Нікому б таке не спало на думку.
"То не Псович,—думав собі молодий Дідушок,— такий з хлопкою не зв'яжеться, хоч би яка була файна".
Правда, здивував його трохи заранній час, вибраний Сулятицьким для прогулянки, але й те поклав на карб панських вибриків.
— Кожен з них дуріє по-своєму, — сказав півголосом собі і почав поволі, обходом скрадатись до Дзвін-чийого оседку. Найбільше турбував його зараз пес, що міг кожної хвилини його зачути.
Перескочивши в долині через потік, що біг із Дзвін-чиної криниці, він почав видиратися на досить стрімку гору, густо порослу ліщиною, молодим берестом, кленом та липою. Самої хати звідси не було видно, її закривали від його очей густі зарості. Тому держав напрямок на верхівки кедрів, що росли на Дзвінчиному подвір'ї. На одному з них думав умоститись і стежити з нього за всім, що там діятиметься. Так принаймні наказав йому батько.
Продираючись крізь чагарі, стараючись ступати так, щоб не тріщало сухе ломаччя, боячись і дихнути, Іванко видряпався щасливо на гору і підповз до самої огорожі. Глянув крізь щілину між дошками досередини. На подвір'ї не було нікого; собака, видно, лежав десь з того боку хати, а ґаздиня, може, ще й спала. Тепер якраз і був найкращий час для того, щоб непомітно вилізти на дерево. Але перед цим ще треба упоратися з собакою.
Не гаючись, Іванко витягнув з кишені кілька отруєних шматків м'яса, обережно перекинув їх через огорожу, тоді швидко поліз на дерево. Без особливих труднощів добувся мало не до самого вершечка. Розсівся вигідно, як на сідлі, повісив перед собою на гілку торбу, щоб не муляла спини, замаїв її дрібними галузками і себе замаскував знизу. З боків оточила його довга зелена кедрова чатина так, що з-за неї його зовсім не видно було, а він крізь невеличке віконечко у гіллі міг бачити увесь двір.
Одначе добру годину у дворі не було ніякого руху. Аж нудно стало. Уже почав сумніватися, чи й взагалі когось побачить. Коли раптом із-за хати показався Дзвінчин пес. Був це великий вівчарський собака, з отих неодмінних товаришів пастуших на горах, незамінимий сторож — поважний, сірий, кудлатий. Поволі, не поспішаючи, вийшов він на середину двора, підніс догори носа й став нюхати повітря. Але Іванко сидів якраз з підвітряного боку.
Не помітивши нічого підозрілого, собака, проте, разів зо два гавкнув, тоді побіг до огорожі, бо таки щось йому звідти пахло. Одразу ж знайшов м'ясо і з'їв. Задоволений і ситий, ліниво побіг на поклик господині, що винесла йому сніданок.
Молодий Дідушок зітхнув вільніше, коли Дзвінка покликала пса. Вже надто довго той крутився біля його сховища. Радів і з того, що сама показалась, бо ж страшенно знудився. Жадібно стежив згори, як граціозно, як невимушено вона ходить, порядкує, яка вона струнка, доладна, і заздрив Довбушеві. Одначе недовго милувався. Ще виходила на подвір'я зо два рази, і кожного разу на мить, потім покликала чогось пса, грюкнула дверима, і знову у дворі все затихло.
Просидів Іванко на дереві цілий довгий літній день. Чого тільки не робив, щоб скоротити собі час. І їв кілька разів, і вирізав на корі всякі візерунки, і передумав усячину. Вже збирався додому, коли це на плаїчку наче майнула постать. Наче хтось стрімголов промчав безлісий простір, що лежав між лісом і Дзвінчиним обійстям, і пірнув у хату.
Іванко завмер. Це був сам Довбуш. Не вірив своєму щастю. Перше, про що подумав, так це, що завтра вже не треба буде вартувати. Аж перехрестився з радощів... А міг же його й не помітити. От коли б вирізував щось, замість дивитись на дорогу,— міг би його проґавити. Тепер треба тільки повідомити в замок, де цілий день мав вартувати його батько.
Не гаючи більше ні хвилини, забувши в поспіху дзьобенку на гілляці, Іванко зліз із дерева і побіг у долину. За цілий день відпочив добре, отже тепер з приємністю гнав, змагаючись із вітром, тим більше, що попереду зорею виблискувала, вогнями грала перемога над Довбушем.
По від'їзді Сулятицького Дзвінка не мала сил занести води до хати, так приголомшив її пан своєю надзвичайною звісткою. Що кілька кроків зупинялась, ставила на землю відро з водою і думала, думала... "Хіба можливо, щоб пан зрадив своїх? Чи не княжа це хитрість?" Але коли пригадувала слова Сулятицького — було схоже на правду. Могло бути правдою.
Як би там не було, а Довбуша треба сповістити негайно, за всяку ціну. Але ким? Люди в нещасті часто намагаються вигадати хоч якогось винуватця, від цього їм наче легшає. Отож і Дзвінка кляла в душі Фоку за те, що ось нема його зараз під рукою.
Проте їй не полегшало. Побігла б сама, так не знала дороги. Нарешті вирішила піти до села, до найближчих мішанників. Мож^, котрийсь якраз збирається на полонини до Федора і зможе передати вістку. Але якраз ніхто на полонини не збирався. Вернула із села майже в розпачі.
Насилу вийшла на свою кичеру, так утомили її ті клопітні думки. А вдома чекала її нова несподіванка. На порозі хати лежав собака. Неживий.
Ніколи ще так ревно не плакала Дзвінка, як зараз. Усе змішалося докупи: і несподіваний візит шляхтича, і страшна тривога за долю коханого, і, нарешті, смерть вірного собаки, що один поділяв з нею завжди її самотину. Згадала, як колись мочила тютюн три дні в молоці, цідила молоко через вістря коси і варила в нім осине гніздо з осами, "аби був собака вострий, як коса, а жерсткий, як оса". І таки домоглася свого. Лютий був пес, нікого на обійстя не пускав. А зараз лежав мертвий.., Була певна, що його отруїли. Але хто? В голову лізли найнеймовірніші здогади, підозріння. Найбільше їх падало на того ж таки Сулятицького. Але ж навіщо то йому?
Довго плуталась із своїми думками Дзвінка, забула за ними, що й печі не топила, і не їла ще сьогодні! А сонце вже повернуло з полудня на захід. Не чула, як в оборі корова ревла непоєна. Води принесла, а напоїти забула. Ніколи ще з нею такого не траплялось.
Раптом щось стукнуло коло брами. Якби пес — давно вже полетів би назустріч невідомому гостеві... Підвелася з призьби. Хвіртка відчинилась — і перед нею став Довбуш.
— Єк днувала, Дзвінко?
Не мала сил відповісти. Кинулася до нього з криком, мов божевільна, а він довго гладив її лице і пестив, поки заспокоїлась.
У хаті одразу ж розповіла про Сулятицького. Коли не приходив довго, завжди думала, що, як прийде, найперше розпитає його про "панну", котра не давала їй спокійно спати. Але нещастя, що загрожувало її милому, відсунуло набік всі інші гризоти.
— Тому Сулятицькому, мені здається, можна вірити,— сказав Довбуш.— Я давно вже чув, що він з князем, сказати б, у сварці. Та й Дідушок його боргами притискає. Можливо, хоче їм помститися...
Хвилину Д}'мав, важив, що дала б йому спілка з Сулятицьким.
— З ним не завадило б зв'язатися,— сказав нарешті.— Чув я від Шульца, що має^він непогану голову. Діло воєнне знає... Певна річ, я в цьому не так дуже й потребую його розуму — мені й свого досить. Але мати коло себе якнайбільше ворогів князевих не завадить. Тоді він м'якший стане, може, ще й мої пункти виконає. А ні, то я йому поможу!..
— Полюбиш, на злість йому, його панну? — спитала Дзвінка не без іронії.
Довбуш подивився на неї довгим поглядом. Тоді зайшовся сміхом.
— Ото кара! — реготав він. Сміх був такий безпосередній, такий сердечний, що Дзвінці аж незручно зробилося за свою підозріливість.
— Значить... значить, не полюбиш? — спитала червоніючи.
Довбуш погладив її по голові.
— Панів так не карають,— сказав,— для них є інші кари. Будь спокійна. Тебе люблю. І мила ти мені, як весна землі, як полонина маржині.
Дзвінка вірила. Впала йому на груди, нагнула до себе його за шию, такого великого, могутнього, й цілувала засмагле лице й червоні губи, що виглядали з-під чорного вуса. А він жартливо оборонявся від несподіваного нападу. Але коли ненароком торкнувся її повних персів — не боронився більше. Вхопив її на руки, як дитину, і поніс, пружну та в'юнку, мов рибка, на постіль...
І саме в цей час щось залопотіло в сінях, і вже за мить Довбуш замість жінки тримав в руках два пістолі. Скерував на двері й чекав. Та на цей раз вони йому ще не знадобились — у дверях показався Фока.
Уперше обом видався хлопець неприємним. Зустріли його не надто привітно. Він зрозумів їх і швидко почав пояснювати причину свого вторгнення.
— Псович сюди іде!
— І далеко той Псович? — коротко спитав Довбуш.
— На плаїчку. Іде перебраний в гуцульську вберю.
— А ти звідки взявся? Адже я залишив тебе на горах.
Фока опустив долу очі.
— Не гнівайтесь,—промовив тихо,—я йшов за вами, боявся, щоб вам чогось злого не трапилось...
— І ти мав би мене боронити?
— Побачили б!..
Хлопець сказав це }так упевнено й щиро, що Довбушеві стали раптом сльози в очах. Він підійшов до Фоки й міцно потиснув йому руку.
— Я щасливий, що маю такого вірного друга. Таким і я буду для тебе. А тепер, братику Фоко, іди вилізь собі на оборіг і там чекай на мене. Сиди, не показуйсь більше, що б там не було! Це я тобі наказую, як отаман! Я собі тут з тим паном побалакаю, а тоді підемо з тобою разом у гори. Про що ми з ним балакали і як, я тобі по дорозі розкажу. Давно вже я такої зустрічі чекаю,— додав по хвилині, й лукава усмішка освітила йому обличчя.
А в той час, коли Псович виходив на Дзвінчину кичеру, до замку влетів Дідушків Іванко. Він так захекався від швидкого й довгого бігу, що насилу зміг вимовити одне-однісіньке слово: "Довбуш". Але батькові було й цього досить. Війт миттю побіг до князевого кабінету, куди йому тепер дозволено було заходити будь-коли. Через кілька хвилин залупали на подвір'ї звуки алярму, а ще через чверть години Сулятицький вишикував перед замком свій загін. Не з'явився сюди тільки Псович, що був призначений за помічника Сулятицькому. Лакеї даремно шукали по всьому замку пана підстаросту, аж поки стара княгиня не заявила, що він відпросився до костьолу в сусіднє містечко. Сьогодні його іменини, і пан, як і щороку, пішов висповідатись у свою парафію.
Вирушили без нього. Надворі смерклось. Князь сердився, проклинав Псовича і його побожність, бо через нього вийшла затримка. Посварився з княгинею, що так дуже дбала про спасіння душі свого улюбленця.
Довбуш давно знав, що Псович ходить до Дзвінки. Не раз вона скаржилась, що не дає їй спокою, напастує своїми відвідинами; розповідала, як розбила йому носа перед весіллям княжни і як він просидів цілий день над потоком.