До складу загону входило біля десяти ботів, а також кілька ґончі. Несподівану появу військовиків Батько Хуга сприйняв як напад і ми негайно відкрили вогонь. Супротивник і собі відповів вогнем, зав'язався бій, під час якого обидві сторони використали все наявне стріливо й значну частину боєзапасу. В ході запеклої сутички банда повністю розгромила підрозділ. Припускаю, що живими залишилося кілька військовиків, які розбіглися нічною пустелею, але рухомий склад супротивника хаптагери Хуги знищили дощенту. Фактично ліквідовано й банду – по закінченню бою в нас залишилося два понівечених боти й вісім бійців, серед них кілька поранених, отримав незначне поранення й Хуга. Я повернувся на базу неушкодженим. Ватажок високо оцінив мої дії під час нічної сутички, внаслідок чого я здобув авторитет, що має допомогти мені в подальшій роботі.
Локі
Локі розказував дівчині, як лазив із прилуцькими корешами до крамниці –цупити напівзогнилі банани, як допомагав Фелі видурювати в дорослих шадзиків сигарети, як сварився з упертою, як верблюд, сестрою – кому пертися цього разу по воду до колонки, що була аж за три вулиці. Розказував, що та вода була теплою, брудною і тхнула хлоркою, що гаспидські пластівці міфанси – найдешевший і через те найпопулярніший продукт, – часто виявлялися прогірклими, але то ще було нічого в порівнянні з міфансами, якими годували шмаркату голоту в сиротинці. Розказував про сиротинець, про неговірких поліських селян, на чиїх городах завжди голодні безбатченки завзято "печерували" картоплю, про райську Білорусію за неподоланною лінією кордону.
Воля слухала зачаровано й Локі справді почувався чаклуном, ось-ось – і скорена силою його голосу дівчина виконає будь-яке бажання повелителя! А бажання в Локі було одне-єдине – аби Воля належала йому і тільки йому! І полонений хаптагер знав, що раніше або пізніше таке станеться – кволенький Соловій битому Локі не суперник. Хоча, не хотілося засмучувати Соловія… Та хіба не заслужив Локі цієї винагороди, хіба не вигорював? І на лише тим, що смертельно ризикуючи життям, уберіг від в'язниці жителів цілого хутора, а й усіма триклятущими своїми стражданнями, себто – цілим життям! Вдвох із Волею вони залишать цю гаспидську Куряву та заживуть удвох – тихо й радісно. Нарешті тихо і нарешті радісно. Нехай навіть не в далекій і від того майже оманній Швеції, а хоча б у цілком правдивій Білорусії!
Повернувся Соловій і Локі втратив свого вдячного слухача. Колишньому хаптагерові аж ніч на очі накочувалась, коли бачив, як ходять, пригорнувшись одне до одного, молодята, як схвально киває в їхній бік каптурами хутірське жіноцтво, а куховарка Рокита випитує, чи не час готувати святкову трапезу. Втім слід було підійти, і Локі підійшов, і потис Соловієві руку, і розпитав про справи, і пожартував з Волею, і запропонував товаришувати втрьох:
– Ти врятував пропащого хаптагера, а я он, базікають, урятував цілий хутір, то ми з тобою тепер, ну, питома ватага рятівників!
– Товариство! – сміючись поправила Воля, а Соловій радісно плеснув Локі по широкій спині.
На Фірманів приїздили тим часом Батьки інших хуторів, довго радилися про щось у будинку Сміха, знов роз'їжджалися, знову приїжджали й знову радились. Поселенці, що їх супроводжували, гаряче обговорювали між собою останні події, їхні сявчі посеред хутірського майдану пашіли жаром, а скоростріли та кулемети, що войовничо визирали з кожного вікна цілком мирних іще зовсім нещодавно повозів, мали додавати впевненості. Дід Стопуд гордовито походжав між цієї строкатої "артилерії", цмокав язиком та схвально плескав по бляшаних боках сявчі долонею. Хутірські "знаменитості" Плач, Реп і Степ ділилися з приїжджими бойовим досвідом, радили підсилювати на биндюгах ходову частину та оздоблювати їхні дахи теплопакетами – ефективними й простими в обслуговуванні стаціонарними скорострілами, чиї заряди шаткують жертву на дрібну капусту.
Про те, що син Батька Сміха ходив до Пирія просити руки його дочки Волі, одразу дізналися всі хуторяни, адже такого на поселенні не втаїш! Ті посиденьки за столом гостинної Лободи враз перетворилися на заручини, хоча з весіллям вирішили трохи почекати завдяки тривожним обставинам довкола хуторів. Дізнавшись про змовини, Локі два дні не виходив із комірчини, яку виділили йому для проживання, а вранці третього дня, коли намірився вийти, в двері помешкання несміливо постукали, житець відчинив – на порозі стояла Воля. "Який промовистий знак!" – ледве не вигукнув колишній хаптагер.
– Симпат, Локі! Що сталося, ти захворів?
– Захворів! – сказав Локі і, взявши дівчину за руку, всадовив її на єдиний у комірчині стілець. Сам залишився стояти.
– Захворів, Воле, захворів до триклятущого дідька ще тоді, на Трої, в помічній Світлої.
– Про що ти?
– Про тебе. Ти розумна дівчина, Воле, й певен – добре бачиш, що мої до тебе почуття далекі від звичайно корефанських. Я, бендан, сподівався… Але ти обрала іншого. Соловій – мій друг і я не хочу ставати між вами, наче яка тварюка. У цілому гаспидському світі в мене немає жодної близької душі, ніхто не любить потворного шадзика Локі. Тому я вирішив поїхати. Назад, до хаптагерів. До мене повернулася пам'ять і я все згадав. Я знаю, де шукати верблюдокрадів!
– Ні! Ні, тільки не до хаптагерів! – вигукнула Воля. – Ти хороший, ти врятував людей, ти не схожий на розбійника. І… у тебе є сестра – рідна душа, ти маєш її знайти!
– Про сестру я давно забув.
– А ти згадай. Може Феля почувається зараз такою ж самотньою, як і її брат!
– Мені чхати, як вона почувається. Допоможіть залишити хутір. Нехай Соловій викотить за огорожу повоз, а вночі я звалю на ньому до хаптагерів!
– Я тебе нікуди не пущу! – схопилася на ноги Воля. – Бо каратимусь потім усю решту життя! Я… ми з Соловієм самі розшукаємо Фелю!
– Однаково я втечу до розбійників! А ні – то підженусь до Полуденка й бовкну, що то я примочив його сина – нехай мене застрелить!
Назавтра, зустрівши Локі, дівчина гукнула його в холодок під панелями сонячних батарей, нетерпляче зірвала зі своєї голови каптур:
– Батько Сміх терміново відряджає на Материзну два качі – треба спішно закупити ліки, засоби перев'язки, комбези, ще дещо. Я напросилася в команду. У якому місті той сиротинець, де тебе розлучили з Фелею?
– В Конотопі… Що ти вимислила? – скрикнув Локі.
– Я залишуся там і спробую розшукати твою сестру!
– Бенданута! Ти не знаєш Материзни, тебе накриє поліція!
– Маю гроші, а ти сам казав, що за гроші там можна купити все.
– І Соловій тебе відпускає?
– Він нічого не знає. Я потім йому телегукну.
– Даремно ти це, – схилив голову Локі. – Але, якщо тебе не спинити, то… то я мушу валити з тобою!
– Батько Сміх тебе не відпустить.
– Тоді допоможи мені зробити ноги! В тих биндюгах є де зашитися?
– Скриня для медпрепаратів! Але твій маячок…
– На Фірмановім він не діє…
11
Соловій
Батько наполегливо кликав Соловія на ради, всіляко намагався залучити сина до обговорення хутірських справ, воно й зрозуміло – спадкоємець, але з тих зусиль зиску було не більше, ніж дощу з блідого літнього неба над Курявою. Пустеля, що знову виникла в Соловієвому серці, затуляла від нього пустелю довколишню й хлопець ледве чи тямив, де перебуває і що робить. Він сидів у найвіддаленішому кутку вітальні власного дому, але, замість дослухатися до палкої суперечки між поважними гостями Батька Сміха, відтворював у пам'яті вранішню суперечку з Волею: "Симпат, кохана! Я вже скучив і, виглядаючи свою Волю, витоптав стежку аж за четверту кучугуру! – І я скучила Соловійчику, та… Не гнівайся, але я трохи затримаюсь на Материзні. Я пообіцяла Локі допомогти йому в розшуках сестри і от ми…"
– Ви? Ви там удвох, з Локі?
– Відправивши жінок, ми залишимося без робітниць! – гарячкував Батько Шериф з хутора Верблюжий Діл. – Хто працюватиме на городах, біля худоби?
– А залишивши – наразимо на небезпеку! – не погоджувався з Шерифом Батько Бедуїн з Сахари. – Чують мої криві ноги – рідна держава оголосила пустельникам війну!
– Відкрито ми в цій війні не вистоїмо! – застеріг давній батьків приятель, посивілий за останні роки Декамерон з Доброго. – Он М'янба вже переїхав усим своїм Гобі на південь!
– Гадаєш, там не дістануть? – сухо витиснув Еней. Попри те, що він залишився без хутора, Енея продовжували шанобливо кликати Батьком.
"Удвох, Соловійчику, – хлопець знову подумки повертався до болючої ранкової розмови з нареченою. – Не переймайся – я мусила це зробити, принаймні – спробувати. Локі страждає, він один у цілому світі, він вирішив повернутися до злодійського ремесла, тож я… ми з тобою маємо цьому запобігти, інакше… я не почуватимуся щасливою! – Чому я нічого не знав? Чому ми починаємо з брехні? Чому ви там удвох, а я – сам?"
– Не знаю! – дратувався Декамерон. – То що робити?
– Готуватися до опору, – твердо вів Еней.
– Готуємося. Та раптом уже завтра приїдуть під хутір з ракетами?
– Моя стежа пильнує терен у двісті кілометрів довкруж Сахари! – не без гордощів прорік Батько Бедуїн. Хіба ми не в спромозі охопити такою стежею всю пустелю, кожен – окіл свого господарства?
– І облаштувати єдиний осередок, куди збігатимуться відомості про рухи військовиків! – підхопив задум Батько Сміх.
– Та про будь-які рухи! – розвинув ідею Бедуїн.
– Отже, – нотував узгоджені думки Сміх, – запроваджуємо пустельну стежу з єдиним осередком сповіщення. Якщо й не всіх жінок, то принаймні всіх дітей відправляємо на південні хутори, наших людей уже зголосилися прийняти Гранчак з Долини, Ячмінь з Перевесла, Горисвіт з Собачої Нори, Монгол з Кізяків…
"Соловійчику, любий! Щасливій людині природно хотіти, щоб усі довкола також були щасливими. А Локі нещасний! Будьмо шляхетними, допоможімо йому, й це лише побільшить наше з тобою щастя. А за те, що не говорила, прости – не хотіла затьмарювати усмішку мого Соловія!"
– Але зараз я зовсім нещасний. Зовсім!
– Далі. Напевно, держава захоче знати, як ми тут живемо, чим дихаємо. Напевно, нам дуже не завадило б знати, чим дихає держава. На жаль поки що, – тут Сміх перекинувся значущим поглядом з Енеєм, – надійних джерел по той бік Зеленого щита ми не маємо. Надходила вість про нічний напад на Полумисок Батька Пригорщі, було евакуйовано всіх хуторян, але нападу так і не сталося.