Вона й сама
знайде, як треба.
Оглянувся на нього п'яними від захоплення очима:
— Я її не собі шукаю... Я он отим, що йдуть, її вишукую.
Канонада вс^ дужчала. Розстрільні наближалися. Двічі —тричі земля в окопах ахнула й метнулася вгору з шматками м'яса. На селі, позаду, частіш і частіше рвалися гарматні. І раптом червоні батареї замовкли... Що сталося? Невже обійшла ворожа кіннота? Рогожін глянув праворуч і очам своїм "е повірив: правий фланг зірвався з окопів і біг назад, до села, а з балочки пішли в атаку корніловці.
— Обходять...
Ворухнулася гостра думка: треба б доброї команди!.. З півдесятка кулеметів з флангу!.. Ах, навіщо він пішов бой-цем, коли так мало керівників?
— Петровичу, тікай!..
— Що таке?
Але бійці й сами не знали, що сталося. Потім виявилося, що артилеристи дивізіону перші кинулися тікати, побачивши ^ себе на лівому фланзі корніловський ударний полк. За ними сипнули в степ третя й четверта роти дербентців. А трохи згодом уже цілий полк у безладді мчав широкими вулицями, кидаючи село на призволяще.
Ворожі кулемети й Гвинтівки сипнули свинцем у фланг і в спину. З переможним "ура" марківці кинулися на окопи. Останнє вражіння Рогожіна було: ось — ось зімнуть утікачів і піднімуть на багнети. Пригадав, що з вітряків мали вдарити по ворожих розстрільнях кулемети. Не знав, що кулеметчики втекли з ними поперад усіх. Кинувся до вітряка, але раптом гарячий шершень уп'явся йому в скроню і він упав обличчям на вогку землю. Отямився зразу ж, обмацав голову: не так рана,' як контузія. В голові гуло і в очах коливалася жовта земля. Кров заюшила все обличчя. Вистачило сили одкотитися під вітряк і заховатися в зрубі.
Бій затихав, починалася бойня. Полк марківцїв, дорвавшись вигону, добивав поранених і полонених. Одинокі безладні постріли, зловісне чвакання багнетів у живому тілі, хряск прикладів і звірячий смертельний вереск зливалися в жахливу літургію богові війни.
Рогожін міцніше насунув шапку на свою рану Щ припав до щілини зрубу. З вулиці вигнали кілька десятків селян. Невисокий на зріст генерал, у білій папасі, зсунутій назад, і в теплій ватянці, промчав мимо на кріпкій степовій конячці, кинувши коротко:
— Розстріляти!
Рогожін ледве не ойкнув: біла армія надто безцеремонно показувала свої вовчі зуби. Він уп'явся очима в групу засуджених. Кілька салдатських шинелей, можливо, належали фронтовикам. Решта — звичайна селянська молодь, і, навіть літні бородачі, що просто випадково попалися на вулиці. Обличчя— жахливо перелякані, почасти гнівно — обурені, абож покірно-байдужі. Невже здійметься чиясь рука?
Але рук таких знайшлося досить. З офіцерських лав вийшло кільканадцать добровольців, підвели Гвинтівки й почали безладну стрілянину. Стріляли без команди; кожен вибирав собі жертву за жертвою, ніби поспішав. Постріли сплелися з стогоном, криками, мольбою. Кілька душ кинулося тікати,— їх догнали й підняли на багнети.
Рогожін не одводив очей і, здавалося, з кожним ударом хтось утискував йому в груди гарячу вуглину: дак ось вони, визволителі Росії, захисники людських прав і свободи! Скинуто машкари, викрито звірячі обличчя! Нічого людяного,— тільки безмежна клясова ненависть і безоглядна помста. Винищити найактивніших, а решту поставити на коліна — ось уся програма їхнього визволення!..
Жаден з полонених не зостався на ногах. У купі побитих ворушилися, плазували й стогнали недострілеяі люди. Частина офіцерів кинулася добивати їх багнетами Й прикладами. Раптом із купи зірвався на ноги якийсь молодик і побіг вигоном до хат, мимо вітряка. За ним погнався високий, худий капітан із багнетом напоготові. Але юнака підганяв смертельний жах: офіцер відставав. На допомогу йому кинувся немолодий уже прапорщих, напевно з запасних, похапцем витягаючи револьвер. Решта стежила за вловами, як за спортом.
Рогожін упізнав дідового Михайла. Пострілом йому розвернуло всю щоку. Божевільні очі лізли на лоба, рот захлинався в крові й жахливому заячому верещанні. Він біг до своєї хати, але сил не вистачило: упав і плазував далі* На зустріч йому, спотикаючись і плутаючи старечими ногами, поспішав з двору дід Микола, без шапки, в білій сорочці, сам білий, як снігоза пелена. Впав біля сина на коліна, загородив його й простяг руки з мольбою:
— Паночку!.. Голубчику!.. Один же він!.. Змилуйтеся!. Татом вашим, мамою вашою молю!..
Офіцер з розбігу спинився й обличчя йому перекривила смертельна ненависть. Він задихався й ковтав слова:
— А — а ?.. Татом — мамою ?.. Ось тобі... за тата — маму!. Р-раз!
Багнет із хруском увійшов у старі груди й перекинув діда Миколу горілиць. Капітан смикнув назад, але не міг видрати зброю з ребер. Брудно вилаявся, наступив ногою на груди, вирвав багнет і вдарив іще двічі. Тим часом прапорщик добіг до Михайла й незручно випалив йому просто в потилицю. Плюнуло з небо червонорожевими шматками й заляпало офіцерові обличчя. Він витяг хусточку і з огидою витерся. Руки йому тремтіли. Дістав із кишені цигарницю й закурив. Високий капітан підійшов до нього червоний і захеканий. З усього видко було, що йому неловко: з старого, трухлявого діда була не така вже показна бойова здобич. Сонце і вітер гралися срібною дідовою бородою, а біла сорочка дужче й дужче пломеніла кольором мучеництва, кольором революції. Рукп дряпали землю в останніх корчах.
Капітан злісно кинув:
— Сволота! Він іще сміє тата — маму моїх поминати! Тата мого... ви тільки подумайте І.. Старого, заслуженого генерала— коліном з маєтку... 1000 десятинок — як золото!.. Маєток спалили, землю поділили ..
Прапорщик похмуро підхопив:
— А в мене — 800 і ґуральню...
— От вам — наш богобійний, поштивий, лагідний мужичок! Ні, годі з ними панькатись!.. По трупах їхніх повернемось назад.
— Так... А решту — на коліна! Під чобіт! А — гей, до ярма, бидло!
Вони пішли назад і до Рогожіна долітали уривки:
— яз ними не церемонюсь... фізична потреба...
— ... і молодичок...
— В поході, знаєте, зголодаєшся... А в селі є такі дівчатка ...
Вітер доніс похабний сміх.
Колона рушила далі широкою вулицею. Постріли в селі не втихали. Двори й хати мов завмерли: ні живої душі. Затаїлася Лежанка, мовчить.
А на вулицях її — 507 селянських трупів... За три офіцерських.
Другого дня корніловці виступили до станиці Плоської, круто повернувши на південний захід, на Кубанщину.
Рогожін ледве добрався до дідового двору, знесилений раною й спрагою. В хаті лежали на лавах, головами до покутя* обмиті й одягнені в далеку дорогу, трупи діда Миколи й Михайла. Зрадила євангелія! Не виручив і багнет у невмілих, неорганізованих руках!
Перепочивши трохи, Рогожін вирушив на Ведмеже розшукувати свою частину. Душа зашкарубла в першій сутичці з "носіями права й законности", "визволителями Росії".
* *
Здавалося, армія Корнілова сама йде в пастку. їй заступала дорогу залізниця з двома найсильнішими стратегічними пунктами: Тихоріцька — Кавказька. Тут ждали численні загони Автономова, бронепотяги, важкі гармати. Далі до самого Катеринодару йшов трикутник двох залізничних ліній: Тихоріцька—Крреновська—Катеринодар і Кавказька—Усть-Лабін-ська—Катеринодар. Кінець цього трикутника, під Катеринода-ром" був у руках Сорокіна. Все було готове, щоб оточити, стиснути й роздавати невеличку корніловську армію.
Але досвідчений білий головнокомандувач несподівано кинувся нижче Тихоріцької, на Старолеушківську, де його аж ніяк не ждали. Проскочивши залізницю під носом Автономова, армія прискореним маршем пішла просто на півдевь, на Березаяську й Кореновську. Автономов похапцем кинув сюди свої загони. Але Корнілов ударив на Виселки, вище від Кореновської, взяв станцію після жорстокого бою, перейшов першу залізничну лінію й кинувся до другої, на Усть — Лабінську, вийшовши з небезпечного трикутника. Усть — Лабінську взяли 19 березня.
Тут ствердилася чутка, що вже чотири дні тривожила білу армію: 13 березня кубанський крайовий уряд покинув Катеринодар, забравши військові архіви й цінності. Під захистом козацько — офіцерських частин генерала Покровського він одій-шов за Кубань, прямуючи в гори. Це був непоправний удар для корніловців: відпадала основна мета походу й грізро вставала небезпека цілковитого розгрому. Шлях назад заступила озброєна організована червона Кубань.
Корнілову не було вже повороту: або вмерти в залізному кільці червоних загонів, або з усім відчаєм вдарити на їх, прорвати, захопити Катеринодар, підняти на боротьбу заможне козацтво й повернути назад колесо історії. Почалося хитре змагання старого досвідченого лиса з молодими червоними командирами. Здавалося Корнілов хоче втекти в гори. Перейшовши в Усть-Лабінській через Кубань, він попрямував понад Білою на Майкоп. ЧерЕоні стягували сюди свої частини. Але він раптом кинувся через Білу, в тил Катеринодару, на Калузьку й Ново-Дмитрівську.
Тут, у Закубанні, край був насичений революційним палом. Станиці й села зустрічали корніловців окопами, гарматами н кулеметами. Армія пробивалася, залишаючи позаду себе трупи й згарища спалених селищ. За Білою, в ущелині, її оточили численні загони червоних. Били з гармат і Гвинтівок, поливали з кулеметів, заступивши всі шляхи. Армія гинула в сталевому кільці. Генерал Корнілов звелів вигнати з обозів усіх біженців, видати їм Гвинтівки й послати в розстрільні. Виходу не було: або вмерти, або пробитися. Армія пробилася н пішла далі.
23 березня в околицях станиці Калузької вона з'єдналася з загонами Покровського. З добровольцями, що поповнили армію в станицях, Корнілов мав тепер близько 9 тисяч. На початку квітня він узяв штурмом Нозо-Дмитрівську і підійшов до Катеринодару.
В лавах перших добровольців були найвиразніші, кайви-датніші представники поваленої Жовтнем буржуазії. Кожен з них розумів, що боротьба йде на життя або смерть. Не вони сами, а ціла кляса, з її інтересами й усим майбутнім, попала під Катеринодаром у пастку.
В районі Ново-Дмитрівської й далі, до Катеринодару, болотяну низину весною заливає повінь. Червоні загони спішили сюди, щоб остаточно оточити й роздавити корніловців. Білим полкам треба було вмерти в жорстокій січі, абож усіма своїми силами, зброєю, зубами й кігтями вирвати з рук червоних власне життя й дальшу путь до клясової перемоги.