Не до нього ж самого мала йти! Чи ж не так?.. Ну, тепер, Маріам, ти знаєш усе…
Відхилилася, цілком бліда, з повними жаху великими розплющеними очима, що бачили перед собою цю небезпеку…
Була, як втілений Азраїл, ангел останнього зітхання…
Маріам нічого не розуміла.
— Що ж я "тепер" знаю? При чому тут Кай? І яка, в чому саме небезпека для Раббі?
Хеттура схопилася з інкрустованої лави-канапи.
Але Маріам ласкавим рухом затримала її і знов посадила на подушки, розкидані по лаві.
— Говори, дитино, не те, що гадаєш, а кажи, що чула від інших і що зачула сама. Від кого чула? Де бачила? Може, казав тобі щось той твій жених?.. Що ж він казав? Та говори по-своєму, як звикла завжди говорити…
Хетгура затрусила головою й почала по-арамейському — іншими словами, іншим способом та з іншими модуляціями.
— Уста Єгонатанові, як і душа його, завжди замкнені на невидні замки. Як дім міняйла Єфраїма!.. Єгонатан лише збирає, нотує, записує все, що може бути на шкоду Учителеві… А я стежу! Щось сама вистежила, щось помогла мені нагода… Щось додали раби Каяфові, яких я підкупила… Всі раби Каяфові люблять Хеттуру! Отож, я знаю, що Каяфа й тетрарх, як два сплетені докупи гади, мають спільну думку… Вони приготовляють усе, щоб підновити й знищити прокуратора Понтія Пилата…
Магдалина зсунула брови й недовірливо похитала головою:
— Понтія Пилата? З римськими легіями, з силою Риму?.. Дитино моя, як же це? Щойно перед хвилиною ти говорила, що треба рятувати Раббі з Назарета… а тепер ніби вже хочеш рятувати прокуратора?
Дівча притисло руки до серця і притакнуло головою:
— Так, так!.. Вони вирішили вплутати в сітку разом — і Раббі, і прокуратора! "Коли б зірвався один, — говорив Ірод, — тоді бодай матимемо другого!" "Але зловимо й першого!" — додав первосвященик. Я сама чула! Раббі вони віддадуть на суд до прокуратора. Тільки не як Раббі з Назарета, не як сина теслі Йосифа! Ні! Оскаржать його за те, що не забороняє називати себе сином Давидовим, що він є "Ютаг Мелек", "цар Юдейський". А це є "повстання проти цезаря римського", державна зрада!.. О Елогим! Невже ж це тобі не ясно й не розумієш, Маріам?
І знову на Магдалину дивилось "обличчя Азраїлове" з палаючими очима, повними жаху.
— Кажи… кажи далі! — заохочувала дівчину.
— Понтій звик до тутешніх наклепів. Він не повірить. Він увільнить Раббі. Бо ж від Кая, якого Раббі любить[157], — це ж усі знають, усі! — і від центуріона Корнелія Секста[158] Понтій Пилат знає, що Раббі не шукає влади, не хоче трону Давидового… І прокуратор виправдає його, звільнить від вини й кари… Пилат не може не звільнити невинуватого. Навіть Каяфа каже, що Пилат — "Справедливий". Це ж усі в Юдеї знають! І в цьому, — казав Ірод, — у цьому пастка. І радісно затирав руки. Я чула, як Ірод говорив: "Розраховано все! Пилат не піде проти справедливості!" І тоді вони, Каяфа з Іродом, позиватимуть прокуратора за зраду Риму! Казали: "Зробимо все так, що кожному стане очевидно, як Пилат, незадоволений з Тиберія[159], навмисне підтримує та підпирає претендента на жидівський трон, тобто Раббі". Чуєш, Маріам? — знову перескочила на латинську мову. — Я все це підслухала, коли побачила, що сам тетрарх — подумай! — переодягнений в купецьку одежу, прийшов увечері до нас… до Каяфи!.. Вже стемніло. Вони вивчені свідчити так, щоб прокуратор звільнив Раббі!.. Тоді, — казав Єгонатан, — трапиться нагода, що Раббі буде знищений…
"Це дуже подібне на правду!" — думала тим часом Магдалина. Знала юдейську безоглядність у помсті!
— Ні, ні! Маріам не може знати цілої їхньої безмежної, бездонної ненависті й погорди до всіх, хто не з ними!.. З повітря, що ним дихають, вони ковтають ненависть та злобу. О Єгово! Спали їх усіх! Із усіма слідами по них! Як Гоморру! — підняла руки до неба Хетгура. — Питаєш: хто може врятувати? Та кажу ж тобі: тільки ти з Каєм! Що можу я? Потруїти їх? Це неможливо! Кухар їм вірний! Я про все думала!..
Хеттура затиснула свої дрібні зуби.
— Як молода лисичка! — згадала Маріам, що колись бачила, як гризлися за голуба молоді лисенята…
За заслоною легенько закашляла Сара. Потім з-за запони показалося її смугляве обличчя:
— Центуріон Секст Корнелій… з пожежі… — тихо влетіли слова без жодної інтонації.
Якщо бажання, можна було б їх не почути.
Магдалина завагалася.
— Поклич! Я знаю сотника!.. Може, й він мене бачив. Я все, все скажу! — вхопила Хеттура за руку Марію.
— Звели подати до малого триклініуму[160] перекуску й вино! Служити не треба! Але, Capo, допильнуй сама. — Маріам уважно поглянула Сарі в очі й узяла Хеттуру за лікоть. — Тобі, дитино, слід підкріпитись!.. Але що це? Кров?
— Нічого! Пусте!.. Трохи мене пошкрябав пес, як витягав з кущів! Облиш!.. Ходім…
…………………
Коли свіжий ранок сипнув діамантові роси на Магдалинині сади та на Абрамелехові попелища, Маріам і Хеттура, закінчивши нараду, стояли на терасі.
Пахло свіжими квітамц Сцілли, але запах диму лишав на устах терпкість і гіркість…
— Як життя… — прозвучала меланхолійна нота в тихому голосі Маріам.
Зненацька ніжний звук, такий чистий і високий, ніби він не доторкався гаптованої росами землі, піднявся над садами і, кришталево-прозорий, полинув до неба…
Хеттура стиснула руку Магдалині й показала очима в напрямі звуку:
— Чуєш?.. То мене кличе смерть! Чую вже цей звук утретє…
— Але, дитино! То дзвонить біля фонтана черепаха[161]! Я чую щоранку, як вона озивається до світла з-під свого тяжкого плаща, що закриває їй небо…
При сходах тераси з’явилася постать центуріона.
Він був у зброї, в блискучім панцері, у срібних наколінниках, із старшинською паличкою[162] в руці, мов готовий до бою.
Усміхнувся до жінок чарівною усмішкою і промовив:
— Там усе вже полагоджено! Біля твоєї інсули, Маріам, лишаю на якийсь час людей із моєї когорти: п’ять есквад, кожна по чотири вояки. Це більш, як досить. Бо гірші за вогонь оці "аматори" охоронити чуже майно від вогню!.. І твою справу, Хетгуро, вже поладнано: тебе запровадить військова сторожа до самого дому первосвященика. Звичайно, в лектиці, яку тобі запропонувала Маріам. Зрозуміло кожному, що раніш ти не могла бути дома, бо ж щойно тепер відчиняють міські брами. Так ідемо? — відкинув на рамена свій плащ.
— Відпроваджу вас до воріт! — промовила Маріам.
Їй було жаль дівчини, такої молоденької, такої одчайдушної, сміливої, безкомпромісової, але вже отруєної тією патріотичною ненавистю, проти якої, однак, вона сама ж так виразно обурювалась…
Магдалина чувала ще й раніш, хоч ще тоді Хетгури не знала, як тяжко було жити дівчині з ласки родини Каяфи. А тепер від неї самої довідалася, як Абрамелех усе домагався перебрати на себе виховання сироти-племінниці, щоб потім узяти її за жінку[163].
— Хіба ж Бооз не взяв за жінку убогу кревнячку Рут? — переконував Абрамелех Каяфу.
Але первосвященик хотів поріднитися з Єгонатаном, своїм вірним секретарем.
Хеттура? Кому ж залежало на Хетгурі, на тому, щоб запитати її?
Маріам пригорнула до себе Хеттуру:
— Тримайся, мила дитино! Ти ж лише на порозі життя! Згодом буде легше…
Хеттура довірливо притулилася до гетери і прошепотіла:
— Хай благословить тебе щастям Всемогутній! Ти дійсно така, як я собі уявляла… Ти… я не вмію сказати!.. Ти, як сестра, Маріам, дарма, що чужинка…
При тих словах в уяві Магдалини мигнув образ милої, невтомної, працьовитої Марти…
Дім… дитинство… спільний батько… Так, все це зближує… в’яже…
Але є ще щось, що в’яже… І їй, "чужинці Маріам", було так щиро жаль цієї дівчинки сироти…
Коли ступила на блакитну доріжку, в кінці якої веселим коником стрибнув понад потоком гарний місток із вирізуваних кедрових брусів, Маріам сказала:
— Нехай буде так, як хоче це дівчатко: зроблю, як для сестри! Завернімо сюди!
Вийшли на галяву, обсаджену квітучими кущами й обкинену дротяною сіткою. Посередині була велика клітка. В ній гуркотіли й обмінювалися церемонними поклонами Каєві голуби.
Маріам простягнула руку й покликала птахів. В одну мить один сів на простягнені пальці, що вміли так ніжно гладити.
Магдалина добула голуба, поцілувала в голівку й високо підкинула в повітря.
Птах немов заплескав у долоні, вітаючи великодушність гетери, але не відлетів. Кружляв над кущами.
Магдалина хвилинку любувалася цим летом. Покликала другу птицю, голубку, й так само пустила її у блакить. Обидва птахи ще раз закреслили над головами людей і зникли у прозорому ранку…
Маріам хоче увільнити всіх голубів! — зраділа Хеттура дитячою радістю.
Турботи й сум відлетіли від неї у свіже повітря ранку, бо переклала їх на інші, міцніші рамена…
— Дивись, дивись, сотнику, як це гарно! Хай летять на волю! Всі! Всі!
— Ні, моя маленька, тільки ці два. Це посли до Кая. Перший скаже йому:"Прийди!" А другий додасть: "Поспіши! Бо на тебе дуже чекають!"
Хеттура стала сама, як весняний ранок. Тепер уже була цілком спокійна. Що ж можуть зробити Раббі, коли з одного боку сильний, гарний, могутній Кай, певний, сміливий Корнелій Секст та ще й прегарна, як зоря вранішня, Маріам! А з другого — старий, одутлуватий Каяфа та вічно хворий на печінку противний Єгонатан. Що можуть зробити ці двоє?!
Але Маріам поверталася додому із зрушеною душею.
— Які ж сили привертають до неї знову Кая? У хвилину, коли вже була остаточно порвала з ним!.. Сліпа Мойра[164], що перед нею схиляють голови самі боги?.. Чи ж не марна боротьба з Долею… І власним серцем?
Голосом вранішньої черепахи у прозорій блакиті чистого ранку озвалось у глибині душі улюблене гасло Білітіс: "Буть коханою — самій не кохати!"
Магдалина підняла осяяну сонцем золоту свою голову:
— Воля — це спосіб і проти Мойри! Переможений буде лише той, хто не хоче перемоги. Кая кличуть сюди не Магдалинині почуття, а справи Раббі Назаретського… Кай має рятувати не "свою Мрію", а свого улюбленого Вчителя… А про ці справи може з ним говорити не Маріам, але Секст Корнелій.
V. ТИВЕРІАДСЬКА ГЕТЕРА
Пожежа, змови, візита жагучої Хеттури й усе більша туга за Каєм — все це заразом помутило гармонію сільського спокою, що його шукала Магдалина в своїй Кедронській предіолі.
"Знову йдуть на мене лавою всі сім демонів!" — згадувала Маріам лихі легенди, що ними лякали її в дитинстві.
І знепокоєна думка билася хвилею об її серце, передповідаючи близьку хуртовину… Билась і змивала ту рівновагу духа, якою так дорожила гетера.
Бо ж, справді, пожежа Абрамелехових маєтків і Хетгура зі своїм переляком були тільки додатковим гнітом на Магдалинину душу.
Головною вагою впав Кай.
Власне сама не знала і навіть не могла зрозуміти, чого ж вона здригається й відступає, мов дівчинка, що в день свого повноліття, на п’ятнадцятій весні, вперше чіпляє сережки? Та ж вона "перла тиверіадська", відома гетера, що не раз уже пила з п’янючого келеха кохання! Пила!..