув її з полиці і всунув під хвартух?
—Ні, справді… Але ж кому він поніс її до пивниці?
—Тссс! Ша!— шепнув пан Макс із надзвичайно секретною міною.— Слухай же тепер, народній приятелю: скінчилася забава в Шерлока Голмса і доктора Ватсона. Досить літературних діялогів — приступаємо до акції! Може, через годину, якщо нам Бог поможе, а Коґут не перешкодить, таємниця зникнення пана майстра буде розв'язана, а наші імена перейдуть до історії криміналістики всіх часів. Успіх того підприємства великою мірою залежатиме від тебе — від твого сприту, притомности і витривалости, що так скажу, нервів. Дуже важливе в нашій операції, щоб ти за всяку ціну зберіг суху білизну, бо інакше все провалиться!
Я мусів приобіцяти панові Максові, що не зроблю йому (ні собі) жадної такої прикрої несподіванки, хоч і не міг второпати, в чому діло, який зв'язок має витривалість моїх "нервів" з таємницею зникнення пана майстра?
—Слухай же далі, народній приятелю,— продовжував пан Макс,— закарбуй собі в мозківниці кожнісіньке моє слово. В моменті, коли я тебе торкну отак ногою (тут пан Макс торкнув мене боляче в кістку), ти встанеш з цього крісла і скажеш голосно: "Перепрашаю вас, пане інструкторе, алея мушу йти додому, бо пані господиня будуть на мене сварити". Повтори, що маєш сказати.
Я повторив, що мав сказати, і при тому задемонстрував, як вставатиму з крісла.
—Добре!— похвалив мене мій неоцінений пан інструктор.— Вставши і сказавши мені і панові Матулякові "До побачення", ти вийдеш, примкнеш за собою двері і здорово тріснеш тими другими дверми, від сіней, але сам не виходь надвір, чуєш? Зараз у сінях борзенько скрути на сходи, що ведуть вділ!
—До пивниці?..
—Еге. Тихесенько, навшпиньках, щоб сходи не скрипіли, спустишся до пивниці. Там представляється ситуація приблизно так: під суфітом горить жарівка, яка досить мізерно освітлює підземелля. Але то нічого, чого не добачиш, те намацаєш. Ліворуч, брате Соловію, побачиш рядом, мов канони, бочівки з пивом, але хай це тебе не інтересує, ти зверни свою увагу в правий бік. Там будуть три комірчини, одна коло одної: в першій від вулиці стоїть бочка з кислими огірками, в другій є бараболі, третя, зараз біля входу, це комірчина на дрова і вугілля. Увесь ситуаційний плян змалював мені докладно наш коханий Адасько, що знає кожний стрих і кожну пивницю на Богданівці. Але він мені не підходить до тієї важливої місії, яку я хочу тобі повірити.
—Дякую за довір'я і за лімонядку.
—Видихай здоров. Отже, ти опинився в пивниці. Зараз коло першої комірки, що з дровами, стоїть порожня бочівчина, якраз на твій ріст. Скачи, голубе, в цю бочівку, накрийся віком і сиди тихо, як миша під мітлою. Жди!
—А на кого?
—На пана Матуляка. Він напевно скотиться до пивниці, як не за годину, то за пів, але прийти мусить. На твою долю, народній приятелю, лишається одне: сидіти тихо і чекати, коли він з'явиться. Як почуєш, що ця гора смальцю вже чалапає і спрямовує свої кроки направо — будь насторожі! Між іншим: тільки двері до першої комірчини замкнені на колодку. інші — ні. Тож, коли почуєш скреготання ключа в замку, то це знак, що пан Матуляк добирається саме до цієї комірки, капуєш?
—Капую.
—Файно є. Коли ж він залізе туди і замкне за собою двері — будь готовий до акції: обережно підійми віко і — гоп!— виривай, як сатана, з бочки. Кинь оком на двері: якщо колодка лишилася в дверях, а ключик стирчить в замку — засунь колодку в засувку, р-р-раз!— перекрути ключ і щосили рви нагору!
—То я маю замкнути пана Матуляка в комірці?..
—Так, брате Соловію: це твоє бойове завдання!
В тій хвилині відчинилися двері, і в них виросла похмура й розлізла постать оборонця міста Львова.
—Ну, Михасю,— заговорив весело пан Макс,— закропили душу й тіло, я пивом, ти лімонядкою, а тепер ходім качати яйцями по зеленому бамбетлі.
І мій неоцінений пан інструктор поволік мене, як барана, до більярдової кімнати. Почалася лекція гри в більярд: пан Макс поклав на зеленому колись, а тепер ніякого кольору сукні три кульки — дві жовті і одну червону, переломився впоперек на столі, прицілився кийком до крайньої кульки, навчаючи мене, як треба її "пуцнути".
Я слухав одним вухом його вказівок, але мої думки блукали вже по підземеллях будинку, крутилися, мов нетлі, довкола комірки з дровами, залазили в порожню бочівку. А крім того я зиркав раз у раз, що робить пан Матуляк. Він якраз стояв за лядою, спершись на засуканих, волохатих ліктях, і безнастанку підозріло слідкував, що ми робимо. Але дедалі я став запримічати, що його масляні очка починають зліпатися докупи, а голова чимраз нижче і нижче клониться знеможено на цинову ляду…
Я потягнув свого інструктора за рукав і показав йому куняючого оборонця.
—Може, тепер?— спитав очима.
Поки пан Макс вспів розпростувати переламані крижі, рипнули двері ресторану, і (тут мені зробилося жарко й холодно!) перед лядою, перед самим носом куняючого Матуляка виросла смішна фігурка поліційного аґента Коґута!
—О-о!— захихотів дрібненько.— А ти що, засинаєш, сплячий лицарю святої Ядвіґи? Відпочиваєш по зворушеннях вчорашньої ночі? Ну, то що? Виходить, що наш потопельник живий, так? Так.
—Та щось таке кажуть,— пробурмотів пан Матуляк, понуривши очі в підлогу.
—Ну, майстер є хлоп з фасоном, повинен би сюди прийти і солідно підлити тую тисячку. Ще його тут не було?
—Не було…
—Фі-фі!— засвистав пан Коґут, побачивши мене з паном Максом коло більярду.— В тебе, бачу, є інші гості. Ти що, малий, тут робиш?— спитав мене насмішкувато.
—Та мене пан інструктор вчать, як більярд грати,— відповів я, з натугою добуваючи слово по слові з сухого горла.
—Ага, ага. То вже є інструктори і від більярду, що? А ти краще вчися табличку множення, то ліпше на тому вийдеш, так? Так.
Пан Коґут кинув бистрим допитливим оком на пана Макса, але не відізвався до нього ні словом. Обернувся до шинквасу, з якого пан Матуляк обганяв мухи запаскою, і скомандував коротко:
—Один шніт!
Поява пана Коґута подіяла на мене, сказавши по-спортовому, як нокавт у першій рунді. Ну, тепер, здавалося мені, все пропало, наші пляни перекреслені! На дні душі страх змагався з тихим задоволенням, що тепер, хіба, вже не мусітиму лізти до темного льоху, ховатися в бочівку і замикати пана Матуляка в комірці, до чого, сказати правду, я зовсім не палився.
Я глянув на мого неоціненого пана інструктора.