Втомлені багатьма враженнями за день, діти сидять недовго і лягають спати, щоб завтра раніше прокинутись,— адже завтра зранку їхати до бабуні в гості. Під вікнами до пізньої ночі горланять щораз старші колядники, але діти вже не чують їх, вони спокійно сплять.
Перед тим, як самому лягти, батько обходить свої чада, прислухається, як вони дихають, мацає малі голівки, чи не надто гарячі, чи не температурить котре. Так щовечора, — ніжний, добрий батько.
До лісничівки всього вісім кілометрів, але збираються вже від досвітку. Чекають тільки саней від діда. Батько часто поглядає на годинник.
— Вже повинні бути,— каже він до дружини.
— Ти знаєш, як там виряджають. А крім того, #ид-но, дорога кепська,— відповідає вона.
Микола втручається до розмови. Він знає, що дорога прекрасна, сам Дмитро казав, а вже кому краще знати, як не Дмитрові. Микола здригається від самої думки про поїздку. Як приємно, коли обарки постукують по полозах і коники легко біжать без понуки, а сани тільки шелестять по втертій дорозі... А ще коли Дмитро дозволить поганяти коні!..
Є одна неприємність від подорожі взимку, а саме те, що мати дуже закутує у зовсім не потрібні одежі, і тоді всі рухи зв'язані. Зате їзда на санях далеко приємніша, ніж улітку.,. Коли й перевернуться, то не далеко летіти, та й сніг м'який, не страшно. Микола не хоче признатись собі, що боїться їхати возом по вибоїстих дорогах, а в лісі інших майже нема. На кожній такій вибоїні, коли він, бувало, перехиляється, в ньому вся душа тікає в п'яти, і він часом аж спітніє зі страху.
Його роздуми перериває Маринка, сповіщаючи, що сани прибули.
— І Бровко прибіг,— каже вона окремо Миколі. Микола прожогом біжить у кухню і вилазить на
стіл. Він побіг би відразу до коней, але боїться пса. Це ж його нещастя, ці пси. Раз, ще маленького, вкусив його собака за ногу, і з того часу він собак боїться. Через вікно бачить, як від коней іде пара, видно, спітніли. Коні виїзні — Ніпон і Лавдон. Першому коневі дали кличку після російсько-японської війни, тоді ця назва Японії була модна, другому просто придумали. З кіньми прибіг Бровко. Пес почуває себе в чужому дворі кепсько і тому, як тільки Дмитро виліз із саней, вискакує на сани і вмощується до сну, а може, тільки вдає, що хоче спати. Все ж то хоч і маленька, але своя територія — ці сани. Микола боїться Бровка, і він значною мірою псує йому настрій. Удень пес на прив'язі, але буває, що він зривається. Микола думає, як би познайомитись з собакою. Він бере шматок хліба, намазує маслом і, тільки-но Дмитро заходить в кухню,— вибігає надвір. З порога кличе пса, але той тільки піднімає голову, насторожується і не йде. Надії на знайомство, особливо на зближення, зникають. Знеохочений Микола кидає хліб у бік собаки. Той, не розуміючи цього, зривається з саней і тікає. Шматок хліба з маслом лежить коло саней в снігу. Хлопець засмучений вертається до кухні. Дмитро сидить за столом, на своєму улюбленому місці, перед ним уже порожня чарка. Він випив і жартує з Маринкою. В кухні, крім них, нікого немає.
— Не хоче Бровко хліба,— скаржиться Микола Дмитрові. — Я кинув хліб, а він, дурний, утік.
— Знайде, не бійся,— потішає Дмитро.
Микола виглядає у вікно і бачить, що собака дійсно вже доїдає хліб. Хлопець веселішає, але не дуже. Знайомство все ж не відбулось, а це перед поїздкою мало велике значення.
— Скажи татові, що я пішов лагодити коні, — промовив раптом Дмитро, устаючи із-за стола,— Можна вже їхати.
Микола побіг до кімнати, а через десять хвилин уся родина, одягнена, як на Північний полюс, вийшла з хати. На батькові хутро і поверх нього великий баранячий кожух, підперезаний ременем, на матері пальто з лисячим коміром і велика тепла вовняна хустка. Малеча також одягнена так, що очей не видно. Сестричку ще вивели за руку, а маленького Євгена Маринка винесла і поклала в сани, як якусь річ. Микола від хустки відпросився, бо не випадає хлопцеві в хустці, але мусив обіцяти, що як тільки відчує найменший холод — негайно скаже про >це.
Як тільки батьки і малеча біля них розсілись, Маринка накинула на них бараницю — велике покривало з баранячих шкур, покрите зверху сукном, а по краях обшите червоною облямівкою.
Микола сів біля Дмитра, обгорнув за наказом матері покривалом коліна, і коні рушили. Спочатку побігли шпарко, поки не розігрілись, а вже на другому кілометрі втомились і пішли поволі.
Дорога була важка, снігу випало замало, і санної ще не було. Дмитро потішав, що в лісі краще. І справді, так воно й було. Але поки добрались до лісу, всі потомились: коні від важкого ходу саней, а пасажири від сидіння.
Ліс був казково чудесний. Дерева, вкриті інеєм, стояли величні й радісні, бо сонце своїм скісним промінням відбивалось в міріадах крихітних дзеркалець, розвішаних на галузках, і грало різноманітними кольоровими вогнями.
Минули Слобідський ліс і в'їхали в рідний Могиль-ницький. Коні, почувши стайню, побігли швидше, і незабаром Микола побачив високий тин з острішком, що відмежовував садибу від лісу. Вкритий снігом тин виглядав здалека як оборонний вал. Недалеко від дому вискочив з придорожніх кущів заєць. Бровко пустився було за ним, але, побачивши, що не дожене, вернувся на дорогу і, гавкаючи, побіг додому давати знати, що їдуть гості.
Перший день різдвяних свят, як, зрештою, і великодніх, ставав днем зборів всієї родини у її родоначальників — діда і баби. У ці дні тут завжди гамірно і весело. Родина дружна, отже, її з'їзди, хоч рідкі, були завжди теплі, приємні. Та найприємнішими були вони для внуків дідових, тобто для малих Гаєвських.
Виборсавшись із одежі — хто самостійно, а хто ще з допомогою матері — і привітавшись з усіма присутніми по старшинству, як учили вдома, дітвора розповзлась по кімнатах. їх було всього три, але кожна мала свій смак і запах. І дійсно, чимось специфічним пахло у кожній кімнаті. Діти роздивлялись спершу, чи змінилось що від останнього їхнього тут побуту, але тут цілими роками нічого не змінювалось і не мало права мінятись. Дітей завжди хвилював письмовий стіл. Там мусило бути багато чудових, просто казкових речей, одначе доступ до цього стола дітям був заборонений. Більш доступним і дуже приємним був трикутний столик. На ньому стояло багато різних дрібничок — фігурка Наполеона, балерина, синя собачка в суцільній скляній кулі, дуже кумедна. Та найцікавішою була статуетка папи римського Лева XIII, що виглядала, мов із шоколаду. Бабське, старе, поморщене лице папи було завжди єхидно усміхнене, неначе він радів, що має в руках молитовник, подібний до плитки шоколаду. Малечі завжди кортіло полизати фігурку, особливо молитовник. Дорослі говорили, що папа святий і тому лизати фігурку непристойно, але Микола, єдиний, що міг дістати до фігурки рукою, послинив якось раз пальця і мазнув ним папу, щоб переконатись остаточно, з чого він зроблений. Спроба принесла йому розчарування: фігурка була не солодка, а, навпаки, солонувата і відгонила чимось неприємним. Це відразу понизило значення папи і його святість в очах дітей.
Інакша, але не менш цікава була друга кімната, середня, де спали дад і баба. Найцікавішим для дітей в цій кімнаті були килими над ліжками. На килимі над дідовим ліжком виткані собаки: величезний бурий сенбернар з червоними очима і кілька малих песиків різних кольорів і порід; на килимку над бабиним ліжком зображена серна, яку переслідують собаки. Ці два килими завжди притягали увагу малят. Дуже часто ці собаки і серна снились дітям як живі. Діти боялись їх і кричали вві сні.
Над ліжками діда і баби, понад килимками, висіли картини релігійного змісту: Христос і Марія, а в головах бабиних ще й святий Антоній з Падви, що мав хист знаходити згублені речі. Для того, мабуть, його спеціально тримали. Треба було прочитати відповідну молитву, і річ знаходилась. Молитва ця дуже проста ї легко запам'ятовувалась:
Святий Антонію падевський, Ти, громадянине небесний, Нехай буде воля твоя, Хай знайдеться згуба моя!..
Ясно, що той, хто згубив річ, мусив бути гідний уваги святого, інакше він не допомагав, і згуба не знаходилась.
Найцікавішою, хоч і найменшою, була третя і остання кімната. В ній одне лише вікно, що виходило в сад, як і вікно середньої кімнати, але його закривав льох з досить високим дахом, і тому в кімнаті майже ніколи не було сонця.
У кімнаті цій завжди стояли бутлі з усякими наливками, завжди тут чулися запахи бродіння, влітку тут гули бджоли й оси. Над одним із ліжок, над тим, що ліворуч від вікна, висів великий образ, захований у глибині широких рам, точніше, споруди у вигляді каплички або кіота. Перед цією мініатюрною капличкою-кіо-том висіла "невгасима" лампадка, яка майже ніколи не горіла. На порозі ж тої каплички стояв дзвіночок з дерев'яною ручкою. Оцей дзвоник мав силу розганяти грозові хмари, які збирались іноді влітку над лісом. Діти боялись громів, і коли небо вкривали темно-сині хмари, які не віщують нічого доброго, коли в лісі починався той характерний шум перед бурею, а небо перетинали блискавки, діти просили діда, щоб він дзвіноч-
ком відігнав бурю від їхнього дому. Дід слухав, серйозно брав дзвіночок, з певною вірою обходив хату, дзвонив і говорив якусь молитву. Після того хоч і били громи, аж земля стогнала, і лив дощ або падав град, діти перечікували бурю спокійно, вірячи, що хата від грому забезпечена.
Довівши оглядини помешкання до малої кімнати, діти перевіряли, чи є дзвіночок, і, переконавшись, що він на місці, починали шукати нових розваг. Найбільше їх можна було знайти на кухні. Там, під столом, завжди гніздилось дві-три пари голубів. Так повелося від не-пам ятних часів. І хоч бабуня часто виганяла самців, що занадто, бува, розворкуються під столом, а проте поправляла їм солом'яні гнізда, і голуби взимку і влітку виводились в її кухні. Отже, подивитись зблизька на голубів, особливо на молодих, було дуже цікаво. їх дозволялося брати в руки, але в руках вони поводили себе не завжди пристойно і часто бруднили одяг. Приємніше було тримати в руках старих голубів. Вони були ручні і не пручались.
Скоро по приїзді гостей баба подавала святковий сніданок. Це вже був другий сніданок, який складався з холодних смачних закусок.