— заспокоювала сама себе Славка і знов попадала в забуття.
А потім приходила рівна година, і треба було вливати в дитину ліки — проти її волі, звичайно.
За вікном сірів похмурий ранок, а Мімі вже починали бігати чорні цятки перед очима. "Коли б лиш швидше до восьмої, коли то доктор Шустер обіцяв знов навідатися", — думала вона.
***
— Ой, місис Лозова! Я нині така була схвильована, що аж собі мусіла оглядини замовити в доктора! — кликала Дибай лиха з вікна.
— Або що? — і Лозова поклала кошик із біллям на камінну стежку на подвір'ї.
— Та во моя Мері, як пішла вчора до церкви, то аж нині в десятій ранком повернулася!
— Ого! — аж скрикнула зацікавлена Лозова.
— Я то знаю, що її в неділю ніколи нема дома, але вечером лишилося мені трохи перекладанця з шоколядою, хотіла їй занести, а її нема!
— Ой-ой-ой!
— Кличу до Коцюбів — нема; до отця — а там всі вже сплять.
Кликала і поліцію — нема! Цілу ніч не спала, чотири "ей-бі-сі" взяла, аж над ранком закликала Терещиху — а вона, знаєте, була з дончиною Еліс під церквою і каже, що Мері поїхала до Михайлишинів, бо їх Славка дуже хвора.
— Ну, а що вона вам казала, як прийшла?
— Та те саме. Геф напів жива прийшла і зараз поклалася спати... Навіть на роботу не пішла.
— То їй заплату скатують!
— Певно, а їй так треба хоч плащика якого на весну! Коли видно — таке м'яке серце має... Хібащо вже сама їй куплю.
— А ви що, місис Дибайлиха, ви вірите, що вона була в Михайлишинів?
Дибайлиха схопила валок, що лежав під рукою:
— Аби мене хто на чапси порубав, то що моя Мері каже, все правда, і нікому більше не вірю!
В цю ж хвилину задзвонив телефон у неї в хаті.
— Містер Тополя?... Та є в хаті, тілько спить...
Але Міма вже сходила сходами вниз.
— Так, це я.
— Слухай, мені господиня казала... Як тепер Славці?
— Куди краще... Лікар казав, що небезпека минула. Але була... Розумієш: була! Зайду туди ще вечером.
— На чергових сходинах дістанеш на переховання напис "Україна"...
— Дякую дуже! Не забирай цієї втіхи дітям!
— А знаєш, Мімо... (Голос заломився). Я так дуже хотів би сказати тобі щось гарне...
— Кажи, не гайся!
— Та... знаєш... може, колись іншим разом. Колись ще трошки пізніше. Ти — дуже кохана тіточка! Спи дальше спокійно...
***
Роман повісив слухальце, сів за прилавок в ленченетті, замовив зупу з салери (10 центів) і взявся читати листа, що його найшов у скриньці, йдучи на роботу.
"Дякую тобі за пораду їхати в Америку. Безперечно, я хотів би Тебе нарешті побачити, алеж твоя думка "через Америку в Україну " трохи фантастична. Тут я знаю дорогу домів насліпо.
Перейшов її раз власними ногами, то, може, і вдруге подужав би. Можливо, що це звичайне перевразливлення, але я справді не раз мов відчуваю тут подих вітру з України. А там? Чим дихати? Ні, таки, мабуть, не поїду!
Романові пробігли мурашки спиною. Ще хвилина — і був би Мімі все виталапав! Маючи цього листа в кишені! Але Бог не без милости! І Роман відітхнув з полегшою і зачерпнув ложкою безвиразної юшки. Дальше читав уже спокійно.
— Я вже трохи не до маршу здібний. Коли б так знов було куди та чого!...
На заводі загуділо. Роман побажав гудкові, щоб його качка копнула. Невимовно важко було йому діждатися п'ятої години, щоб відповісти на листа. Того пополудня попсував свою машину тільки тричі.
***
Дорогий Іване!
Твойого листа прочитав уважно. З першою частиною ніяк не погоджуюся. Ти мусиш сюди приїхати! З власної практики можу Тобі сказати, що подув вітру з України почуєш і тут — і, мабуть, почув би його і на Марсі. Неважно, що фізично ми далеко від Рідної Землі і вже не можемо тягнути з неї безпосередньо живущих соків. А дихати ми будемо завжди тим нашим питомим повітрям, бо іншим не зуміли б.
Може, інакше будеш глядіти на цю справу, коли напишу тобі, що тут жде Тебе...
Задумався. Годиться писати чи ні? Хіба слід втручатися так далеко в чужі особисті справи? А якби це був усе таки тільки випадковий збіг обставин? Як можна брати на себе відповідальність за щось таке?
І дописав:
... не менша та не менше потрібна з громадської точки погляду праця, ніж у Німеччині. Важко тобі було б повірити, які тут перелоги!
Похвалив себе в думці. Ще не знати, чи Іван справді подужає. Тоді каламутити спокій Міми лише на те, щоб пережила це все ще раз...
Коротко кажучи — починаю старання про документи на переїзд для Тебе.
Заліплював листа, і йому вчувалося, що шумлять смереки. А в тих шумах було щось невловне...
***
Коцюбиха трохи не розривалася коло Міми і Христі. Волтер теж крутився кругом них, мов несвій. Відразу посадили їх на м'які фотелі під стоячими зеленавими лямпами, принесли на мисочці горіхів, сухариків, подали морозиво.
— Таж ми прийшли не їсти, а писанки писати! — боронилася Міма. Христя не мала часу боронитися, бо завзято їла морозиво.
— Ну, то що? На все стане часу: вечір довгий.
— Але я обіцяла, що Христя прийде в дев'ятій домів.
— Нічого! Закличемо парафію і скажемо, що прийде пізніше.
А де та друга?
— Прийде незабаром, обіцяла прийти. Тепер ще має лекцію співу.
— То зле, бо не буде знати, як робити від початку.
— Може, зараз надійде, а ми починаймо. Я чула від пана Волтера, що ви, пані Коцюба, прекрасно пишете...
— А як же, які хочете! Я їх з дев'ятдесят різних знаю! Колись у Космачі то весь піст цілими ночами писала. А як до цієї країни приїхала, то мала працю в кафетерії, від четвертої ранку до півночі. А містер Коцюба працював в копальнях у Пенсилвенії, поки того фюнерел парльору доробилися. А ще поки Волтер у тім якімсь каледжі ся вівчив... То коли було писати?
— Але тепер уже не працюєте!
— То що з того? Сядеш у вітальні на фотелі, слухаєш радіо, сядеш та й сидиш... Та й ніхто тут писанок не пише...
***
Писанки стояли вже в жовтій фарбі, а Волтер, півсхований за холодильнею, слідкував із годинником у руках, щоб це тривало не задовго і не закоротко. В міжчасі міг глядіти на Міму.
— А тепер треба почекати, поки натягнуть краски.
— То й пождемо!
— А потім наложимо зелені цятки. На кожній писанці вони мусять бути.
— А чому? — вихопилася Христя.
— Бо то Матінка Божа, як малювала писанки для Пилата, аби Христа не вбивав, то плакала, небога, а то її сльози на писанках...
По хаті війнуло чимсь новим, і всі вслухалися в нього.
— А що ви робили, пані Коцюба, поки ждали на писанки?
— А що ж? То взори на бербеницях випалювала, то вишивала.
— О, я бачила ваші вишивки в церкві! Чудові!
— То не такі! То від тої пані. Я інші вишивала...
— А свої маєте?
— Та що там! Якісь онучки ще з бабиних сорочок, що неня були на дорогу дали!
— А можна поглянути?
— Та що будете на таке старе глядіти!
— Нам таки цікаво...
Полинялі фарби пахли ялівцем, а в куточках взорів заховалася мудрість поколінь. І не тільки в Христі, а і в Міми розблисли очі.
Міма попросила декілька платків, щоб відшити.
— Про мене, і все беріть! Май час уже вам вишивати сорочку
свому хлопцеві!
Міма швидко спитала Волтера, чи не час уже виймати писанки з фарби.
Міма розписувала решітки, а Христя за допомогою виставленого кінчика язика виводила писальцем безконечник. Правда, не дуже то рівно, але як же можна інакше, коли само яйце таке криве!
Знов ждали. Коцюбиха ставала якась інша над писанками.
— Бо що то, як я не раз замолоду до білого дня на скрипці леґіням до танку грала, а потім на полонину до маржини — і не було мені нічого. А тепер завжди щось болить... А ще як собі заспівала часом...
— А просимо і нам заспівати!
Навіть не треба було дуже просити.
Черемоше, Черемоше, бистра твоя вода,
Дівчинонько з верховини, яка ж твоя врода!
У блискучо-білій кухні запахло хвоєю. Пісня лилася широко, глибоко, а на поморщеному лиці Коцюбихи розцвіла усмішка.
Як си гуцул затанцює та як си заграє,
Чорнобриву дівчиноньку кругом обертає.
Голос, що співав, не був буденним голосом Коцюбихи!
Ой, на Кути доріженька, на Кути, на Кути,
Ой, як тебе, верховино, забути, забути?
І Коцюбиха вівкнула, аж вікна задзвонили, а Волтер мов злякався.
— Ой, добре там було, як передновок зараз по куті зачинався, а співала, а весела була, а жартувала з легінями... А на музиках, ади, ціла ґражда зі мною крутилася... А тут — ніби щодня Великдень, стільки скоромного! Піду на галю — сміюся; поїду на пікнік — сміюся; гляджу на телевізор — сміюся, але весела ще ніколи таки не була!
***
Писанки сохли у відкритій печі, наставленій на "низьку температуру". Білий годинник на стіні (на животику розсміяного "кухарика") показував уже таку пізню годину, що краще було й не глядіти на нього.
Коцюбиха нарікала, що фарби не такі, як були дома — з дубової кори та з цибулиння, але признала, що писанки вдалися незле. Просила прийти ще: покаже нові взори.
Христя присіла біля печі і не могла надивуватися, як на писанках цвіли рожі і сонця, красувались олені та півники.
Тамари не було, а Роман сидів, насуплений, по той бік стола і ждав, щоб забрати дівчат домів.
***
Дорогий Ромку!
Ну, бачиш, прийшов виклик з ІРО, і хто знає, чи я таки не рішуся їхати. Передумав все, що пишеш. Може, воно й правда, що нам треба звикати до сприймання Батьківщини, як нематеріяльного, якому можна служити всюди. Ти написав уже п'ять довгих листів на цю тему, то, мабуть, час мені вже скоритися.
Одне тільки — чи продумав Ти, що стану Тобі зайвим тягарем? Мабуть, знаєш, що мені це було б важче знести, як Тобі! Я не хочу думати про мою недугу. Роблю все можливе, щоб поводитися як здорова та нормальна людина. Починаю студіювати, побував у нашій вояцькій станиці, взяв трохи кореспонденційної роботи від них. Зголосився і до Пласту. Запропонували мені проводити теренові вправи на святі весни. Любо буде згадати наше лісове життя, а також колишнє таборування на Соколі.
Отже бачиш, роблю все, але таки відчуваю, що недуга причаїлася десь у мені і готова вискочити кожної хвилини. Вечером сестра завжди крутить носом над моїм термометром, лікар часто натякає на весну.
Дуже погано, що живу тепер весь час за Твої гроші. Але як мені їхати в країну, де треба безумовно міцних м'язів, коли знаю, що ледве чи подужав би фізичній праці? Подумай про це сам!...
Романові було на серці так, що годі описати: він уже не казав рішуче "ні", а волів "може". Щоб не заходити дальше в хиткі фантазії, сів читати Ангела Силезія.