І все ж таки якби не дим, то навряд чи можна було б уповні застерегти пожежу.
Полум’я війнуло в обличчя Македонові, і він відступив трохи вбік.
— Я не підпалював! — у розпачі, безсилий та знетямлений, знову закричав Марко Субота.
— А хто ж? — зі зловісним спокоєм заперечив Македон.—. Я — свідок, я скрізь посвідчу, що ти палій.
На Заливанщину полум’я не перекинеться, міркував Македон, розпашілим обличчям відчуваючи подих пожежі. І на поле також не перекинеться, бо не здолає води та болота, яке ще не пересохло. Ліворуч полум’я дойде лише до містка та дороги, там зупиниться, далі не перескочить. А от праворуч полум’я піде вільно, тут йому в березі немає ніяких перешкод, і трава суха, й берег сухий, і верболози сухі, все палахкотить усе нестримніше, все запекліше, й вогонь легко ллється та снується туди ген, де видніє в березі поміж старих страпатих вишень хата-мазанка Лукіїна...
Хвиля щастя хлюпнула йому в груди, ця хвиля зігріла його більше, ніж подих пожежі, від якої мусив відступати задки.
Відступав задки, бо дивився на пожежу, на Лукіїну хату. О, звідти вже ніхто не вибереться. Ніхто й ніколи.
Марко все ще танцював біля вогню, наче збожеволілий привид.
Сила таки повернулася до Лукії, весняною ластівкою впурхнула в груди, і хоч серце не защебетало весняною ластівкою, та ожило.
Вже як із сіней поверталася, то пустилась руками і стін,
і одвірків, і печі, бо ноги самі не тримали. Здавалося, що їй наснився сон. От вона довго спала, вморившись зі спеки пекельної, коли поливала город, і в цьому тяжкому сні їй примарилося видиво. Примарилося видиво — Македон, ірод і каїн. Цей ірод і каїн приніс їй звістку про Степанову смерть, і вона мала б повірити в його страшну брехню, але не повірила: своєю чорною брехнею ірод і каїн Македон намислив її вбити, бо він весь час убиває, убиває, убиває, бо здатен жити лише чужими смертями. Не повірила Лукія в його лиху брехню, бо чого б це Степанові вмирати, Степан ніколи не помре, Степан безсмертний. І лише каїн та ірод міг наговорити, що Степан — від нього, каїна та ірода. Так страшно обмовляючи вже не когось, а її ж таки, Лукію, він прагнув іще надійніше вбити її такою обмовою, щоб із-під її тяготи вона вже зовсім не підвелася, авжеж, бо каїн та ірод лиш чорними смертями і живий, отак із дня в день, отак ізма-лечку, а коли вже йому забракне для споживку чорних смертей, отоді він і сам сконає.
Степан у неї — від весняного вітру та від синього барвінку!
Ставши в порозі, вона лебеділа безмовною піснею:
— Ой на горі метіль мете, а в долину пісок несе... Ой там козак воли пасе, дівчинонька воду несе, козаченько переймає, з відер воду виливає.
Човгаючи по долівці, підійшла до старої скрині, поточеної шашелем, оббитої залізними штабами, обмальованої квітами. Ці квіти вже пооблущувалися, де-не-де вгадувалися рештки фарби, блакитної, фарби зеленої, фарби вишневої.
— Козаченько, моє серденько, остав мені хоч відеречко... В мене ненька не рідная, а їце к тому неймовірная — буде бити, буде лаяти... Де ти, суко, забарилася, з водицею припізнилася?..
Безмовна пісня цвіла в ній, а Лукії здавалось, що пісня її має голос.
Відчинила віко скрині й нагнулася над купою старого збіжжя, яке запахло їй чимось далеким — було воно чи й не було? І молодістю війнуло на неї — була та молодість чи й не була?
— Ой пішла я до броду по холодну воду... сколотили гуси холодную воду, а я молода постояла, поки вода устояла, а я млада подивилась, поки вода встановилась...
Діставши зі скрині разок голубого намиста, Лукія почепила на шию, а потім закортіло й знати — личить чи не личить? .Дзеркала в хаті не було й дрібненького уламка, то задумалася, а куди б можна було заглянути? Якби ж біля води, то можна б заглянути у воду, як у молодості колись. А тут —
хоч у шибку заглядай) І Лукія ступила до вікна, щоб у шибку заглянути, бо ж намисто кортить побачити на собі.
У вікні кипіло літо.
И Лукія подивилася не так у шибку, як у те кипляче літо, що вирувало у вікні, мовби в ньому — в киплячому та вирую* чому літі хотіла віддзеркалитися з разком голубого намиста.
Марево спеки, яка табунами овець бігла на далекому обрії, прикотилося з обрійної далечини зовсім близько й тирлу-валося не тільки на болоті, не тільки на березі, а й здолало вузьку смужку землі між берегом та хатою й розіллялося на обійсті. Марево хлюпотіло розплавленою лавою, що сліпила очі, це марево мало золотаві, жовті, червоні відтінки, які то яскравіше спалахували в мареві, то пригасали, то знову набирали на буйній силі. И косичився дим у цьому хлюпісткому мареві, понад гойдливим маревом, і запах диму вже долинав у хату.
Отак із цим разком намиста й подасться до Степана, бо давно вже не навідувала сина, не гостювала в нього.
Лукія почовгала в сіни, знову запрагла відчинити двері — й знову не змогла. Наче й на засув не засувала, а не змогла. Нітрохи з того не подивована, Лукія постукала кулаком у двері, бо, либонь, там, надворі, мав хтось бути. Мав хтось бути, щоб почув та відчинив двері. Але знадвору не почулося ніякої відповіді. Тоді Лукія ще раз постукала кулаком у двері, вже голосніше, бо мають же там, у білому світі, почути її, мають відчинити й випустити, аби пішла в гості до Степана. А що й цього разу не почули, то знову погримала кулаком, намагаючись таки достукатися до білого світу, ну чому ж її ніхто не чує, чому?
В щілини просотувався дим.
І хата зобіч так дивно зашелестіла-защеберхала, наче марево спеки затопило хату, й хоч гаряча та спека безвітряна, але зателесувалась так, мовби її гнано вітрами. Лукія здогадалася: тому й замкнено знадвору, аби в хаті порятувалася від спеки пекельної: якийсь благодійник зглянувся та змилостивився над її життям. А до Степана ще вспіє і подасться до нього не з порожніми руками, не з порожньою душею, а пісню візьме, господи, яку ж то пісню взяти?
— Ми думали, що ви їхали, аж ви пішки йшли, молодого у мішку несли, а його ноги теліпалися, а собаки заїдалися, а корови бряжчали, а собаки гарчали...
Лукія вже не стукала в двері, вдячна незнаному своєму благодійникові, який зачинив її від буйної літньої спеки, й подалася з сіней до хати, а тут уже в самих шибках зблискував, спалахував, метався пал палкий, на який обернулася спека, і цей пал палкий чи то по стінах стікав донизу, чи то по стінах спливав ізнизу догори, й чулося шваркотіння, та глухе зітхання, та якесь безсловесне чи то бубоніння, чи то мимрення. І в Лукі! попливло в очах, запаморочилося в голові, душа її застогнала від незрозумілого великого болю, який нахлинув і заполонив усе єство, і тепер уже це зболене та змучене єство запрагло вирватися з само! Лукії, з її напівживого тіла, це прагнуче волі її єство повело Лукію від вікна до вікна, з кутка в куток, єство її шукало притулку-захистку, десь мав бути цей притулок-захисток, і вона сновигала туди й сюди, марно шукаючи, не знаходячи. Хата вже зойкала, гомоніла погрозливим гомоном, який у ній проснувся десь там, на горищі, цей гомін грізнішав і страшнішав, дужчав і на-вальнішав, стаючи все невідворотнішим та невідворотнішим, і вже ось-ось мав повністю заполонити й поглинути Лукіїне єство, яке так і не знайшло захисту-притулку.
Задихаючись, втрачаючи свідомість, поринаючи в небуття, Лукія простерла перед собою руки, наче сподівалася щось намацати, за щось учепитися, і, в’янучи постаттю, підломилася в колінах, опала на долівку. Опавши посеред хати на долівку, вона спробувала повзти до сіней, соваючи ногами, шкребучи пальцями долівку, по якій уже розтікався дим, коливався, диму густішало та вищало. З сухим брязкотом луснула Шибка, за нею й друга, розбите скло дзеленькнуло на лавці, на столі.
І вже наступної миті Лукія відчула, що її підхоплено на руки, що вона пливе в задушливому чорному диму на чиїхось сильних руках, і вона заборсалась, наче хотіла залишитися в хаті, боячись буйної літньої спеки, пекельного жнив’яного сонця, які несамовитіли надворі, але дужі руки зграбастали її так, що не вивернешся, і Лукія тільки застогнала важким, здушеним стогоном. Уже надворі вона ввібрала свіже повітря, від якого ні в грудях не полегшало, ні в голові не розвиднилося, раз і вдруге моргнула повіками, відтак сонячна повінь засліпила їй очі, й вона заплющила їх, аби порятуватися від того безжального сонячного палу. Пливучи в чиїхось дужих руках, заплющивши очі, вона чула в собі пісню, пісню-гости-нець для Степана, до нього має йти сьогодні в гості, бо ж давненько вже не ходили одне до одного.
— На горі на камені стояло два янголи... Стояли, воду лили, а летячи, говорили... Чи бачиш ти, да братче, як сиротина плаче?.. Плаче вона, ридає, до столу припадає, що матінки немає...
Юрма людей зійшлася на пожежу, стояла за похиленими ворітьми у вулиці, перемовлялася стиха.
— Де ж та пожежна команда?
— Немає колгоспних пожежників, може, й не знають.
—■ Хтось же їм повинен сказати чи наказати!
— А як без наказу, то вони самі не знають гасити?
— Із району могли б приїхати, якби хто просигналив.
— А сільрада? Невже в сільраді сплять? У нашій Зали-ванщині хтось за щось відповідає чи все отако?
— Господи. Отаманець помер, тут похорон, ховати треба — й нате: материна хата горить.
—• І чого спалахнула, га?
— Чого... Така суша, така спека, ото очерети на болоті й загорілись, а від очеретів вогонь перекинувся на хату. Бачте, очерети ще димлять.
— А де ж Лукія?
— Десь нема, десь на людях.
— Може, в невістки? Бо ж син помер, Отаманець наш, а тут отаке...
—■ Ой горе, горе.
Так перемовлялися заливанщинецькі люди, що зійшлися на пожежу, але ніхто з них гасити хату не квапився. Бо що .ж і гасити? Не хата, а курінь, нехай догорить — і по всьому, щоб не мозолити очей, бо в селі ген які хати кругом стоять, з цегли та під бляхою або черепицею, так що нехай догорає, а то наче більмо на оці.
Старенька хата не дуже й горіла, а вже тліла впівсили, бо покрівля, либонь, так змервилася, що й вогонь не брав, і дерево вже так перетрухлявіло, що не було чому й тліти.
Отой випадковий люд перемовлявся б і далі, стоячи осторонь у вулиці, аж тут над’їхав голубий "Запорожець", спинився поблизу. У машині залишився сидіти хлопчина-каліка з розумними проникливими очима, а з машини вискочила моложава жінка, в якій дехто впізнав їхню ж таки Таню Хру-щиху, котра давно вже виїхала з Заливанщини, та ще вискочив її син Грицько в солдатському обмундируванні.