За переднім аскером ішли інші з яничарками напоготові. Арсен оглянувся: його друзі вже піднімалися на перевал. Якщо спагії і прорвуться зараз, вони не зможуть із своїх рушниць вразити їх.
Отже, тепер він може подумати і про себе! Вистріливши ще раз, Арсен швидко побіг по вузькому приступку. З-під ніг зривалися камінці і з шумом котилися вниз, але він ніби не помічав того. Позаду пролунало кілька пострілів. Просвистіли кулі. Та жодна не зачепила його: спагії не вміли цілитися в рухому мішень.
9
Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечоріло. Тут, на вершинах гір, безперервно дув поривчастий крижаний вітер. Стало холодно. Звенигора похукав у закоцюблі пальці і знову міцно стис у руці руків'я пістоля. Він стояв на самому вершечку перевалу і дивився вниз. Спагії щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамідів голос. Потім Гамід вийшов наперед і крикнув:
— Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обіцяю життя і волю!
— Без твоєї обіцянки — я живий і на волі! — гукнув у відповідь Арсен і глянув назад, — його маленький загін уже здирався на схил протилежної гори.
— Поверни мені листа — і забирайся геть, гяуре! — гарячкував Гамід.
Арсен хотів було крикнути, щоб дошкулити Гамідові, що то не простий лист, а фірман султана, але вчасно спохватився. Ні, ні, про це треба мовчати! Про фірман ні слова! Щоб не дізналися про його викрадення ні беглер-бей, ні сам султан, щоб турки не змінили своїх намірів. Що ж до Гаміда, то він, безперечно, теж мовчатиме.
— Іди візьми його, Гаміде! — засміявся козак. — Ну, ти ж хоробрий!
Спагії потупцяли на місці і рушили вперед. Останні сто кроків перед перевалом були не такі важкі, як раніш. Місцина була досить широка і дозволяла спагіям наступати гуртом. Зате вона була доволі крута і всіяна безліччю камінців — великих і малих, які ковзалися під ногами і затрудняли біг.
Звенигора вистрілив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило інших. Спагії спотикалися, падали, але настирливо лізли вперед.
Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу. Став, великий, суворий, з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила.
— Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку! — крикнув униз.
Спагії схитнулися, зупинились.
— Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! — підбадьорював своїх аскерів Гамід і вистрілив з яничарки.
Звенигора відчув, як щось тупо ударило його в живіт. "Поранений!" — майнула думка. Але болю не відчув. Напруживши всі сили, жбурнув униз каменюку. Спагії з виском сипнули врозтіч. Користуючись замішанням серед ворогів, Арсен оглянув себе. Крові ніде не видно. Тільки на бекеші чорніє дірка від кулі. Невже куля застряла в сукняному спагіївському жупані?.. Чекай — чому в жупані? А може... А може, то Сірків пояс, що подарував кошовий при розставанні в Січі, врятував йому життя? Як він не догадався про це раніш? Безперечно, туго начинений золотими і срібними монетами, він став надійною перепоною для олов'яної кулі!
Звенигора швидко розстебнув бекешу і жупан, зірвав з-під сорочки широкий і важкий ремінний пояс. Золото — ось що зупинить спагіїв, затримає їх, поки стемніє, і його друзі будуть на безпечній відстані!
Він розкрив один з клапанів пояса, насипав жменю золотих монет.
— Аскери! — крикнув голосно. — Я віддаю вам усе, що є цінного у мене! Ось — ловіть!
Він сійнув монетами по кам'янистому схилові. Золотий дощ блиснув у повітрі, бризнув на спагіїв і з дзвоном розсипався серед каміння. Якусь мить спагії стояли остовпілі. Потім враз пригнулися — кинулись один з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучі кружальця.
— Вперед! Вперед! Гнів аллаха на вас, шайтанове насіння! — гримів Гамід. — Ми повернемось назад — і все буде ваше!
Його ніхто не слухав. Кільком аскерам пощастило — вони зразу знайшли по три-чотири монети. Це розпалило жадобу і заздрощі інших. Почалася суперечка. Ті, хто нічого не знайшов, вимагав, щоб здобич було поділено порівну. Щасливчики, підтримуючи один одного, відмовлялися ділитися з товаришами.
Гамід бігав від одних до інших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тоді він заверещав: ;
— Паскудні шакали, смердючі гієни! Я постріляю вас! Запроторю на галери, гяурські свині!
Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати місце, де можна було в одну мить розбагатіти на тисячу курушів. Таке трапляється не щодня!
Час ішов. Сонце опустилося за далекі вершини гір. В долинах погустіла імла. Тільки західна половина неба горіла малиновою загравою, і на верховинах було ще видно. Звенигора прослідкував за своїм загоном — він піднявся на протилежний крем'янистий кряж і вже поволі ховався за обрієм. Коли б ще хоч трохи затримати спагіїв, щоб у сутінках вони не побачили, в якому напрямку він піде!
Та раптом Гамід викрикнув:
— Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Він несе гайдутинську казну! Доженемо його — і вся здобич буде ваша! Вперед, сміливці!
Спочатку поволі, потім дедалі швидше спагії подерлися знову на гору. Тепер вони не відступлять: їх гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливість поживитися.
— Стійте, аскери! — гукнув Звенигора. — Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останнє!..
Він знову сійнув широко по крутому схилові жменю монет.
Спагії знову зупинилися. Даремно Гамід кричав, погрожував страшними карами, лаявся, — ніщо не помагало. Люди мов ошаліли — кублилися серед каміння і піску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу.
Звенигора швидко надів на себе пояс, що значно полегшав, і кинувся навздогін за товаришами.
Незабаром зовсім стемніло. Коли він вибіг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пітьма.
В гайдутинському стані втікачі зробили короткий перепочинок. Старий пастух-балканджій пригостив їх вечерею, осідлав для всіх свіжих коней, вніс із комірчини спагіївський одяг. За вечерею відбулася коротка нарада.
— Гадаю, нам не завадить переодягнутися, — сказав Младен. — По Старій Планині тепер гасають, крім Гаміда, інші загони спагіїв і яничарів. Тож надінемо на деякий час і ми їхню шкуру, щоб ввести їх в оману. А султанський фірман стане для нас надійним тезкере — пропуском...
— Гарна думка, — зразу погодився Звенигора, і в його голові вмить народився інший задум. Не знаючи, як поставиться до цього воєвода, козак понизив голос і почав здалеку: — Але, друзі, ми повинні зараз обміркувати, як доставити фірман на Україну. Час іде. Вже наступила весна. Через місяць-другий турки розпочнуть похід...
Він замовк, пильно вдивляючись в кожного.
— Що ж ти пропонуєш? — нарешті, порушив мовчанку воєвода.
— Я пропоную всім: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрібно довго лікуватися. А з нами буде Якуб. Він і в дорозі знайде для вас ліки... Під виглядом спагіїв, що везуть султанський фірман, ми легке подолаємо наш шлях!
— Младенові важко буде їхати верхи, — промовив Якуб.
— Нам би тільки дістатися до Дунаю, — відповів Звенигора. — А там ми купимо у волохів добру каруцу...
Він запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усі чекали, що він скаже.
Порушила тишу Златка.
— Поїдемо, тате, — промовила тихо. — Однак ти не скоро повернешся в загін... А Драган — надійний юнак.
Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослоні, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, і гострий біль у ранах почав поволі затухати. Воєвода думав.
— Я згоден, другарі, — прошепотів він. — Врешті, наша поїздка до руснацьких воєначальників завдасть великої шкоди османам, а відтак — на користь Болгарії!
Звенигора полегшено зітхнув. Ось він — шлях на вітчизну!
В голові роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь місяць-другий — і він ступить на рідну землю? Невже вдихне її солонувато-гіркий полинний запах, змішаний з пахощами половіючого жита і кучерявого любистку? Принесе в Січ кошовому здання про свою мандрівку в чужі краї та вип'є з товариством ківш палючої горілки чи пінистого меду? Невже, врешті, відчинить скрипучі двері невисокої хатини над Сулою, пригорне до своїх грудей посивілу неньку, заніміє від щастя, вдивляючись у дорогі серцю обличчя сестри і діда?
Солодко-болючі видіння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима і, мов марево, миттю щезали.
Арсен часто і глибоко задихав. Примружив очі, щоб надовше затримати в уяві картини рідної землі, що зринали перед ним.
О рідна земле! Ти, як мати, — єдина і неповторна! Ти не обов'язково найкрасивіша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолій — з свіжістю грозових південних вітрів.
Та що з того?
Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кожному впадає в вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівному серцю, рідна земле! Ти ввійшла в нього разом з молоком матері і шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу.
В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров'ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б'ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!
10
Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під'їжджав до Канева. Те, що Звенигора і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорено, села спалено. Тисячі чоловіків, жінок і дітей татари потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили турків і татар. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.
Більше всіх нетерпеливилося Гриві.