Він розправляє зсутулені плечі, зводить угору руки й браво помахує барткою, ніби наготовився з ходу пуститися в "аркан", та не дзвеніли нині цимбали до танцю, тільки торохтіли біля шибениці барабани, звідомляючи люд, що починається розправа.
Ватажок опускає руки й, підштовхуваний конвойними, ступає поволі вузьким коридором між роззявами, юрба реве й пливе за опришком, заповнюючи майдан, Шумей підносить до очей загнуту калачиком головку бартки, пестить її поглядом, погладжує долонею, прощаючись з вірною подругою; ватажок наближається до Оленки, яка протиснулася крізь натовп до передньої шереги; дівчина приглянулася до бартки й затамувала з дива подих, вмить упізнавши її – ту саму, яка висить у неї вдома, – з надламаним топорищем, почеплена на фрамузі припічка: на засніченій поверхні головки уздріла солярні кружальця, парсуни Чорнобога й Білобога й насічки нерозгаданих рунічних письмен.
З острахом підвела очі на опришка й упізнала теж і його, бо інший чоловічий образ жив у її пам'яті; мав леґінь риси Данилового обличчя – був він достоту такий, як той хлопець, з яким під ліжником у полонинському гуртожитку цілувалася уві сні; Оленка зойкнула й руку до ватажка протягнула, та він ковзнув по ній холодним поглядом, не впізнаючи, бо, видно, образ іншої жінки заполонював його пам'ять; погляд опришка був гордовитий і крижаний, він ненавидів людей, що зійшлися на страту і так байдуже й спокійно дивляться на нього, ніби супроводжують князя, що не на плаху йде, а свататись до любки; скільки ж то вас тут, людоньки, та стільки, як у борі на дуборі зеленого листя, а круків жменька, і не зосталось би від них ні диму, ні нитки, якби ви кинулись мене визволяти; але то вже не громада, а отара, Данилку, – прошепотіла Оленка, та опришок її не чув, – ці люди були громадою, коли ви в горах кулі виливали, кремені до рушниць і пістолів припасовували, порох сушили, топірці гострили, та вас уже немає, і їх теж не буде – тих людей, що харч вам носили, на ніч приймали й синів своїх до вас посилали, стали вони без опришків бидлом, й залишилася в них тільки гріховна цікавість до вашої смерті; брат брата зраджує, – мовчки говорив до Оленки опришок з обличчям Данила, – мене ж мій брат продав; не вір, леґіню, не вір, – проказала крізь сльози Оленка, – не брат тебе продав, а теребізькі конокради, я знаю їх, вони страшні – то люди без душ, замість сердець у них збита повсть; о, якби мені топір, топір та кована бляшка!; але ж у тебе в руках вічна опришківська бартка!; якби-то ще вільних рук до неї!..
Ватажок пройшов повз Оленку, не глянувши, він когось вишукував у першій шерезі людей, і врешті степліли його очі, впало з них тепло на голівки двох хлопчиків – один височенький, а другий менший, – які неблимно пазили за опришком, і коли батьківське тепло зігріло їх, хлоп'ята, немов вивірки, прошилися крізь натовп і вмить опинилися навпроти двох кленів, що струшували золоте листя на поміст; стояли вони там, міцно тримаючись за руки, й з острахом дивилися на ката, який походжав біля шибениці, блимаючи байдужими очима крізь прорізи в каптурі; Оленка протиснулася поміж людьми за хлопцями, здогадавшись, хто вони, й стала біля них: коли звершиться кара, треба буде пригорнути їх і потішити; спущена з перекладини петля погойдувалася на вітрі, немовби намацувала жертву, щоб зашморгнути; бубністи били в барабани, сповіщаючи світ про початок розправи; ватажок упевнено ступив на поміст і, спершись на бартку, спокійно слухав, як аудитор карного суду, розгорнувши пергаментний сувій, почав зачитувати вирок.
Й коли над майданом пролунали зловісні слова: "Злодія засудити до смертної кари через повішення", й кат підсунув під шибеницю стілець, Оленку осяяла рятівна думка: вона скрикнула: "Не ступай, Данилку!", зірвала із своєї шиї шовкову хустину, кинула її на поміст і вигукнула:
"Він мій! Я згодна стати його жоною!"
Та вмить збагнула дівчина, що давно вже настали інші часи, і з кримінальних кодексів назавше зникла стаття, яка дозволяла дівчатам у подібний спосіб рятувати засуджених на смерть чоловіків; її голосу ніхто не почув, кат відкинув ногою хустину з помосту, взяв за лікоть ватажка й підвів його до стільця; він відбирав у засудженого бартку й починав в'язати йому руки; опришок відштовхнув ката: "Я сам усе зроблю, щезни з очей!"; здивований такою непоштивістю, виконавець покари поступився назад; тоді Микола Шумей-Драгирук високо підвів руку з барткою, аж вона сягнула перекладини, й утямила врешті Оленка, що перед нею на пласі стоїть не Данило, а чужа, не знайома їй людина – змучена, стратована, збита, проте ще жила в ній непокора, властива тільки опришкам…
А може, ті легенди про опришківську завзятість народилися вже потім, у піснях, а насправді вони були звичайними розбишаками, які не вагаючись проливали чужу кров, самі ж завжди боялися смерті?.. З-поміж дрібних рукописних рядків почав проглядати не легендарний Драгирук-Шумей, а зовсім інша постать – ница, грішна, та вмить стлумила в собі цей сумнів дівчина, бо вчула, як над майданом прокотився дужий голос опришка, й була це не проспівана в коломийках, а записана очевидцем справжня мова засудженого до страти збойника:
"Доки ця бартка буде межи людьми, доти не переведеться наше славне опришківство!"
Так стояв він з піднесеним у руці топірцем перед занімілою юрбою, та ніхто не важився переймати у ватажка опришківське берло, бо давно вже впала на зневолену землю глуха покора, й ніхто не знав, для чого ця зброя могла б придатися: для пастухів замість ґерлиґи, для перехожих калік чи для музейного експонату?
А ватажок піднімав усе вище бартку й, просвердливши зором відстань між плахою й першою шерегою пойнятих бадужістю людей, зупинив погляд на двох хлопчаках, які стояли, взявшись за руки, й ковтали розпачливі сльози, не сміючи розридатися, бо ж були синами безстрашного ватажка, й тоді гейкнув Микола Драгирук, аж відлупився його голос від ратуші, – гейкнув і кинув топора так влучно, як кидав колись у бою; його спритно перехопив старший хлопчик й погрозливо звів над своєю головою, а тоді стишився голос ватажка:
"Йди, Онуфрику, в Срібну землю, в Колочаву йди, там ще сушать порох останні збойники, а малого Сафата залиш мамі…"
Ціпаки кинулися, щоб схопити хлопців, однак затурканий розправою люд спромігся все-таки хоч на маленький подвиг: закрутився, наче вир у ковбані, й заступив собою опришкових синів, й коли вони потонули в людській бурхаті, ватажок надів собі на шию петлю, ступив на стілець і сам вибив його з-під ніг…
Й тоді на мертво стихлий майдан упав лункий дівочий голос:
"Так не вмирають злодії, так гинуть герої!"
…Двері бібліотечної кімнати тихо прочинилися, пані Мирослава скрадливо заглянула досередини й спитала:
"Ви мене кликали, панно Оленко?"
"Ні, ні… Я теж чула чиїсь голоси, але то не я, не я…"
"А чого ж ти в сльозах, дитино? – приглянулася до Оленки пані Мирослава. – Але що це я про таке запитую: сама ж читала. То безнадійно сумна річ…"
"Безнадійна? – підвелася з-за стола Оленка, з осудом глянувши на директорку музею. – Чому – безнадійна: бартка ж залишилася серед людей!"
Розділ тринадцятий
Припущення отця Никифора про те, що стежку до печери Довбуша на Чорній горі, де переховувався Микола Шумей-Драгирук з побратимами, показав не брат ватажка Ілько, а привели до неї гірських стрільців теребізькі конокради, гвіздком застрягло в мозку Лук'яна Васильовича, й він одразу, як повернувся додому, залишивши в Красноїллі Івана Івановича Шварну, взявся переглядати свою картотеку, шукаючи запису, зробленого колись у Львівській бібліотеці рідкісної книги з "Aktów grodskich i ziemskich"[3] – згадки про участь племені угорських руснаків у поході війська короля Бели проти Данила Галицького 1245 року.
Пойняла Лук'яна неясна здогадка: куди ж поділося те плем'я після тотального погрому угорського війська на Волині?.. Й незмірно зрадів, коли знайшов потрібну карточку – тут же й засів за неї з хвилюванням дослідника перед несподіваним відкриттям…
Й полетіли його думки в глибину віків – аж до половини XIII століття, й постало їх стільки, що вистачило б на цілу книгу. На поверхню сухої історіографічної інформації спливла панорамна картина походу на Волинь полководця барона Фільнія, який зі своїм зятем, племінником Данила, князем Ростиславом Ольговичем, вдерся в Галицько-Волинську державу: перебрівши Тису, Латорицю, Стрий і обминувши Рогатин, зайняв спершу Золочів, потім Почаїв і посунув далі волинськими просторами, спустошуючи до тла благословенний край.
Мав Данило три тисячі кінних воїв і п'ять сотень піхоти – сила немала, а ще вливалися в його військо карпатські горяни, які називали себе гуцулами, – ті озброєні топірцями, келепами й бойовими сокирами збойники були в Данила потужною ударною силою, й виставив він їх на передній край, даючи уграм вирішальний бій біля Корця над Случчю.
Барон Фільній теж загородив своє військо невластивим для угрів ополченням одягнутих у вивернені кожухи зброднів, які розмовляли подібною до гуцульської говіркою й називали себе мадярськими руснаками – були то колишні зрусинізовані половці, яких у предковічні часи захопила з собою, йдучи від Уралу в Паннонію, угорська кочова орда; вони, як і авари та інші дрібніші племена, влилися в мадярську народність, однак зберегли для себе половецько-руську говірку й люто ненавиділи карпатських гуцулів, котрих не визнавали ні своїми родаками, ані господарями Чорногори.
Над Случчю вдарили гуцули на зненавиджених руснаків, й похитнулися угорські полки, зобачивши, як гине під ударами сокир їхня, здавалось, непереможна рать; Данилова кіннота обступила з усіх боків мадярів, й зачервоніла Случ; угорське військо й руснаки почали панічно відступати; Данило взяв Фільнія в полон, й тоді мадярська кіннота помчала стрімголов на захід, скрившись урешті за Тисою, а недобиті руснаки розповзлися по карпатському краю, немов черва, ховаючись від гуцулів у найглибинніших бескеттях, і згодом – з віками – стали самі себе називати гуцулами, не позбувшись однак ні половецької зовнішності, ні кочових традицій, ні руснацького одягу, ані злодійських звичок.
Й тут осінило Лук'яна Васильовича відкриття: присілок Явірника Теребіж – то колишнє, з Данилових часів, поселення розбитих над Случчю руснаків, й відрізняються вони від сусідніх мешканців гір говіркою, одягом, кочово-злодійською натурою, неохайністю, а ще, пойняті половецькою пристрастю до коней, стали теребіжці конокрадами, та коли цей промисел занепав, здрібнилися до курникових злодійчуків.
Не довго думаючи, Лук'ян Васильович почав збиратися в Теребіж до присілкового отамана Андрушка Мурґи, з яким колись, як починав писати історію міжчеремошного ареалу, мав нагоду один раз розмовляти.
Постарів з того часу Андрушко Мурґа, зісох і згорбатився – насилу впізнав його Вишиванюк, однак отаман відразу признав учителя з Білої Річки: вузькі розкосі очі Мурґи ледь відкрилися, обдаючи несподіваного гостя прихованою настороженістю й неприязню, проте він все ж провів долонею по лавиці, запрошуючи цим жестом сідати; Лук'ян прийняв запрошення й уважно приглядався до господаря та його одягу.
Андрушко мав накинутий на плечі вивернений назовні вовною цюндравий кептар, і це упевнило Лук'яна Васильовича, що навпроти нього на триніжці сидить далекий нащадок руснацьких зброднів, які служили колись у барона Фільнія; довге сиве волосся Мурґи спадало на рамена, він жував зубами цибух погаслої череп'яної люльки, всмоктуючи в себе мачку, й ця трутизна, видно, дуже йому смакувала, отаман раз по раз ковтав слину, спльовуючи перегодя на долівку; в хаті було капарно й пахло дюком пригорілої кулеші й димом, сволоки заснувалися павутинням, а під піччю безпечно гуляли таргани, як рівноправні пожильці у цій домівці.
Був Мурґа з виду чужаком на Гуцульшині.