Коли він повертався після польотів, то бачив подібний веселий і якийсь ляльковий краєвид. Плато відходило вбік, з’явилось багато порожнечі й зеленої трави на схилах, і за мостом через Вирву, від гори Радич починалося село. Мабуть, коли ріка розливалася, в давнину в Добромиль добиралися іншою дорогою, не перетинаючи Вирву.
Село було невелике, хат мало, наче їх випололи, і все якесь плоске. Вдалині блищала новісінька церква, я ще бачила її в Інтернеті, мурована, в стилі московського патріархату. Тепер такі церкви домінують майже всюди замість лагідних старовинних храмів, обсаджених липами. На подвір’ях нових церков відчувається уже естетичний смак жіночок, що попрацювали в Італії, — фонтани, статуї богородиці, відлиті з гіпсу чи в Польщі, чи у Львові, часом розмальовані, часом ні, альтанки, каплиці, екзотичні кущі і надмір пластикових квітів та електричних гірлянд. Люди щиро пишаються цим кічем, який надто контрастує з розбитими вулицями, крихітними, завжди зачиненими бібліотеками, що тхнуть стухлістю, будинками "Просвіти", збудованими ще в 30-х роках, що вже геть прогнили, загидженими автобусними зупинками.
Я просто пішла єдиною вулицею, щоб знайти сільраду і спитати, де колись стояв дім Гербуртів, тобто замок, бо в XVI–XVII ст. двір не міг отак просто собі стояти без валів, укріплень, сторожових веж з огляду на татарів та дорогих сусідів. Місце, бо в книзі "Замки і фортеці" не було згадки про Боневичі. Але місце може багато чого сказати. Власне, я перед тим розпитувала Мирона Іваника, але він теж нічого не знав. Боневичі наче хтось стер гумкою з карти.
Я побачила якісь два будиночки з табличками і пішла туди. В одному був фельдшерсько-акушерський пункт, а в іншому бібліотека. Відчинена бібліотека в галицьких селах — дивовижа. На вікні завжди записочка "Поїхала в…", хоча це неправда. Ніхто нікуди не їздить. Так було ще в часи мого дитинства. Але тут ситуація виявилась нестандартною. В бібліотеці була молода жінка, яка зразу мені повірила. Я ще привезла з собою книжку в подарунок, подивилася вбогу бібліотеку, фонди якої не поповнювались бозна-скільки, і спитала, де що було. І від неї дізналась, що є руїни друкарні Гербурта, і є підземелля, тільки все дуже заросло, але вона зараз мене відвезе. Не встигла я отямитись, як ми вже сіли в стару машину і поїхали в інший кінець села.
В страшних бур’янах стояли три поколупані стіни, ближче до річки. Викладені з каміння, без сліду тиньку. То мала бути друкарня Яна Щасного Гербурта, де він видавав істориків Яна Длугоша, Станіслава Оріховського, Вінцентія Кадлубку, а також інші книги, в тому числі "Науку Добромильську". Через рік я сидітиму в колишній Ленінській бібліотеці в Москві й триматиму в руках деякі з цих книг, якими, можливо, ніхто й не цікавився до мене. А потім у Львові в бібліотеці Стефаника дозбируватиму те, що залишилось. В "Анналах" Станіслава Оріховського я знайду коментарі Гербурта, вдруковані у текст.
— А звідки ви знаєте, що то друкарня?
Бібліотекарка знизала плечима.
— Кажуть, на неї накладено закляття. Бо знайшлися у нас три алкоголіки, пробували розбирати, а потім один повісився, один скоро вмер, а ще одного вбили. А он там у бур'яні через стежку — підземний хід, можна конем їхати.
Трохи далі стриміла висока червона будівля. То були рештки колишнього панського фільварку, щонайдалі кінця XIX ст. Такий собі палімпсест, наполовину зішкрябаний. Але будівля друкарні була дуже старою. Невже там працював мандрівний друкар Ян Шеліга? Далі тягнулась галявина, по периметру обсаджена чудовими старими липами, як у нас в Урожі, а далі вже поля.
Я відпустила цю жінку, що так несподівано стала мені в пригоді. Сказала, що мені важливо подивитися самій. Вона зміряла поглядом мої голі руки й сказала, що краще б я не лізла в ті бур’яни і що пивницю вже засипали, тільки в одному місці є дірка. А може, й нема. Певно, їй не хотілось, щоб я кудись провалилась. Зазвичай я шокую людей своїми мандрівками. Сама жінка, яка блукає по лісах, не боїться йти пішки кілька кілометрів, начебто не схожа на божевільну. Нашим людям всюди ввижаються маніяки, але я ні разу не зустріла жодного. Найліпше сказати, що пишу статтю, тримати в руці фотоапарат, тоді вони починають думати, що так заведено: посилати журналістів самих.
Я сказала, що мені треба розгледітись, пофотографувати, а тоді вже можна буде розпитати в місцевих. Без цієї жінки я би справді ще довго тинялась і не знала б, що це рештки друкарні Гербурта.
Якщо отак мандруєш, то дежавю виникає постійно. Коли я нарешті в страшенних кущах знайшла дірку в підземелля, то зразу собі згадала панський будинок в Урожі, розібраний, з незасипаними підвалами. Чи було це підземелля рештками палацу Гербурта, не знаю. Воно стояло осторонь від фундаментів пізніших часів. Я помилувалась досконало викладеним склепінням з темної цегли, цегляною долівкою. Це була лише частина більшого, решту, як сказали мені, начебто засипали. Після смерті Яна Щасного Гербурта Боневичі продали, і село зникло з культурної карти Речі Посполитої. Тому швидко забулась і друкарня, через яку збунтувалась місцева шляхта, для якої друк книжок був тяжким злочином, особливо світських, та ще й праць історика Яна Длугоша, якого не визнавав Зиґмунт III Ваза. Ця друкарня знищила врешті самого Яна Щасного. Він заліз у борги, йому довелось померти в самотині подібно до Овідія. Як писав він у "Геркулесі Слов’янському": "Першу частину життя я здобував славу для Вітчизни, другу частину здобував славу для себе…" А тим часом була ще третя частина — втрата всього, що здобув, втрата перспектив, хоча цей чоловік до останнього подиху імітував діяльність, кидаючись, як орел в клітці. Сім миль від Добромиля, по суті, залишились, хоча домашній арешт закінчився. Єдина втіха — бачити з Боневич, з Добромиля, з Фельштина свою твердиню на Сліпій горі. Он ця гора — я бачу її з колишнього двору в Боневичах. Але замку вже давно не видно, гора поросла лісом. Де народився, там і помер — в Боневичах. Віднедавна я теж почуваю себе наче у вигнанні. З одного боку в мене є змога робити те, що я хочу. З іншого — я не можу впливати на те, що хотіла б змінити. От тільки слави я не здобувала ні Вітчизні, ні собі, бо ні Вітчизна, ні я цього не потребували ніколи. Я просто ходжу собі, розмовляючи і з живими, і з мертвими.
Я ще продерлась до друкарні. Певно, її використовували під щось, може під майстерню. Певно, нікого з власників вона не цікавила як історична пам’ятка. Час зітер всі сліди. Мені не було тут чого шукати. Лишався краєвид, надзвичайно мальовничий. Я втомлено присіла на галявині, оточеній липами. За просвітом було поле чи луг. А за ним…
За ним — шпиль ґотичного костелу і вежа ратуші, як у якійсь європейській казці. Село з назвою Нове Місто. Позаду невелике галицьке село з блискучою церквою в стилі московського православного бароко на тлі гір. А зліва Вирва, біля підніжжя плато.
Коли я поверталася, почула несподіваний звук. Високо вгорі їхав іграшковий потяг з двома вагончиками, дуже зворушливий. Колись давно, коли ми тільки вселилися у львівську квартиру і у нас був позичений чорно-білий автомобільний телевізор, ми з дочкою дивились чеський мультсеріал про паровозик, який нам страшенно подобався. Певно, то була електричка "Старий Самбір—Нижанковичі", яка прямувала зараз до Добромиля, щоб зробити зупинку біля мертвого станційного будинку. Все це відволікало мене від тих Боневич, але, можливо, так було потрібно. Я лише пошкодувала, що не їду зараз в тому потязі і вітер з відчинених вікон не освіжає мені лице.
Я знала тепер свій наступний маршрут.
Нове Місто
Я пишу ці рядки 7 березня 2014 року, коли над Україною нависла тінь війни, якої вже не було сім десятиріч, і намагаюся зосередитись на цій мирній книзі, давно запланованій, укладеній у моїй свідомості гарною барвистою мозаїкою. Мені дуже хочеться, щоб ця мозаїка була укладена, бо світ тепер так швидко змінюється і так легко руйнується.
Після моєї поїздки в Боневичі минув майже рік. То було відразу після Великодня. Я сиділа на поваленій липі на околиці Боневич і вітер був такий сильний, що виривав з рук пластикову склянку з кавою. Перед очима було Нове Місто, яке я вже проїжджала минулого разу, повертаючись до Самбора, а звідти до Львова старою розбитою маршруткою. Тепер я збиралася туди. Мені хотілось піти туди пішки через поле навпростець, але вітер був надто сильний, а поруч врізалась ґрунтова дорога, бодай трохи захищена плато на тому березі річки. Не знаю, але у мене було відчуття, що шпиль костелу і вежа ратуші можуть зникнути, як марево, або дорога обдурить, і я туди не потраплю. Цього разу зі мною мандрувала знайома. Вона була витривала, як коняка, терпляча, однак для неї ця подорож не була сакральною і містичною. Щулячись від холодного вітру, що часом сипав дощем, я до останнього моменту не вірила, що увійду до Нового Міста. Врешті ми допили каву і пішли, і вітер раптом ущух. Це не вперше зі мною таке траплялось. Наче вітер вирвався з моєї свідомості, збуреної емоціями, і вже не повернувся.
За якісь там кількасот метрів з’явилась обшарпана табличка "Нове Місто", а саме місто було на пагорбах і до нього ми увійшли через узвіз, наче через браму, і вийшли прямо до костелу.
У XIII ст. було село Библо, але його спалили татаро-монголи, і вцілілі мешканці поселились трохи збоку, на новому місці. Кожне село чи місто в Галичині пережило татаро-монголів, потім татаро-турків, чуму, Хмельниччину, ще турків, холеру, Першу світову, Другу світову, Голокост, перші совіти, другі совіти, і відповідно до цього чергувались культурні шари. І ще шляхетські війни. Але жменька людей лишалася, і їм не було куди йти. Як і мені. Я знаю, що ніколи не покину рідну землю. Мені вже пізно це робити. Вчора я розмовляла з сестрою, і ми обидві вирішили: "Чого бути, тому не минути". І можливо, у цьому і полягає секрет людської осідлості, бо дуже мало сіл чи міст зникли назавжди. Доки існує та чи інша цивілізація, звичайно. Це не так примітивно, як я описую. Існує певний механізм збереження соціуму. І хто зна, чия то жертва: тих, що пішли, чи тих, хто залишився.
А справа була ратуша.