Працює. Зразком їй — великі трудівники-творці. Це корисно дивитися на себе в дзеркало, — марні надії відпадають. "Небезпечний поворот" Прістлі — ось її теперішня любов. Яка майстерна композиція! Вже давно не хвилювала її так письменницька майстерність.
У неї виходить інакше. От, замість одної речі, виходить дві. Тісно головній ідеї в одній композиції. Її "Жменя колосків" розпалась на два оповідання…
Гаїна лічить дні. Уже дев’ятий. Не хочеться їй на-повнювати себе знов тим напруженням. Відтоді, як не ходить у книгозбірню, вона працює й думає. А то — не було іншої гадки. Чи буває там Вродливий? І що?
А нехай не буде такий задавака! Чи може й не зауважує, що її не видко?
Все це, як сон. Ніяких матеріальних слідів. Навіть слова, навіть голосу не лишилося… І все це нематеріальне раптом обірвалося. Сила погляду, вияв очима дум та почувань — чи це матеріальна сила?
Це все, що лишилося Гаїні від трьох місяців минулого року. Навіть імени не знає. Дуже дороге воно, покищо, а потім… і це витре час.
Отже.. цього зошита, виявилося, забагато для роману. Тепер доведеться дальшим сторінкам дати заголовок: "Скрипіння Синьої Панчохи".
Розділ 2
1
Одна думка, от уже від якого часу, шкрябається в Миколиній свідомості, ще навіть і неоформлена добре. Її можна було б грубо окреслити такими словами: от малюю я собі картину життя-буття на наших землях, шугаю думкою вширшки-вглибшки, наштовхуюсь на провалля — нерозв’язні проблеми, — але все це веде мене або на схід, або на захід, або на південь... Там наші партнери у грі розселення та споріднення. А де північ? А де "старший брат"? Гей-гей, на північ від України нічого не існувало, крім озер та болот у лісах, як на Дніпрі вже почали оформлюватися перші родові громади. Повшце сучасних північних етнографічних кордонів України так, як одрізав. Нічогісінько!
Зате ж як густо насичена наша земля пам’ятками неугавного життя! Тисячі й тисячі могил та курганів розкидані по всій Україні від Кавказу до Карпат, — на Поділлі, Київщині, Полтавщині, у Причорномор’ї, в Криму, на Кубані… Багато з них розкопані ще в минулому столітті, багато скарбів із тих могил ще в глибокій старовині розграбовано, багато в ленінградському Ермітажі опинилося, а багато ще спить сховано у землі. А проте, вже можна, образ за образом, відтворити, які були наші попередники на цій землі.
І коли Миколу цікавить широкий розмах зв’язків доісторичної України із західніми кельтами, південними греками, східніми саками, кавказцями й закавказцями із Месопотамією та Єгиптом включно, — то не менш йому цікава, а може ще й цікавіша різноманітність людности на землях України. Як вона виглядала дві з половиною тисячі років тому? На заході, там, де раніш проживали стародавні трипільські племена, на басейнах рік Дунаю, Дністра, Богу й правого берега Дніпра, проживала осіла хліборобська людність. Ці алазони, калліпіди, аґатирси, орачі мали хліб "у кучах" (мабуть, скиртах) і сіяли не тільки для себе, а й на продаж. То й справді археологія знаходить у цих самих місцевостях зернові ями, рештки наземних будівель, а в могилах — ручні жорна та залізні серпи.
А що далі на схід, то там дедалі все більше скидається на торт: шари осілих перекладені шарами напівосілих номадів, що ото перекочовують з місця на місце разом із своїм скотом і повстяними хатами-вежами. Гелони, будини, савромати… А надто голосні царські скити, що ото так зневажали працю коло землі та всіх інших скитів вважали своїми рабами. Оце вони й посідали низ Дніпра від порогів до Чорного моря, від Дунаю до Дону.
Микола сильно підозрює, чи не отих царських скитів найбільше знали греки-колоністи. І це по їх згадках маємо ми судити тепер, чи всі одвічні населювачі різноманітної й різноплеменної Скитії були іраномовні?
А які цілковито протилежні характеристики позалишали грецькі хронікарі! Тут тобі и святе плем’я гіперборейці, що не знали гріха й помсти Немезіди, і поруч — жорстокі й немилосердні скити, пияки, завжди ладні битися та сваритися. Один самовидець каже, що як потрапиш до них, то тебе, чужинця, нагодують і переночують, ще й довезуть до другого племени, з наказом якнайкраще гостеві догодити. А другий запевняє, що скити негостинні й дикі звичаєм…
І вся ця строкатість об’єднана одним зразком характерної скитської культури на всім просторі України. Ото й тільки, що в степу, на Запоріжжі, вона пишніша й розкішніша, а в лісостепу дещо скромніша… Так мовить археологія…
2
Взаємини із Зіною невтішні! Зіна чомусь згубила свою вчорашню затишність та сердечність і тепер Гаїну пригноблює її доскоцько-допитацька хватка. Моторности й сприту Зіні й раніш не бракувало, але чомусь вона так не випиралася. Що воно таке? Що змінило її так? Невже оті таємничі успіхи "на Марсі"? Не каже.
На тлі цієї моторности Гаїна почуває себе якимось вайлом, блідим персонажем без кольору й барв. Може й справді? Як так знічуватися, то може краще відійти зовсім?
Тягне її в книгозбірню, а не йде. Знає: все те марно, і не до саморозвитку там їй. Стомили Гаїну саморозвитку цікавість теж затамована. Зборює її глуха туга за щастям, що не дається в руки, а тільки облудно блимає здалека. Зміни! Хай прийде щось гірше, але інше.
Оця ненапоєна спрага мордує Гаїну, але не доконує. Краще б захворіти й умерти, ніж терпіти оцю довгу агонію...
Один проблиск: зустріла секретаря журналу "Червона зоря", він казав, що її оповідання буде надруковане в черговому числі. Рік уже лежить це оповідання з ухвалою до друку, а тільки ніяк не потрапить на сторінки журналу. А тепер, каже він, принципали всі поїхали "визволяти Західню", він сам складає число, то скористався давньою ухвалою… От! Не всі тебе гонять. Є такі, що подали б руку, тільки непомітно.
Але Гаїна боїться цьому повірити. Щоб не було гір-кости розчарування. Повірить тоді, як уже побачить.
3
А якби так Геродот помер у дитинстві, або зовсім не родився — що б ми знали про пишний похоронний ритуал скитських царів на Запоріжжі біля Никополя? Тепер з’єднані докупи два джерела цілком вияснюють значіння Ідантирсової відповіді Дарієві: "Ти думаєш, що ми тебе боїмося? Це наш спосіб життя, персе! Ми не маємо міст і постійно переходимо з місця на місце. Але слухай-но! Якщо хочеш помірятися з нами силою, то спробуй розшукати могили наших предків і їх розкидати. Тоді побачиш, уміємо ми битися чи ні…"
Могили предків! Ось, які найбільші святощі цього дикого, варварського народу. Ось, що найдорожче скитові, який знає, хто він і чий нащадок. Ось, чому похорон царя — епохальна релігійна містерія, що для неї весь нарід не жалує нічого. Ось, чому разом із покійним царем ідуть у могилу його найвірніші товариші, його люба жінка, його найкращі табуни коней, пишна одежа, золотом прикрашена зброя, золотом вкриті ки-лими, а через рік ще й молода гвардія, п’ятдесят найкращих юнаків-їздців… Божественний за життя, він тепер ще могутніший, а його могила — храм-святиня, найдорожче, що треба боронити.
Сором тобі, Миколо, що ти не втямиш, чому це так. Хіба ти забув стародавній переказ про своє походження від спільного предка? Кожна дитина знає, а ти забув. То слухай же!
Отут над Дніпром жив колись твій пращур, на ім’я Тарґітай, син Папая, самого бога неба, грому й блискавки. І була в нього жінка, Бористенівна, Дніпрова дочка. Народилися в них сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Володіли вони цими землями утрьох. Аж ось одного разу упало з неба (від діда Папая) золото: золотий плуг, золоте ярмо, золота сокира і золота чаша.
Як побачив це найстарший брат Ліпоксай — підбіг, щоб забрати. А золото взялося вогнем. Підскочив середульший брат, Арпоксай, —-що за лихо? Знов ані приступу, зайнялося. Аж як наблизився Колаксай, золото перестало горіти. Він забрав ці золоті речі собі. А тепер самі судіть, що воно за оказія! Брати погодилися, що від діда Папая прийшов знак, кому бути царем над усіма скитськими племенами. Ото від того Колаксаєвого роду і пішли царські скити. Всі вони почали називати себе родовим іменем — екологами.
То хіба ж із цього не ясно, що скити походження божественного, а втілення цієї божественної спільноти — їх цар? Ось, чому гріх кривоприсягати царським іменем. Умреш!
Цар цей був батько, бо ж і всі вони були між собою брати, діти їх були спільні. І ця кровна спорідненість, походження від одного предка Колаксая, й була причиною їх дивовижної здисциплінованости, послуху й такої пошани до могил предків.
4
Десять днів Гаїна не була в Києві. Руки попухли з холоду, кілька разів на день замерзала. Цілі два дні їхала, в заметіль ішла, — всього було! І було чудово! Було холодно й весело. Так би, щоб усе життя в дорозі, ніде. Щоб кожне застояне під тобою місце було тільки перепочинком, зупинкою, спогадом вчорашнього, — а перед тобою щораз усе нове. І чому доля присудила їй монотонію одноманітности, прикувала до одного місця, коли її місце ось таке — у просторі, завішеному між небом і землею? Її потреба, щастя й смак життя.
Тільки оті зусилля при розмовах із людьми… Зветься це відрядженням від газети до колгоспів, щоб зібрати матеріял і подати репортаж про підготову до весняної сівби. Норми виробітку, виробничі пляни, соцзмагання й стан посівної кампанії, — признатися, за кілька днів знудило. Цифри й відсотки. У репортажі має бути штучний патос, а на лиці в цих людей його не видно, навіть штучного. Вони тобі говорять про цифри й відсотки, а на думці в них щось собі своє. Про живе й дійсне, чим дише колгосп, треба здогадуватися з невисловленого, випадково сказаного, з інтонації й виразу, з дрібного спостереження, яке начебто нічого й не значить. Але й це краще, ніж душевне напруження тут у місті. І чим навіяне? Гай-гай, ефемерою!
Приїхала додому, — знов тягне її туди, де можна побачити Вродливого. Чи він хоче Гаїну зовсім із Києва вигнати? Пагубо, де ти взявся на мою голову? Йому десь то цікаво спостерігати цю незґрабну, нічим невиправдану прив’язаність. А Гаїна цього зовсім не хоче.
Там на природі, серед засніжених полів, серед ярів та байраків, завішаних миготливо-прозорою павутиною снігової мли, дивувалась із себе Гаїна. Що ж простішого, як подивитися ввічі й щиро сказати: "Буря намітає снігові кучугури й розмітає їх.