Спочатку ми дізнаємося, що Сахновський про свою примару бізнес-вумен не казав, а потім вустами автора вона розмірковує, що Сахновський бачив те ж саме. Вміє читати чужі думки, чи той признався їй про це у ліжку? Але ж Кокотюха довірливому читачеві про це не сказав! Або ще таке. На початку розповіді чоловік колишньої дружини Сахновського пропонує тому працювати в його клініці, а наприкінці розповіді з'ясовується, що він психіатр. Справді, для того, щоби зрозуміти сутність Території Свободи, потрібен психіатр. Але ж Сахновський від самого початку був хірургом! Що робитиме хірург у клініці психіатра? Різатиме божевільних? І нарешті. Чому Сахновському треба було шукати станцію техобслуговування, аби замінити всі чотири пробитих колеса машини, якщо раніше за першим дзвінком бізнес-вумен приїжджали потрібні люди? І таких ляпсусів у повісті чимало, але на них вибагливий читач уваги не звертає. Вкотре переконуюсь, що в рамках навіть однієї повісті письменнику потрібна насамперед пам'ять. Ну, і повага до читача.
Мова повісті теж "детективна", тобто невибаглива. Не відразу помічаєш, коли від діалогів переходимо до авторської мови, яка нічим не відрізняється від мови головних героїв. Та й між собою вони однаково говорять, хіба що бізнес-вумен деколи вставляє мудрі словечки на кшталт "сексизму".
Знайшов і багато мовних огріхів і просто "мовних гріхів", як казав один мій викладач. І перші, й другі мали би помітити літературний редактор і коректор. Чи їх функцію виконав сам Андрій Кокотюха? А коли на голові новий детектив – тут уже не до уважності. Ось лише деякі приклади: "А то ніяк не помиряться там у Верховні (замість Верховній – А.В.) Раді"; "Чоловіки потисли один одному рук (замість руки – А.В.)"; "Невже, відчуваючи, що помираєш, так важливо повитягати все це (пропущено "з" – А.В.) льоху?"; "те це (замість "та це" – А.В.) – біль не під черепною коробкою"; "собака не гакав (замість "не гавкав" – А.В.)"; "хтось живе в лісі, крім диких звірив (замість "звірів" – А.В.)"; просто в бік лісовою (замість "лісової" – А.В.) дороги" і таке інше.
Але це все дрібниці порівняно з тим, про що я хочу сказати далі.
Андрій Кокотюха витворив свою Територію Свободи. Ви можете його сприймати і навіть захоплюватись ним, чи не сприймати, як я. Це все на особистісному рівні. Але він є і вже, на жаль (для мене) буде таким, а не інакшим. Бо натуру не можна змінити. Не можна випалити зазнайство, чванькуватість. Якщо тебе заносить, як класика, паморочиться в голові від накладів, а видавництва стоять в чергу, аби надрукувати Кокотюху, — що ж з цим поробиш?
Головне, що Кокотюха, повторюю, на відміну від багатьох сучасних письменників, таки витворив свою Територію Свободи – і за це йому респект, кажучи по-сучасному. Услід за вбитим ним героєм (бо хто, як не письменник, одних героїв убиває, а інших робить коханцями?) він сміливо може сказати: "Всі, хто оселився там, незалежно від віку, повинні були визнати себе молодшими братами старшого брата, Учителя Свободи. Сам же хутір носив гучну та претензійну назву – Територія Свободи".
І, як на мене, найголовніше, про що говорить убитий автором герой: "Все набагато простіше: ви хочете вийти назовні, — промовляв він. – Заради такого можна спробувати когось обдурити. Наприклад, визнати: те, що з вами сталося, відбулося лише з вашої власної доброї волі. Ви самі прийшли сюди, на Територію Свободи. Ладні прийняти її закони. Відповідно, винуватити в тому, що вони вам не сподобалися, ви можете лише себе. Якщо, звісно, треба когось звинувачувати".
Ніхто вас не змушує читати детективи Андрія Кокотюхи. Це все відбувається лише з вашої доброї волі. А тому ви повинні прийняти закони, запропоновані Андрієм Кокотюхою. І ні кого в цьому не звинувачувати.
Так що гарного вам дозвілля на Території Свободи Андрія Кокотюхи!
28 вересня 2014 року
ЗАБУТИЙ СТЕФАН КОВАЛІВ
Мало хто з наших сучасників чув ім'я письменника Стефана Коваліва, а тим більше може похвалитися тим, що читав бодай один його твір. Цей воістину європейський письменник, на жаль, забутий як з об'єктивних, так і суб'єктивних причин. "Рідні патріоти" йому закидали москвофільство, "інтернаціоналісти" – непомірну критику єврейства. Поза тим творчість Стефана Коваліва потребує свого глибинного вивчення не лише як співця "галицької Каліфорнії", а як реаліста, який створював художні образи з повсякденного життя. Проте востаннє збірка творів Стефана Коваліва (далеко не повна!) була видана ще 1958 року.
ФРАНЦ-ЙОСИФ ВИЗНАЧИВ ДОЛЮ СТЕФАНА КОВАЛІВА?
Стефан Михайлович Ковалів народився 25 грудня 1848 року в селі Брониця колишнього Дрогобицького повіту, що на Львівщині. В його батька на той час не було навіть власної хатини, він жив у брата. Згодом брат вигнав його із хати, виділивши близько гектара глинястого ґрунту. Батько Стефана збудував хату-ліп'янку, в якій у злиднях і минули дитячі роки Коваліва.
Стефан Ковалів закінчив школу Отців Василіян у Дрогобичі, в якій згодом навчався Іван Франко. Потім він учився в нижній реальній школі у Перемишлі. Не маючи допомоги з дому, заробляв приватними уроками та участю в дяківському хорі. Проте й це не допомогло, і Стефан Ковалів залишає навчання й шукає роботу. Відтак три роки він працює вчителем у різних школах, в тім числі й у рідній Брониці, і вступає до Львівської учительської семінарії, яку закінчує 1875 року. Йому пропонували залишитись викладачем у цьому навчальному закладі, але він повертається до рідного села.
Молодий учитель відновлює роботу школи, яку до занепаду довів його попередник. В рідному селі Стефан Ковалів пропрацював чотири роки. "Його стараннями, — писав Осип Маковей, — поставлено там гарний будинок шкільний, але в нім Ковалів довго не пробув, мусив 1879 р. покинути село, і та школа лишилась пусткою".
Чому Стефан Ковалів покинув Броницю? Як стверджує Роман Горак у своїй розвідці "Стефан Ковалів", "винен" у цьому був ... австрійський цісар Франц-Йосиф. У зв'язку з його відвідинами Галичини і, зокрема, Борислава, який став крупним центром імперії з видобутку нафти, великого переполоху наробили в Крайовій Шкільній Раді, яка опікувалася школами. Справа в тім, що з 1872 року вводилась обов'язкова початкова освіта, і всі діти шкільного віку повинні були ходити до школи, і, власне, школи повинні бути в кожному населеному пункті.
Наприкінці грудня 1879 року Стефана Коваліва перевели з Брониці й призначили завідувачем школи у Бориславі, в якій він пропрацював понад сорок років. Коли нині дивишся на це непримітне приміщення в центрі міста нафтовиків, яке збереглося й донині, і в якому розташований міжшкільний навчально-виробничий комбінат трудового навчання і професійної орієнтації учнів, дивуєшся, як тут у 1887 році могло навчатися 500 учнів, у 1899-ому – 1200, а в 1908-ому – 2300 школярів.
В одному з листів Іванові Франку Стефан Ковалів писав про важкі умови учительської праці: "Хочу Вам пригадатися, що ще дихаю. Тяжко стогну щораз тяжче і гнуся під тягарем тих солодощів, дишу поволі, мов та онучарова шкапище, що її обсіли черви і цілу живцем лоточать. Та вони, тоті галапасники, і до мене з усіх сторін лізуть, а я, як можу, не даюся, замітаю на гній мітлою... і кричу: "А куш! Я не злодій..." та що з того?.. Дали тобі... перед 26 літами шість соток за чотири класи, можеш і тепер за ті самі гроші служити, а ні – забирайся, бо ти нам давно сіллю в оці, ми не можемо розпорядитися по нашому фасону на славу і хвалу ойчизні".
Саме у Бориславі 1881 року Стефан Ковалів розпочав свою письменницьку діяльність. Причину цього він пояснив 1900 року в листі до Осипа Маковея: "Тут я побачив дива, яких до сеї пори не лучалося мені видіти, стрічався з різнородними заграничними людьми з Америки, навіть з Австралії, бачив нужду, деморалізацію нашого бідного беззащитного народу і кричати не міг: "За що б'єш? Йой, йой, за що б'єш?..", то і почав писати, і тото мене тихомирило".
Як підрахували науковці, Стефан Ковалів написав 112 оповідань і нарисів, декілька десятків "Дописів із Борислава" і близько 40 педагогічних статей і методичних розробок. Цей неоціненний скарб вартує того, аби видати повне зібрання творів Стефана Коваліва.
За життя видати чимало з написаного Стефанові Коваліву допоміг Іван Франко, який часто бував у Бориславі й зупинявся в будинку, де мешкав його соратник з літературного цеху. Стефан Ковалів друкувався в журналі "Літературно-науковий вісник", одним з редакторів якого був Іван Франко, а коли 1899 року у Львові була заснована "Українсько-руська видавнича спілка", то за ініціативою Івана Франка Стефан Ковалів упродовж декількох років видав дев'ять збірок своїх оповідань – "Громадські промисловці", "Дезертир", "Риболови", "Похресник", "Писанка", "Чародійна скрипка", "Щаслива бабуня", "В остатній лавці", "Образки з галицької Каліфорнії".
Помер Стефан Ковалів 26 червня 1920 року й похований на одному з цвинтарів Борислава.
БОРИСЛАВ У ЖИТТІ СТЕФАНА КОВАЛІВА
Борислав, безперечно, відіграв ключову роль у становленні Стефана Коваліва як художника слова.
В оповіданні "Андрій Кременяк" він писав: "Борислав! Де вже той Борислав нині не знаний, в якім закутку світу? Маленьке підгірське сільце з мирними і звільненими з тяжкої неволі жителями змінилося протягом двадцять п'ятьох літ у великанське зборище шинкарів, гендлярів і обманців! Хитрістю і насильством видерли хліборобови прадідну його землю і його живцем поховали, як скотину під лісом... Трудно було опертися хитрим пройдисвітам, що приходили до хлопа вечором у гостину, перебрані за міністрів, генералів, а так, споївши легковірного хлопа, ставали його витязями. Два-три господарі, що зуміли прийти до маєтку, добилися до нього тільки тим способом, що стали оруддям нехриста, запроданцями свого брата! Вони-то, підкуплені жидами, йшли до своїх, нараджували ґрунта продавати. Мало тут первісних мешканців зістало, а й тих судьба достойна помилування; життя їх – то безвпинна боротьба з опирами і смоками, що ожидають їх погибелі. Дійсно, чоловік мусить подивляти, що ще нині тих кільканайцять господарів має хоч під лісом понад деброю свої смирненькі хатини й існує до якогось часу. Поглянеш з гори Городище на сей невеликий шмат землі, окритий низькими домиками, численними топільницями воску, сотками горбків, взнесених із викопаної землі, прислухаєшся тому постійному клекотові, пискові друків, машин, — здригнешся, мороз по тілі прошибне, землиця тая, кров'ю і потом руського хлібороба стілько разів скроплювана, сталася для нього гробом, а заробкевичови принесла міліони.