Досить того, що коли б ви не побачили Семенка, він завжди виглядає так, ніби щойно вийшов з палати царя Чистослава.
1) Плятина — металь, дорожчий за золото.
ПЕРШИЙ ДЕНЬ У НОВІЙ ШКОЛІ
Микола йшов перший раз у школу в Нью-Йорку.1) Трохи моторошно йому було, хоч у Дітройті2) скінчив був третю клясу з відзначенням. А ще до того автобус чомусь так довго не хотів їхати! Микола прийшов у клясу вже аж тоді, коли дзвонив дзвінок. Відразу по ньому прийшов і вчитель. Микола мав час тільки сісти на лавку і швидко поглянути на обличчя дітей, що тепер мали стати його шкільними товаришами. Учитель привітав клясу і сказав:
Сьогодні у нас перший день нового шкільного року. Як бачите, до нашої кляси прибуло кілька нових школярів. А ще трапилося так, що кожний із них при
був сюди з іншої країни. Ми скористаємо з цього і по просимо їх, щоб кожний розказав щось про свою країну. Починай ти, Шенґу! — звернувся він до малого
китайця зі скісними очима та жовтим лицем.
Моя країна називається Китай. Але мене забрали з неї, коли мені було лише два роки. Я живу у пані Сміт... І... і я більше нічого про Китай не пригадую...
— А ти, Йоахіме? Ти ж приїхав сюди недавно. Розкажи нам щонебудь про свою Німеччину! — звернувся вчитель до іншого учня.
— Я жив у горах Альпах. Там було дуже гарно. Мій батько був лісничим, і ми жили в малій хатці в лісі.
Ми ходили з мамою збирати гриби та ягоди. А дорогою часто зустрічали сарн...
— А що ти знаєш про країну, з якої походиш? — спитав учитель чорняву Марію-гавайку.
— У нас на Гавайських3) островах дуже гаряче і в нас є... є... — а дальше Марія не знала, що сказати. Хтось із останнього ряду лавок пригадав собі, що на бляшанках з ананасами написано: "Гавайські", і підповів Марії:
— Ананаси!
Марія, не довго думаючи, повторила це слово. Вся кляса вибухнула сміхом, аж учитель мусів сказати, що негарно сміятися з нової товаришки; а зрештою Марія відповіла добре, бо на Гаваях справді є велетенські плянтації ананасів.
— А ти, Миколо? — спитав учитель Миколку, коли кляса вже трохи притихла. — Ти, здається, росіянин? ...
— Ні, пане! Я не росіянин, я українець! — рішуче і виразно відповів Микола.
— Добре, але ж Україна — це частина Росії, отже виходить на те саме!
— Ні, пане! Українці мають свою окрему мову, своїх великих людей і живуть зовсім інакше, ніж росіяни!
— Але окремої держави, мабуть, ніколи не мали? — не хотів погодитися учитель.
— Мали! Ще тисячу років тому ми мали власну державу з князями: Ігорем, Святославом, Володимиром Великим, Ярославом Мудрим і ще багатьома іншими!
Опісля, якраз триста років тому, гетьман Хмельницький відновив українську державу. Тільки що росіяни прийшли та поневолили її. Та й недавно, під час першої світової війни, ми мали короткий час свою державу, що до неї належали всі українські області. І тепер, хоч росіяни-большевики знов заволоділи Україною, одначе проти них весь час бореться Українська Повстанська Армія.
— Бачиш, я цього й не знав! — признався щиро вчитель. — Але, мабуть, невелика має бути твоя рідна земля, коли ми про неї нічого не чули!
— О, вона немала, бо має аж 40 мільйонів населення.
І багата вона на збіжжя та овочі, має вугілля в Донецькому Кряжі,4) залізо біля Кривого Рогу,5) нафту на Підкарпатті6) і навіть срібло.. 7)
Микола говорив і говорив, неначе з книжки читав. Вся кляса уважно слухала. Джанні перестав жувати ґуму, Долорес бгорнула під лавкою комікс. А коли задзвонив дзвінок, мала муриночка Бетті аж скрикнула:
— Поганий дзвінок! Хай би він ще дальше розказував!
А вчитель сказав:
— Дякуємо вам усім, що розказали нам про свої країни. А найбільше тобі, Миколо! Я прочитав у метриці, що ти народився на чужині, отже своєї країни ти навіть на очі не бачив! Але вона справді має бути гарна, якщо ти, навіть не бачивши її, так багато про неї знаєш!
1) Нью-Йорк — найбільше місто в З'єдинених Державах Північної Америки.
2) Дітройт — велике місто в З'єдинених Державах.
3) Гавайські острови належать сьогодні до З'єдинених Держав. Підсоння там дуже гаряче.
4) Донецький Кряж — височина на лівому березі Дніпра над річкою Дінцем. Там під землею є величезні поклади вугілля та металів.
5) Кривий Ріг — місто над Дніпром.
6) Нафтова ропа, що з неї роблять нафту та бензину, є в землі на Підкарпатті, головно в околицях міста Борислава.
7) Срібло в Україні находять на границі Закарпаття.
ПЕРЕМОГА ОКСАНКИ
Всі знали, що Оксанка співала найкраще в усій клясі. Дженні теж мала гарний голосок, і Мері теж, але вони на пробах співу то жували ґуму, то читали комікси під лавкою, а ніколи не вважали. А Оксанка не зводила очей з учительки, щоб не пропустити жадного руху її руки, щоб завжди співати так, як вона дириґує. І тому Оксанка завжди співала найкраще, і вчителька завжди її хвалила.
І ось одного дня вчителька сказала, що в них у школі буде вистава. Будуть танцювати і співати, і всі матимуть справжні, довгі, барвисті суконки. Оксанці аж серце забилося на радощах, бо вона не раз уже мріяла про те, щоб мати справжню, довгу суконку і виступати на справжній сцені. Ґері торкнула її ліктем під лавкою і шепнула:
"Знаєш, ми вже мали таке минулого року. Ох, то була історія!
Але як Оксанка могла знати, коли минулого року вона ще була в Німеччині?1)
А коли Оксанка і Лілієн поверталися домів, вони весь час говорили, яку то суконку вдягне на себе Оксанка. Синю з волошками біля пояса чи червону з золотими нашивками? Оксанка так заговорилася з Лілієн, що навіть автобус пропустила і мусіла ждати на другий.
А дома Оксанка ніби їла обід і ніби не їла, бо все думала, як то вона співатиме на сцені. Потім мусіла дуже поспішати на сходини, трохи не впала під авто, насто-лочила якогось котиська і вбігла в домівку якраз перед самою сестричкою. Щастя, що хоч не спізнилась, а то їх рій мав би на один хрестик менше у міжгніздових змаганнях!
А на сходинах сестричка розказувала, як колись давно в Україні боролися наші Стрільчики2) з лютим ворогом, як підіймали Червону Калину3) Опісля і пісню відповідну співали: "Дрімає калина в червонім намисті, лиш з вітром шепочуть листки золотисті".
На закінчення сестричка сказала, що новачки, хоч вони далеко від батьківщини, на чужині, проте теж підуть у змаг, як колись славні Стрільчики. Ой, зраділи новачки! Вони завжди люблять змагатись, а надто, коли це буде так, як колись в Україні! Почали на радощах просити сестричку, щоб їм відразу сказала, коли це буде, чи довго ще ждати?
І сестричка сказала: буде першого листопада. А Оксанці з страху аж віддиху не стало. Та це ж якраз тоді буде їх виступ у школі! Того дня вона має співати на сцені! Хотіла відразу сказати сестричці, але всі так голосно розпитували сестричку про змаг, що не дали Оксанці і слова промовити.
Скінчили сходини і проказали клич свого роя:
"Незабудьки ми, говорим: Не забудь, запам'ятай: Там, за горами, за морем Твій далекий, рідний край!
Аж тоді Оксанка зважилася приступити до сестрички. Тремким голосом, вона сказала, що якраз першого листопада в них у школі вистава і що будуть співати на сцені...
Сестричка поглянула на неї поважно і промовила:
— Що ж, Оксанко, на змаг ідуть лише ті, що самі хочуть іти. Я не кажу тобі нічого. Ти вже юне орля4) і сама найкраще знаєш, що добра новачка повинна зробити.
Оксанка попрощалася: "Готуйсь!" — і пішла домів. Дорогою вона весь час думала, що сестричка все ж не сказала, що на змагу треба бути обов'язково, — так як на сходинах. А вона так хоче хоч один цей раз співати на сцені, у довгій суконці...
Ішли дні за днями. В школі вчителька часто залишала всіх на довгі проби, щоб добре навчилися співати. А мама шила вечорами Оксанці червону суконку з золотими нашивками.
А сестричка показувала на сходинах, як пізнавати сліди, як читати шифри,5) розказувала, як то колись навіть малі новачки помагали Стрільчикам і навіть смерти не боялися... Оксанка все це слухала, вивчала і весь час думала: "І так на змаг не піду!"
А на останніх сходинах, за день перед змагом, сестричка роздала всім маленькі пучечки калинових листків з ягідками. На змагу треба було їх так заховати, щоб ворог не знайшов, коли зловить яку новачку. "Бо за цю Червону Калину, — казала сестричка, — боролися колись наші Стрільчики, і кожна з нас носить у серці такий пучечок калини на згадку про них; нікому не можна його віддати, бо він наш. А якби ми віддали, то програємо змаг і ніколи вже не дійдемо до мети".
Коли сестричка мала роздати калину, Оксанка весь час думала, що відразу скаже: "Прошу сестрички, я ж не йду на змаг!"
Але коли сестричка підійшла до неї, Оксанка сама витягнула руку і пригорнула до серця пучечок калини. ..
Другого дня ранком Оксанка йшла до домівки. З поперечної вулиці вибігла Христя, а, перебігши через дорогу, дігнала їх Улянка. Всі вони були в одностроях, з жовтими хустинами на шиях. І всі пішли разом, побравшися за руки, зі співом: "Ми йдем вперід, за нами вітер віє..." І Оксанці стало так добре, так гарно на серці! Забула навіть, як вона ходила вчора до вчительки оправдуватися, що не може прийти на виставу і як учителька нарікала, що не матиме на виступі їх кляси такої доброї співачки!
Важкий був цей листопадовий змаг! Треба було і критися від ворога, що чигав звідусіль, і важливі вісті передавати, і то не листом, а з пам'яті, і збирати та носити Стрільникам набої, і все, все треба було знати, хто, з ким і за що тоді боровся. І ще рідну Калину Червону треба було від ворога ховати, щоб не відібрав.
Рій Оксанки вийшов у змагу першим!
Після змагу палили в домівці штучний огник і співали стрілецьких пісень, а татко Орисі, що тоді був у Львові малим ще хлопчиною і все це на власні очі бачив, розказував новачкам, як воно було.
І тільки в понеділок ранком, входячи у школу, Оксанка пригадала собі, що вчора була вистава.