В липні ти отримав листа від старого нью-йоркського поета, сивого, делікатного, світло перейнятого культурою, чоловіка; він, поміж іншим, каже, щоб ти не зневірювавсь, попри відсутність всього, і продовжував писати далі; ти подякував йому подумки, позбавлений конвертних спромог, вкотре перескладував на шафі запилюжені рукописи, спраглі вічності, немов душа собаки воскресіння і зустрічі з тобою на тому світі, дожив до вечора і в сутінковій, мов поцвілені стіни моргу, електричці, запитав себе про сутність зневіри,— тутай, в країні відчаю, вона не пахне фіалкою, не гірчить мигдалем, не обов’язково й милиться мотузком до шиї, тутай вона наскрізна, глибша вічної мерзлоти, чорніша мороку для живцем закопаного, стихійна й безсовісна, зрідні захвату космічних бурь, що лихоманять стратосферу, і ти, стільки знісши її впритул, звикся з нею, наче б вимоклий до рубця з негодою в безпросвітньому полі; стільки раз вона, люта, надживуча, сморідна вгодовувала тебе вовтузнявою, мов здохлого коня червою, що ти не міг не стати ніким, прощальним вигуком тяги в комині, димом соснових дров, гірким і жалісним усеспаленням всіх попередніх роздумів, настроєм виряченого теляти, якого вовки, відбивши від стада, пригнали хвостами на галявину, підрізали сухожилля на ногах і зараз навчатимуть молодих як рвучким стрибком на шию валити здобич з копит і прокушувати смачно хребтину— і скільки б всього ти не прощав, ти не зможеш забути і почнеш день з такою ж втомою, з таким ж гнівом, з яким пришельці відходили од воріт содомських; вийдеш на закладку дороги, перегорнеш поля ближче до даниїлових видінь і побачиш не лева з орлиніми крилами, не ведмедя з трьома ребрами в пащеці, не леопарда з крилами птичими, а звіра безликого, четвертого, подібного до хаосу, з людськими очима і зухвалим ротом на останньому малому рогові,— ти, сподіваючись на одну прихильність вітру, списуватимеш сторінки, мов голка за голкою відновлюючи обвуглені корабельні сосни, природню єдність і поривання лісу; ти станеш снопами на вулику, де бджоли за довгу зиму виїли гречаний мед і, змушені підтримувати тепло, полізли на соти з отруйним медом з паді: безвихідні, бездоглядні, завбільшки з чорну кров під відбитими нігтями і такі ж болючі, переповзають з рамки на рамку, ледь чутно гудуть, сподіваючись пережити холод, мріючи про п’янке тепло з димокура, липовий цвіт і змочену на льотку марлю з слоїка; снують по ковзких і холодних, мов долоні небіжчика, стінах вулика, де з кожною завмерлою на споді бджолою, з кожною краплею відчаю більшає холоднечі, ядучий мед стає ще необхіднішим, ще солодшим, вся решта сповзається на залляті, з рваними краями, мов контур вітчизни, соти— і вкупі з бджолами засинає прийдешнє, заквітчане в марноту, літо, весь вулик змерзається, важчає, западає в сніг, немов обсмалена свиняча голова, заткнута в кучугуру, аби стікала.
ІІ
Коли б дід був живий, і вернувши будь-звідки, зауважив таку прикру на обійсті оказію,— вода в криниці зсолоніла на ропу й смердить бовтунами й сажею,— то, найперше, сходив би на пристанційний склад і покликав Миколу, свого давнього, по мисливству, приятеля, та б гукнув ще кількох вантажників прийти в суботу, таке-то й таке-то діло є, сам не впораюсь; то ждатиму; з колишнього гарту неквапних, поважних, до всього притерпілих людей, що вростали в роботу, як камінь у землю, з цих вічних їздових, шоферів, сторожів, гайкокрутів на залізниці, чергових по переїздові, вічних вантажників, з них, якщо хто не косив того дня на прольотах, не їхав по сіно підводою, не пас череду в жлуктичку, не вів телицю на базар, не гнав житньову горілку, не виглядав сватів, не рятував од полум’я згораючу хату, і, якщо пообіцяв до того ж, то скоріше пророчі слова кануть марно, ніж він не з’явиться в день суботній; такий, хто б дав своє слово, а потім, під кінець роботи, смішком, вихилясом прибився б на чарку, в тих хазяйських краях, у стожильному, приреченому на одну працю, часові не вродився б просто і, тим більше, не вижив би; якщо ти не винайдеш години, щоб підсобити, по-людськи допомогти, під’їхавши на старому, з перехватами, з гумовим пасом на багажнику, велосипедові під хвіртку— непоспіхом перекинути ногу через раму, мацнути для перевірки насоса під сідлом і вклонитися здалеку повільною головою і знятим картузякою, що зблискує проти сонця розламаним козирком, засмальцьованим пругом і сіллю на маківці— якщо тобі ніколи на часину відірватись від справ, то іншим разом, якщо надцять нелюдів розриватиме тебе живцем на шмаття, того ніхто не почує на станції; і, поки в опікачеві, нашпигований салом і часником, в печі рум’янився, прокипав жиром кріль, а одсвіт жару з кубахи вишневив бабціну щоку й кофту з залатаними рукавами й два крила білоквітчастої хустки, й вузлакуваті руки, й напівстертого ножа, яким бабця чистили картоплю над піввідровою каструлею, поки на посипаному мукою столі жовтіло розкачене на пироги тісто, а в окремих мисках стояла розмочена квасоля, обчищені, дрібно порізані, яблука, розмішаний з яєчними жовтками солодкий сир, вишневе варення, і ти, малий, пробуєш макогоном розтерти мак у старій, обтягнутій дротом ступі, поки в хаті пануватиме малослівний, клопітний ранок, дядьки на подвір’ї зв’яжуть віжками пару драбин, вчотирьох завдадуть на плечі і понесуть повз парканом до криниці; далі ти можеш тільки підгледіти здалеку: щоб легше крутити, ставлять на криницю дворучну корбу й відро за відром вичерпують воду; потім обережно опускають драбини на дно колодязя і Микола, обв’язаний на поясі мотузком, востаннє затягується оштипком самокрутки, бере в ліву руку лопатку на саперському держачку і звично, безслівно, як з порога власної хати, ступає в сиру, замшілу темряву; за якийсь час, обкопавши кадку, він гукне "віра!" і повне відро з мулякою, з оранжевопузими жабенятами випірне на світло— і випірнатиме знов і знов, доки заб’ють джерела; копач вилізе на гору, а з драбинами підніметься і загальний, німий, забобонний страх плавуна, що в миттєвість ока здатен вирвати нижні кадки і засмоктати людину; от вже й лопата сохне, прихилена до паркана, от вже й дядьки вмиваються принесеною з хати теплою водою, беруть із бабціних рук рушника і враз веселіють вмиті; копач дістає з почіпленого на штахетнику піджака пуделко з махоркою, в бічній кишені налапує пампушку порізаного газетного паперу, надриває одну пелюстку, напівступлює, щупкою бере махру і ловко, з обох боків папірчини, заслинює кінчиком язика цигарку, приминає її на кінці хвостиком, припалює і, затягнувшись, стає звичним Миколою, весельчаком, жартівником, майстром на всякі розігри; він розкаже як його обдурив заєць, забитий з лівого дула, вже покладений в речмішок— коли за п’ять кроків збоку, з ріллі, вискакує другий зайчура! гагах по ньому! мимо! пішов і пішов на махах! обертаюся: той, перший, шмигиць із незав’язаної торби! а бий тебе лиха година! поки до патронташа, куди-та-ам, так підібрав ногами, контужений, видко, і так дав дьору! і розмова сама по собі перекинеться на бійність рушниць, на якість купованих і саморядних патронів, на те, скільки за останні роки звелося качви і бекасів по берегових озерцях; розмова, немов воскреслості, немов живого дива, зрідка торкатиметься води в криниці— чом вона зсолоніла? чом стала затхлою?— і, щоб не зурочити, перейде на мисливські оказії, на те, що в стружці на тарному складі є куничний виводок, під тюками бачили пір’я й обезголовлених курчат; а може тхір? кажу тобі: кам’яна куниця, стрибки на болоті повз калюжею широчезні, куди тхоринім! розмова не обмине й того лиса, що вирив нору в горбі відразу за колгоспним качатником— наглий, старий лисяра, знає, де рити! нора глибочезна— ніхто його не подужав ні викурити, ні розкопати, ні виштурити собаками під вірний постріл, ні дротякою викрутити, така глибочезна норяка в сухій, обвітреній, скам’янілій глині! та то треба сісти в засідку... тоже мені;— та вже сідали, він чує, гад; та нехай він лопне, там його піджидати;— перетягає всіх каченят!— от мені голова болить— і то правда: лучче нагуляє хутро! о-о-о попадеться він в полі...— там лисяра такий, що яйолами мерзлі грудки оббиває; знатний лисяра!— нехано дождемо осені...; відтак розмова зійде на хазяйські клопоти, на сіно, на довгі дощі, на вимоклу картоплю, на непривезену з поля гичку; бабця раз і вдруге погукає з подвір’я "та все ж готове— сідайте йдіт!" у графинчику з червоним півником буде коралитись горілка, стіл під сливами й вишнями дихатиме святковим достатком, вдячністю, запахом м’ясної підливи на товченій з сметаною картоплі, рум’яною кролятиною, салатом із помідорів та огірків у великій емальованій мисці, крумками домашнього з кмином хліба, охолодженим компотом у накритому пілкою від ос, запотілому слоїку; стіл дихатиме гарячими пирогами з квасолею,— повна макітра— і поставленою в тарілці біля них поливачкою з тертого часнику на ріпаковій олії; десь після другої чарки, коли поспішати нікуди, а в півня в графинчику ледь обсихають крила, саме наспіє пора завести досужу мову, чого солоніє вода в криниці?— від соди на складі!— наспіє час згадати всі лихі випадки з плавунами, коли копача затягувало під землю так швидко, що не вспівав і ойкнути з криниці; ще випити, подякувати і всим гуртом іти до колодязя: зачерпнути чистим відром води, пити й нахвалювати: от добра; а дід стоятиме біля хвіртки: сивий, розважливий, так, ніби за кожне слово знову могли впаяти; він стоятиме собі, як і належить господареві: неквапний, але не надто повільний, щоб не подумали, ніби з якоїсь провини схильний втікати або щось приховує в собі, загнічений страхом; він стоятиме рівно такий, яким потрібно бути, щоб не викликати ні підозри, ні настороженості; рівно такий, щоб дозволити собі просту людську гідність, не розтоптану ні колгоспами, ні розкуркуленням, ні виселками, ні втечами, ні переховуванням, ні всевічним злидарством, як жорновий камінь на шию, накинутим дикою, насильства спраглою, вгодованою на людоїдствах, до людятини жаднезною, торжествуючого гуманізму — з усіх плакатів усміхненою!!— людоїдовладою; він стоятиме як знак обов’язку над своїм родом— і останнім піде й нахилиться до відра на цямрині.
Ти вертатимеш додому електричкою; ні діда, ні Миколи давно нема; за водою доведеться йти до покинутої сусідської хати, через старий садок; вода в прадідівській криниці до гіркоти зсолоніла; і, щоб не згадав ти в порожньому, вистудженому сирими протягами, вагоні, про щоб не помріяв ти написати вдома, усякий спогад згіркне і кожна надія сприкріє; за кілька годин оголосять твою станцію: з рюкзаком за плечима пірнеш у розчинені двері, порожній і легкий, з солодким скрипом всередині, мов дужка відра, яке падає і чекає свого обов’язку, доторку до води в замшілій, глухій, нескінченній, летючій темряві.