Не знати, що він подумав, але на другому акті вистави його вже не було, хоча наш герой грав одну з головних ролей. Спектакль того вечора був зірваний. Ніхто не знав, куди зник високий молодик атлетичної будови тіла.
А він побіг до себе додому, де в нього було сховано ще декілька ампул зі смертельною рідиною. На щастя, дружина була в сусідки, бо, мабуть, і її б чекала жахлива смерть, адже саме через неї він затіяв усю цю веремію. У високого молодика атлетичної будови тіла просто не було часу чекати. Треба прибирати свідків, які могли здогадатися про його злочини. Насамперед він кинувся до лікарні, аби в травматологічному відділенні добити Петровича. Палату охороняв миршавенький, але кмітливий поліцейський. Якби не пістолет, навряд чи він би впорався з високим молодиком атлетичної будови тіла. А я з жахом подумав, що дружина вдруге могла стати жертвою маніяка.
Тоді ж Нишпорка і розповів мені, чому цей псих хотів убити її. З'ясувалося, що вона кинула якусь шпильку на адресу дружини високого молодика атлетичної будови тіла. Він теж тоді знаходився на кухні у покійного Якова Марковича Зінгера. І зашипів, як чайник. Його дружина ледве вгамувала чоловіка і відвела додому. Моя ж про це і словом не обмовилась.
Розповів Нишпорка і про маски, які виготовляв високий молодик атлетичної будови тіла. З'ясувалося, що він захоплювався вже цим давно. Існує спеціальна технологія, як з фотографії людини зробити для неї маску, але зрозуміло, що для цього треба мати ще й талант.
Кулю з ноги цього чоловіка витягнули відразу, а до ранку він у всьому зізнався. На прикметі в нього було ще п'ять жертв. Це чоловіки, які загравали з його дружиною. На двох із них він і зробив маски, які я знайшов. Очевидно, подібних злочинів раніше не було, а зрушення у психіці високого молодика атлетичної будови тіла сталися напередодні того, коли він убив Якова Марковича Зінгера.
46
Лікар сказав, що виписує дружину. Я приїхав її забирати. Перед цим навідував щодня. Приносив їжу й одяг. До Петровича не заходив. Принцеси не бачив. Коли увійшов до палати, вона сиділа поруч з дружиною на ліжку. Побачила мене, знітилася, почервоніла і швидко вийшла. Я зрозумів, що говорили про мене. Намагався не дивитися на дружину. Всю дорогу додому мовчали. Коли зайшли до квартири, вона несподівано обійняла мене й поцілувала. Відпустила. Я побачив сльози в її очах. Що з тобою? Але мовчав. Щоб не наробити біди.
Дружина суворо глянула на мене і сказала, що вмію я закохувати в себе дівчаток. Це вона про що? Чи про кого? Невже про Принцесу? Донька Петровича закохалася в мене? Ще цього мені не вистачало. Звісно, я не хотів зізнатися сам собі, що прагнув цього – але тоді, коли ще не знав, що вона є донькою Петровича. Тепер мені це лестило – але не більше. Я усвідомлював, що ні до чого доброго це призвести не може. Між нами виріс якийсь невидимий бар'єр, подолати який я не міг. Цікаво, що миле дівчатко могло розповісти дружині? І як та відреагувала на це? Добре, що хоч не кричить на мене, як буває зазвичай. Може, розуміє, що моєї провини в цьому нема. Знала би вона, що насправді відбувалося в моїй душі ще недавно. Але цього, звичайно, я їй ніколи не скажу. Тепер же я виглядав ангелом щодо Принцеси, білим і пухнастим, хоча й не мав крил.
Я відчував, що дружина хоче ще щось сказати мені. Відтягувала до останнього, ніби не була впевненою, якою буде моя реакція, але таки видала інформацію. Вона сказала, що Петровичу ніде жити, тому, коли його випишуть із лікарні, нехай поселиться на нашій дачі. Якщо я, звичайно, не матиму нічого проти. Я мовчав, і вона могла неправильно це витлумачити. Мені ж було соромно, як ніколи до цього, мабуть, у житті. Жодного разу мені не навідалася до голови думка, що після того як син відібрав у нього квартиру, Петровичу ніде жити. Друг називається. Навіть не подумав, що йому ніде жити. Де ж він, бідолаха, тинявся весь цей час? Як узагалі таке можливе, щоб нікому не було діла до бездомної людини?
Того дня я заглянув до зошита, в якому мав з'явитися роман про Петровича. Там був лише один запис – як Петрович жив у мене на дачі. Письменницьке передбачення?
Звісно, я сказав дружині, що не маю нічого проти, але постарався зобразити це без зайвих емоцій на обличчі. Вона зі здивуванням глянула на мене, але промовчала.
47
Коли дружина заснула, я написав ще одного вірша. Хотів про Принцесу, але Муза вперто заперечила і цього разу. Про кого цей вірш, я і сам не знав. Але так написалося саме по собі. Хоча я знав, що нічого випадкового у житті не буває. Щось ці слова та й значили. Просто я ще не вмів їх розшифрувати:
Твоїми есемесками переповнена
Пам'ять мого телефону.
Я переписую їх у блокнот,
Бо хочу зберегти тебе у своєму житті.
Потім я видаляю есемески,
І на їхньому місці з'являються нові,
Надіслані тобою раніше.
Мій блокнот уже спух
Від твоїх есемесок,
А пам'ять телефону вперто ними наповнюється.
Ми далеко одне від одного,
І нам бракує телефонних розмов,
Не кажучи вже про зустрічі,
Поцілунки й кохання в готельних номерах.
Нам заважають твій чоловік і моя дружина,
І єдиний вихід – це писати есемески,
І вони все про одне і те ж,
Але різними словами,
І ми не змучуємося вигадувати щось нове,
Творячи наше кохання на порожньому місці.
Так, мабуть, творив Бог,
Ліплячи із глини Адама
І вдихаючи в нього життя.
А людина створила Кохання з великої літери,
Бо Бог дав їй Любов із великої літери.
І знову прийшла есемеска,
Що пам'ять телефону заповнена,
І в блокноті вже списана остання сторінка
Твоїх любовних послань до мене,
Бо мої ти списуєш у свій блокнот.
Ми купили однакові блокноти під час останньої зустрічі.
Ми ще не знали, що ця зустріч
Справді стане останньою.
Бо коли переповнена пам'ять –
Ні, не есемесками, а коханням, –
То не вистачить жодного блокноту,
Щоби списати все, що в цю пам'ять влізло.
Чого забагато – воно даремно лежить у мозку
І гниє там, не потрібне людині.
Тому Бог і хотів вберегти нас від Кохання, даруючи Любов.
Красива історія, звичайно, але не про мене. Хтось хоче достукатися до мене з паралельного світу, але я цього ніяк не можу усвідомити.
48
Наступного дня ми поїхали на дачу наводити там лад. Я сказав, що сам це зроблю, але спробуйте переконати мою дружину, якщо вона щось задумала. Навіть нагадування про слова лікаря, що треба берегти серце, не мали жодного впливу на неї.
На дачі фактично нічого було робити, бо ми зрідка з'являлися там, але по дрібницях справ назбиралося стільки, що затримались аж до вечора. Можна було хоч завтра відвозити сюди Петровича.
Проте його виписали із лікарні лише через два тижні. Я зрідка в ці дні провідував Петровича. Мені таланило. Принцеси не було. Я подумав, що вона знала, коли маю приходити, тому намагалася в цей час не потрапляти мені на очі. Звісно, це була нісенітниця. Я ж нікому не казав, що прийду до Петровича саме того дня і о тій годині. Хіба би дружина телефонувала Принцесі й казала, що я буду в лікарні. Але це також висмоктана з пальця конспірологія. Чесно кажучи, відсутність Принцеси мене влаштовувала. Гостра фаза закоханості минула. Я боявся повернення почуттів.
Петрович був зі мною не такий говіркий, як раніше. Мабуть, відчував, що насправді відбувалося в наших з Принцесою душах. У мене все перегоріло, а в його доньки, мабуть, розгорялося з новою силою. Якби він приставав до мене з подібними запитаннями, я би нещадно брехав навіть йому, хоча й вважав своїм другом. Це моє – і ніхто не сміє лізти в мою душу.
Як я зрозумів, ідея переселення Петровича на нашу дачу належала Принцесі. Кмітливе дівчисько. Але розв'язала цю проблему правильно. Дружина розповіла мені, що в Принцеси були напружені стосунки з братом, тому вона не захотіла жити з ним у квартирі, відібраній у батька, коли з тим трапилося нещастя. Поселилася в готелі. Навчалася на останньому курсі університету в нашому обласному центрі. Жила в гуртожитку. Майбутній філолог. Це добре. Надсилатиму їй свої романи, щоб вичитувала, бо хоча й пишу ніби грамотно, але додаю роботи літературним редакторам. Про якісь інші стосунки з Принцесою зараз я й не думав. Чесно вам кажу.
49
Нарешті настав день, коли Петровича виписали із лікарні. Його можна було везти на дачу. З важкою душею я готувався виконати цю місію. Як відбудеться наша зустріч з Принцесою? Як поставиться Петрович до того, коли побачить блиск в її очах і зрозуміє, що це стосується мене?
Коли я прийшов, Принцеси не було. Петрович сказав, що у неї якісь важливі справи і вона поїхала до обласного центру. Я не став випитувати, що й до чого, але на душі стало набагато легше.
Петрович уже міг ходити без милиць, але все одно мав їх з собою про всяк випадок. Тепер він ступав якось дивно, ніби підстрибував, тримаючи руки напоготові, мов крила. Складалося враження, що може впасти у будь-який момент, а руки тут як тут: змахне ними і полетить.
Ми добралися до дачі, розпили чвертку, яку я купив заздалегідь, дружина дала продукти – живи, Петровичу, на здоров'я. Маєш телевізор і радіо, є полиця з книгами, а нудно стане – маршрутка до міста щогодини ходить.
Він аж просльозився, коли ми прощались. Донька купила йому мобільний телефон, так що час від часу зідзвонювались.
50
У повному розпалі було написання нового роману про детектива Василя Васильовича, коли зателефонував Нишпорка і сказав, що завтра відбудеться суд. Чесно кажучи, я вже й став забувати про високого молодика атлетичної будови тіла. Дружина ж, як я помітив, стала явно хвилюватися, коли почула про це. Їй належало виступати свідком на цьому процесі й знову пригадувати, як посеред натовпу людей на вулиці до неї підійшов високий молодик атлетичної будови тіла, вколов чимось у руку, після чого в неї почав підвищуватися тиск, стало погано, бо пігулки не допомагали, і вона пішла додому. Якби мене тоді не було поруч, моя дружина померла б. Просто нагадую цей факт, а не возвеличую себе, хоча дружина й досі вважає мене героєм. Вона хвилювалась, і я не міг її заспокоїти. Перед самим судом напилася таблеток. Аж тоді, здається, їй стало все одно, що вона зустрінеться віч-на-віч з чоловіком, який хотів її убити.
Петрович теж виступав як свідок на цьому судовому процесі, що тривав майже місяць і закінчився нічим.