Та це, поки чули мого голос. А замовк — той, той вихопиться з гурту, і вже знову заграє громада, як запущена дріжджами опара.
Найбільше каламутив Муха Іван. Після синового арешту вже, здавалося, мав би зневіритись та й замовкнути, але з ним цього не сталося. Він схуд, зсохся — ще ніби менший став, та від того, що віра лишилася та ж,— іще виразніш виступала з усієї його постаті. А як на людях кричав, набухала вузлуватими жилами на чолі й на худій шиї. Одне він тільки знав: не треба, не треба піддаватися "на оцю вудочку" (це про Цигулю та про коваля). Силою тут нічого не вдіяти. За бунт он що буває! (Натяк на свого Гараська та на Нев-кипілого.) Треба тихо сидіти та й ждати. Більш уже ждали, а тут з дня на день, може, завтра...
— Братця! — розпинав він свої непомірно великі руки й кумедно розмахував ними в себе над головою.— Наша земля буде! Ніде не дінеться, наша!
Селянам був до серця Мушин крик. Завжди, бувало, уже і вночі, розходячись по домівках, та й ще гукне навмисне хтось: "То як, значить, Мухо?" — а Мусі й недовго. Охрип уже за день, а свого ще докаже. У темній ночі вже й не видко його, а самий голос,— мов жалібно чайка кигикне. Так і по хатах розходились з останнім у вухах Мушиним голосом (а вже ніби й не Мушиним — таємничим і віщим). Так і засинали у пам'яті з ним. І від того бачили ночами каламутні сни.
Іноді ходили в степ і юрбами, і поодинці. Увесь день до пізнього вечора можна було бачити, як всюди по степу, наче чорногузи, блукали постаті. То нетерплячі ступнями міряли землю — дізнатись, по скільки припаде на душу, та одразу й оком накинути, де яка нива: чи солонці, чи вівсюгувата дуже, щоб, як.буде нарізка, та не вловити гаву.. Ходили, роздивлялися, міряли — і ніхто їм нічого. Аж дужче вірилось кожному: правда-таки, наша буде земля. Але, ну чого ж таки вони там у місті баряться?
А з неділі в Князівці ярмарок. Ще й раніш вітробалчани ждали його з нетерплячкою, а тепер і поготів — вся надія була на нього. Якщо й отут, на велелюдді, не дізнатись, не розторопати, що воно діється та куди воно йдеться, то вже де ж тоді!.
З самого досвітку стали вирушати селяни на Князівку. Кому треба було ярмаркувати з чимсь, кому й ні — однаково, їхали на підводах, я!то верхи на конячині охляп, ішли валками піші.
Зібрався ярмарок — чи коли й був отакий: з усіх країв людей привалило — з околишніх сіл, а були й здалеку, з інших повітів. Весь майдан, як є, захряс народом. Посеред майдану аж дві релі — крутяться в брязкоті, в музиці, ні на хвилину не вгаваючи. Крізь музику й увесь шум ярмарковий: ревла та іржала худоба, кричали перекупки, божились і ляскали долонями селяни біля возів, гарцювали кіньми цигани — усе, як і завжди, на ярмарку. Але щось було й нового в сьогоднішньому ярмарковому русі. Оці хвилі народу, що нагло то збігалися в кола, то розбігались, як круги по воді. Ціла орава кінних стражників гасала по ярмарку, розганяючи зборища. Та невправка їм: тут розженуть, а вже в іншому місці збились натовпом. Над головами тільки рука чиясь б'ється, як птах, за шумом мови гаразд не чути, лише окремі крики: про війну, про землю, про злидні, про царя... То й окремі крики, кожне слово селяни жадібно ловлять, очей не спускають з руки отої. І нагло буває, як за спинами залунає крик — "разойдись", і від кінної навали колихнеться натовп, зникне в ньому рука, а натомість пурхне догори, мов табунець голубів білих, і, як підборкані, тут же над головами сідають. До них сотні рук — під нагаями ловлять, хапають їх та мерщій у кишеню чи за пазуху.
Наярмаркувались, надивились, наслухались селяни. Декому й попало: крім кількох "студентів" та "соціалістів", було заарештовано і чимало селян, а в багатьох на спині горіли рубці од нагайки. Проте роз'їздилися, обнадієні бурхливим велелюддям. Отака силища народу. Події, що про них гомін ходив у народі і що до них закликали всі оті промовці на ярмарку, тепер уже здавалися не химерою, як це було ще вчора, а неминучою дійсністю. Палахкотить гнівом трудящий люд, як одне серце: одібрати в поміщиків землю, знести, розтягти до цурки їхні кубла. Та це ж бо силищі отакій голими руками за одну ніч з усіма управитися. Аж дивно було самим на себе за своє колишнє невір'я та страхи. Сиділи собі, як бабаки, по своїх селах, варилися в чутках і хоч іноді аж закипали рішучістю, але до діла не бралися — боялися свого безсилля. А воно бач! Безсилля, це коли кожна громада сама собі, а як злиті в одне, то яка це й сила — народ, грізна та невпинна, як градова хмара.
Уже й по дорозі їдучи, глянути вперед, оглянутись назад: як плав пливе люд по шляху. І ген-ген по всіх дорогах в усі боки валують густими валками, як мурашня. В цей бік аж до самого Великого шляху одна дорога і на Вітрову Балку, і в Ліщинівку та на Зелений Яр і на Піски. Гуркотять колеса по накоченій колії. Обіч піші йдуть крикливими юрбами (крізь гуркіт коліс треба кричати). Іноді десь на горб виїжджаючи, а то й на рівному буває, нагло стишиться валка. Хіба хто на парі арденів17 у фургоні то зверне, прогуркотить по вибоях, обминаючи валку, а то всі — кожен ніжки накине на люшню чи молодиці дасть правити, а сам плигне з воза й до пішого гурту пристане. А тут є що послухати. Змішалися люди по гуртках з усіх сіл, розказням нема краю. А як є ще в гурті письменний, то вже прокламацію, ідучи, прочитали. Тоді галас, і лайка, і веселі вигуки, наче це йде весільний похід.
На Великім шляху біля могил роз'їздились валки на всі три сторони: вітробалчанам просто, ліщинівцям та зелено-ярцям — управоруч шляхом, може, з версту, а тоді й завернути луками до лісу, а піщанам — уліворуч шляхом. Роз'їздилися шумно. Та ще й з доріг, кожен із своєї, перегукувались довго, доки й голосів стало не чути. Але ще й тоді хоч руками махали, немов подавали один одному якісь таємні знаки.
XIII
Після ярмарку в Князівці ще каламутніше завирувало життя в Вітровій Балці. Уже другого дня вранці всюди по селу — на повітках, на крамницях, навіть на церковній огорожі — порозклеювано було прокламації. І заклепали язики по селу. Хто був на ярмарку, той знав, звідки воно є. Але більшість знала щось зовсім інше. Нібито оце ж воно й є "бомага царська".
І коваль, і Цигуля доводили всім, яка це дурниця отаке думати. Мовляв, підписано ясно: "Соціал-демократи". Це партія така робітнича, закликає саме й не вірити маніфестові царському. Хтось із селян вірив їм, хтось ні, а дехто просто байдуже махав рукою, мовляв: "Чи ж нам не однаково хто! Оголосили землю в панів забирати, а самих їх стребити,— нам цього й треба, забирай! А потім доберем, кому дякувати, а'кого батькувати".
Цього дня й урядникові роботи було. Увесь ранок удвох із стражником ходили по селу, зривали прокламації. І зразу ж послав становому. А потім уже взявся з корнем винищувати "крамолу" на селі. Робив труси по хатах, викликав до волості декого з селян на допит. Комусь набив пику, когось заарештував. Проте другого ранку було те саме. Уночі знову чиясь невідома рука порозклеювала ще більше "крамольних" папірців по селу й навіть на дверях самого урядника. Чутка пройшла, що нібито й листа йому було підкинуто: так і так, мовляв, не визвіряйсь, а сиди тихо, бо рішимо — й не гавкнеш, і навіть хату спалимо. Хто зна, нікому про лист сам урядник не хвалився, та вірити чутці можна було. Бо несподівано якось урядник справді притих і пом'якшав. Прокламації таки позривав, але трусів та арештів уже не чинив, ще й усіх заарештованих випустив.
Посміливішали селяни. Тепер уже балакали про все, не оглядаючись і не притишуючи голосу. Де б не було — чи на вулиці, чи біля крамниць, чи навіть біля волості. Іноді хоч і урядник чи й старшина мимо проходять, не замовкають. Урядника, не помічаючи, пропустять, а з старшини ще хтось і посміється. І хоч начальство він, а ні слова не скаже, нахилиться тільки й обминає хутенько.
Зо дня в день бубнявіла Вітрова Балка, як брунька. Уже видно було — ось-ось розпукнеться й розпуститься вогняними язиками пожарів. Цигуля це бачив. Він пильно стежив за всім, що діялося в селі, і за останній тиждень навіть схуд од клопоту та безсоння. Цілими днями десь пропадав на людях і ввечері — хто вів коні на ніч на панські отави, хто брав сокиру й ходив у ліс, а він завжди лишався дома, збирав однодумців своїх і чи в себе в хаті, чи в коваля отак просиджував у бесіді до півночі.
Іноді на зборища отакі, крім Цигулиних спільників, приходило чимало й іншого люду. Тоді балачкам та гарячим суперечкам не було краю, од крику аж тютюновий дим по хаті ходив хвилями й на полиці каганець ось-ось погасне. Зборища щоразу ставали все людніші, стало вже тісно в хаті, перейшли тоді в школу. Щовечора збиралися до школи, про людські очі, ніби на співанку. Сходилися і бородані, і молодь. Хлопці та дівчата таки й проспівають кілька пісень, а потім — хай собі як знають. Учитель дивився крізь пальці навіть на їхнє жирування в коридорі, аби не заважали. А "старики" збирались у класі. Тут щовечора, бувало, Макар Іванович і газету прочитає їм, інколи якусь політичну книжечку. Тут же вирішували й усі найважливіші громадські справи. Десь дістали були план усієї землі вітробалчанської, вирахували, скільки десятин, а по кутках перелічено, скільки дворів та по скільки душ у кожному. Усе було напоготові. Хоч і завтра постановила б громада землю забрати, не яка й морока була б: землеміра викликати та й хай розпланує, розмірить — і квит. Були гарячі, що й домагалися-таки вже скликати сход та й до землі братися, і до маєтку. Проте розважливіші спиняли до якогось часу, а тут нагло й пригода трапилась: виписав управитель у двір чеченців для охорони. І не скільки їх — усього п'ятеро, а от морока. Порозумітися з ними ніяк — джеркотять щось по-своєму, а так — коли б і різанини не вийшло. Що тут будеш робити? Сперечались багато і всяко міркували. Були такі, що хоч і вирізати вночі.
Проте вирішили почекати кілька днів, а коваль тим часом мав з ними якось уладнати.
І от саме під цю нагоду несподівано для всіх вернулися на село Муха Гарасько та Невкипілий.
Гарасько того ж вечора й показався на людях. Розповідав селянам цікавого чимало. Сиділи ж в одній камері з усіх країв люди. А після ярмарку навіть із різних повітів.