— Тут нас із двайцятеро дітваків, яких пан Заремба забрав до себе найпершими. Наші родини далеко звідси. Дехто з нас із Волині, з Галича, а двійко навіть з ляхів. То як бути нам?
— А що б ви самі хотіли?
— Та що, паночку, хотіти? Хочемо вернутися до отця і неньки.
— То й гаразд! — усміхнувся Леміш. — Вас тут ніхто не тримає.
— Так, паночку, — зам’явся парубок. — Але… розумієте, пан Заремба забрав нас за борги. Правда, дехто навіть не знає, за які…
— Он воно що, — спохмурнів Леміш. — І ви боїтеся, що після повернення вас можуть знову забрати за ті самі борги?
— А так так, паночку. От ми й не знаємо, як бути…
— Ну, то нема ніякої біди! — радісно вигукнув Леміш. — Хто вам заважає разом з товариством іти в плавні? Я правильно кажу, товариство?
— Правильно! — гримнуло навкруги.
— А коли так, то ось вам усім мій перший наказ. Знаєте цього чоловіка? — і Леміш показав на Швайку.
— А хто ж цього Швайку не знає? — вдарив об поли русявий здоровань. — Про нього ж цілі легенди роз повідають! Це ж перший захисник від татарів!
— Я теж про нього такої думки, — сказав Леміш. — Тому й призначаю його вашим отаманом.
— Що? — русявий вискочив наперед. — Швайку — нашим отаманом? Та це ж… Хлопці, на отамана!…
І чи не вперше в житті Швайка почувся безпомічний. Його метляло в різні боки, руки не слухались, ноги злітали вище голови.
А коли все затихло і колишні слуги пана Заремби з галасом почали готуватися до походу в плавні, — Леміш обняв Швайку за кремезні плечі і зі сміхом сказав:
— Бач, як воно все гарно вийшло! То не знали, де взяти бодай з десяток людей, а тепер маємо півтори сотні! І не яких там ледарів чи неуків. Я вже деякий час спостерігав за ними — добрі хлопці і з шаблею на "ти". Так що я своє зобов’язання виконав.
— Не зовсім, — відказав Швайка. — Потрібно ще й збіжжя, бодай на перших порах.
— І це зроблю, — кивнув Леміш. — Лише б ти, дорогий мій друже, досяг того, що замислив.
— Дякую, пане старосто. Зроблю все, що в моїх силах. Але маю ще одне побажання. Навіть не побажання, а вимогу. Ти просто зобов’язаний написати польському королеві і великому князеві литовському про все, що тут сталося, і написати так, щоб вони збагнули, що кращого володаря переяславських земель, ніж староста Переяслава, немає і не може бути. Так що думай, пане старосто, думай! Бо без твоєї підтримки у нас нічого не вийде.
— Розумію, друже, — уже без посмішки сказав Леміш. — Розумію і також робитиму все можливе…
ЯСИР
Сонце пече нестерпно. Піт заливає подряпане обличчя і від щему та сверблячки воно палає так, що хоч криком кричи. Проте кричати не можна, бо тоді нещадний татарський нагай зі свистом обів’ється навколо тіла. І не стерти той клятий піт, бо руки міцно зв’язані за спиною.
Щоправда, нападники нагаями ще не користалися. Вони просто запхали йому в рота якусь ганчірку, зав’язали очі і кинули поперек коня. Куди його везли, Заремба не знав, але по гуциканню відчував, що нападники котять чвалом. І не зупиняються ні на мить. Так, начебто від когось утікають.
Здавалося, що від шаленої трясучки у ньому все перемішалось. Нарешті коні зупинилися. Зарембу розв’язали, він лантухом сповз із коня, облизав пересохлі губи й озирнувся. Навколо нього був тільки степ і нічого більше, крім рівного, як стіл, степу, по якому хвилями ходила молода кучерява ковила…
Разом із Зарембою підтюпцем бігли ще два хлопці, яких теж захопили татари.
— По-дурному якось вийшло, — поскаржився один з них, якого звали Грициком. — Хотіли вполювати якусь звірину, та побачили пана і вирішили помогти на свою голову…
— Еге ж, — згодився той, кого звали Саньком. — Полювали на звіра, а звірі вполювали нас самих.
У Грицика, як і в його друга Санька, обличчя було в крові. А одіж пошматована. Звісно, що пошматована, бо Заремба на власні очі бачив, що вони просто так не здавалися навіть тоді, коли їх стягли з коней.
Бранців прив’язали до однієї довгої тички і тепер вони бігли одне за одним. Попереду Грицик, посередині Заремба, позаду Санько. Спочатку Заремба не розумів, навіщо їх, зв’язаних, ще й до тички прив’язують. Зрозумів лише тоді, коли, зашпортнувшись, кілька разів ладен був упасти на землю. Але не падав, бо тичка не давала. Точніше, хлопці, що теж були прив’язані до неї і міцно трималися на ногах.
Гнали їх безжально. Шмагали теж. Проте хлопців шмагали менше, бо вони були набагато молодші і мали прудкі ноги, а от йому, Зарембі, ох і діставалося! Бо ж старший за віком був і набагато тлустіший.
— Хлопці, скажіть їм, що більше не можу, — захекано попрохав Заремба. — Ноги не тримають.
Він уже знав, що Грицик уміє балакати по-татарському. Грицик почав щось джерґотіти до татар. Але ті у відповідь лишень розреготалися. А найближчий з них щось голосно вигукнув і підняв над паном нагая.
Заремба припустив швидше. Якби ж то він менше думав про свої муки та більше зважав на те, що робиться довкола нього, то, може б, і зауважив, що все діється якось не так. Хоча б тому, що по Зарембиній спині нагаї ходили по-справжньому, а по його супутниках — швидше для годиться. Та й де ви бачили такого нападника, котрий по-змовницьки підморгує своєму бранцеві? А ці нападники, коли опинялися за спиною Заремби, тільки те й робили, що підморгували.
І Грицик теж їм підморгував. Особливо старшому над усіма Хасанові. Але найбільше він підморгував би самому Швайці, якби той, звісно, був тут. Бо Пилип зробив усе так, що краще й не треба. Тож Санькові з Грициком тільки й лишається, щоб налякати Зарембу так, аби той і в думках не мріяв повернутися на Переяславщину. А тим часом Хасанові хлопці гнатимуть їх аж до Рашитового аулу. Там їх ніби випадково перехоплять люди Швайки і скажуть, що вони вже викупили Грицика з Саньком. Хасан з хлопцями повернуться додому, а Зарембу поженуть до Криму вже інші люди. Чи то підмовлені Швайкою татари, чи ще хтось. Головне, щоб Заремба увесь час подавав вістки, що він живий і просить, щоб його викупили з полону.
Але всього того Заремба, звісно, не знав. Його тіло, звикле до розкошів, страждало неймовірно, і нічого, крім цих страждань, не хотіло відчувати. Хіба що, як Зарембин погляд ковзав по нападниках, щось схоже на заздрість зринало в його голові: ич, як веселяться.
А татарчуки веселилися в степу, як малі діти. Вони з диким вереском гасали наввипередки, стріляли на ходу птахів, або, злетівши на повному ходу з коней, боролися одне з одним. На полонених вони, здається, геть не зважали. Вряди-годи то один, то другий підлітав до бранців, шмагав когось нагаєм і знову відлітав у степ. Здається, вони не знали втоми.
— Знаєте, про що вони балакають? — Грицик повернув голову до Заремби. — Про те, що поженуть нас аж у Кафу, де продадуть, як худобу, у рабство.
— Я не раб, я пан! — хотів на ввесь степ вигукнути Заремба, проте з його пересохлої горлянки вихопився лише хрипкий стогін.
— Вони теж таке кажуть, пане, і вважають, що ви коштуватимете набагато дорожче, ніж ми.
Під вечір татарчуки розвели вогнище і заходилися смажити впольовану дичину. Їли досхочу, рештки кидали бранцям. Заремба й не помітив, як утратив гарні манери. Кістки під його зубами хрумкотіли так, що Куций, котрий здалеку стежив за ними, лише облизувався.
Грицик їв повільніше. Він здебільшого прислухався до татарських розмов і перекладав їх Зарембі.
— Вони кажуть, що їм пробратися аж до Переяслава — раз плюнути. Кажуть, що вони знають там кожну стежку. А ще кажуть, що вони хотіли захопити в полон старосту переяславського, проте, може, й краще, що натрапили на вас.
Нараз татари за вогнищем розреготалися.
— Це вони про вас згадали, пане, — пояснив Грицик. — Вони кажуть, що було б просто чудово, якби такі поважні пани частіше траплялися їм на дорозі. Бо ніякі табуни не приносять такого статку, як полонені пани.
Пан Заремба трохи вже наситився, втома почала полишати його, тож він міг уже й розмовляти.
— А якщо вони нічого не отримають? — запитав він.
— Тоді, пане, ви можете пошкодувати, що взагалі з’явилися на світ.
— І що ж вони можуть зробити?
— Що завгодно, — Грицик спритно перехопив кістку, що летіла в Санька, і запустив у неї зуби. За хвилину повів далі: — Потроху шкіру знімають. Знімуть з однієї ноги і питають: ну що, будеш писати своїм, щоб прислали викуп? І коли хто відмовляється, знімають шкіру з другої ноги. А тоді солять м’ясо на тому місці, де була шкіра.
Заремба здригнувся.
— Але ж може бути таке, що статків уже немає, — гарячково прошепотів він. — От, як у мене, наприклад. Я, хлопці, стільки заборгував за свої землі, що навіть не знаю, коли в мене знову з’являться гроші…
— Це, пане, їм байдуже.
Заремба помовчав.
— А вам що буде? — за хвилину запитав він.
Грицик зітхнув.
— Рабство, пане. Продадуть нас, як безсловесну худобину якомусь татарському багачеві і будемо ми до кінця свого віку гнути на нього спину. А як почнемо огризатися, то відлупцюють, мов сидорових кіз і пошлють на галери. А там таке!…
— Але я все одно своєї спини перед ними не гнутиму, — подав голос Санько, який уже наситився і тепер задумливо гриз якусь травинку.
Заремба пильно поглянув на нього. Дивні вони люди, ці руські хлопаки. Кидаються на захист невідь-кого і навіть не цікавляться, чи їм за це віддячать. І, здається, нічого в світі вже не бояться! Ні, від таких, коли він тільки вибереться з халепи, треба триматися подалі…
Зранку знову дорога — важка, безжальна, невідома. Десь опівдні на обрії завиднілися якісь цятки, що швидко збільшувалися в розмірах.
"Нарешті", — полегшено зітхнув Грицик. От зараз під’їдуть Пилипові люди і закінчиться їхня триденна мандрівка спекотним степом. Знову повіють вільгістю Дніпрові заплави, знову щирі друзі, вірна шабля, цікаві пригоди…
Тепер уже було видно, що їм назустріч мчать з півтора десятка вершників. Проте серед них чомусь не було жодного знайомого обличчя.
— Ой! — вихопилося раптом у одного з татарчуків. — Та це ж Самед-ага і його зарізяки!
Самедовим іменем навіть татарські матері лякали своїх дітей. З лабет його ватаги ще ніхто не виривався живий.
Вершники підлетіли до мандрівників, оточили їх і спішилися.
— Хто такі? — хрипким голосом поцікавився череватий татарин, що зіскочив перший. З того, як до нього зверталися інші, було видно, що Самед-ага — це він.
— Ми з надсульського улусу, — відказав Хасан.