Брала с собою Клавку, коли Твердохліб підріс, стала брати і його. Тоді він довідався, що кияни не всі однакові й не всі живуть у бараках. Є кияни звичайні, як Твердохліби і їхні сусіди, а є особливі, люди з достатком, щоб не вживати слово "маєтні". Перший жив на четвертому поверсі, займав одну кімнату, як і вони, але не в бараці, а в світлій просторін, загадковій своєю пишнотою квартирі. Один — на таку кімнату! Старий, ледве човгав, був, як казала мама Клава, "завбазою", кімната здивувала Твердохліба дикою захаращеністю і тіснявою, в ній стояло три чи й чотири довгі столи, самі столи, тільки під стіною тулилася вузенька розкладайка для господаря та коло грубки був дощаний ящик, у який мама Клава двічі на тиждень (в зимову пору) наносила з сарайчика у дворі антрациту і дров. Столи всуціль заставлено химерними скляними посудинами, які мама Клава мала щотижня протирати від пилу. Зі стелі звішувалося кілька величезних світильників з поначіплюваними на них такими самими склянками, як і оті посудини. Господар урочисто-зляканим голосом пояснював малому: "кришталь". Що воно і навіщо, Федько збагнути не міг, але запам'ятав назавжди й назавжди зненавидів і саме слово, і шанобливість, з якою воно вимовляється деякими людьми. Попід столами в старого напхано було мішків, ящиків, коробок з борошном, крупами, макаронами, між ними круглилися крутими боками бідони, сулії, великі пляшки, над усім цим багатством літала цілими роями міль, Федько відмахувався од неї, крутив головою, чхав, а господар вдоволено хихотів і заспокоював малого:
— Не бійся, вона харчова. Це не та, що штани їсть. Штани твої зостануться цілі.
Ходили вони туди недовго. Старий злодюга чи то вмер, чи то кудись переїхав, чи, може, втрапив до в'язниці, мама Клава не пояснювала нічого, а тільки одного разу Твердохліб опинився вже не в кімнаті з "кришталем", а в професорській квартирі, в глибини якої не наважувався й ступнути, закляк у передпокої, завішаному картинами, вперто стояв там, не піддаючись на ласкаві вмовляння доброї, гарної професорші, соромлячись узяти в неї з рук дорогі цукерки з намальованими на обгортках ведмедиками,— був сам ніби дикий ведмедик, неприручений, непривчений ні до таких гарно вбраних, ласкавих жінок, ні до картин на стінах, ні до цукерок у мальованих обгортках. Вони знали тільки один сорт цукерок — "подушечки", злиплі в грудку, чотириста грамів, які щомісяця одержувала на свої продовольчі картки мама Клава. Замість цукру. Батько своїх цукрових карток не отоварював, заміняв чимось іншим, а мамині "подушечки" малеча з їдала за один вечір, запиваючи чаєм і згадуючи потім ще багато днів згодом.
В школі Твердохліб учився вісім років, тоді пішов до ремісничого училища — на трамвайника. Потроху слюсарював уже в депо, Андрій Сергійович обіцяв вивчити на вагоновожатого, от тільки хай одержить паспорт.
А тоді життя вдарило його, покотило і стало топтати, як подорожник.
Він запам'ятав той сіро-жовтий ранок навіки. Ранок між зимою і весною, між землею і небом, між ніччю і днем, усе в ньому розполовинилося і зливалося, надто ж заливалося водою, страшним холодним дощем, змішаним зі снігом, який ішов добу чи й дві, уночі стояв стіною, котив з гір і ярів потоки глини, ніс сміття, вимивав і горнув на Куренівку всі уламки й покидьки з верхнього Києва: від того здавався брудним і жовтим, ніби й не дощ, а щось позасвітнє.
Батько прийшов зі свого чергування і вклався спати, мама Клава бралася до чищень і прибирань, сестри побігли до школи, Твердохліб з Андрієм Сергійовичем пригинці пробиралися до депо, проринаючи під жовтими пасмами холодної води.
Вони вже були під покрівлею, захищені від дощу, у затишку й звичному спокої, коли в набридливий шум зливи ввірвався звук незвичний, незнаний і тому особливо загрозливий. Ніби розгортали велетенський рулон чогось шорсткого, як камінь, і незрима сила робила те з такою нагальністю, що гострий шерех вмить виповнив увесь простір, поглинув усі звуки, піднявся до нестерпно-високої ноти, а тоді зродилося з нього холодне ревіння, яке зосередилося в одній точці, десь за стадіоном, на вильоті з Реп'яхового яру, здійнялося могутньою стіною і помчало вниз через вулицю, через сталеві трамвайні рейки, на депо, на будинки, на барак, на все живе й неживе.
Мабуть, інстинкт розвідника примусив Андрія Сергійовича озирнутися першим. Твердохліб коли б і озирнувся, то навряд чи побачив би стіну, яка мчала на депо. Побачивши ж, не збагнув би, що то таке, бо летючий водяний вал зливався з жовтою стіною дощу. Андрій Сергійович не думав жодної секунди.
— На опору! Лізь! — підкидаючи Твердохліба вгору перед сталевою опорою покрівлі, гукнув він.
Перші холодні вибризки каламутного водяного валу вже вдарили по них. Стихія, страх, смерть.
— А ви? — крикнув Твердохліб.
— Лізь, дурню! — зло попхнув його догори Андрій Сергійович і кинувся до свого трамвая, може, ще сподіваючись вивести вагон з депо або принаймні відсидітися на висоті в кабінці. Твердохліб по-мавпячому подерся вгору, туди, де опора розгалужувалася, вал ударив по опорі, аж вона загула, вода наздогнала Андрія Сергійовича, вдарила його по ногах, тоді в спину, він упав під каламутним валом, але підвівся, знову побіг, його знову ударило, збило і накрило вже навіки. Перекинуло трамвай, другий, третій, цегляні стіни депо ламалися й падали, ніби картонні, металеві опори дрижали й гнулися, гнулися сталеві конструкції покрівлі, щось ламалося і летіло звідти. Твердохліб, врятований Андрієм Сергійовичем, тулився до холодного заліза, тремтів і плакав. Усе гинуло в нього перед очима, і ніхто не міг зарадити. Стихія, страх, смерть. Ще не знав, що водяний вал поховав під собою і їхній барак, і батька, і маму Клаву, і все дотеперішнє хоч і небагате, але спокійне й усталене життя.
Відтоді жахався води.
Працював чорно, поки вивчив сестер і повіддавав заміж. Коли пішов до армії, то повертатися до Києва і не думав. Сестри роз'їхалися, спогади вмерли, ніхто його не жде. Поглянути на дім, де ти народився? У Києві це не завжди можливе. Згадати — ото й тільки. Але чи не однаково — де згадувати? Хлопці підмовляли: в Сибір, на Алтай, на цілину, в Норільськ. Світ широкий! Коли б не помком-взводу сержант Григоренко, так би й не побачив більше Твердохліб Києва, а Київ Твердохліба. Але сержант умів виховати затятість і не в такій душі, як у Твердохліба, отож і сталося. Григоренко походив з полтавського села, високий, жилавий, голубоокий, невтомний, ніби зроблений з найміцнішої сталі, здавалося, позбавлений будь-яких вад, все ж мав одну досить відчутну ваду: не поділяв поширеної думки про стирання граней між містом і селом. Поділяти чи не поділяти ту чи іншу думку — в цьому ще немає великого лиха. Але сержант у своїй незгоді йшов далі. Він люто заздрив усім, хто народився у місті, та ще й великому, і ще лютіше ненавидів їх, так ніби людина вибирає своє місце народження і ніби це дає їй якісь переваги. Хоч як там було, Твердохліб став предметом особливої уваги сержанта Григо-ренка саме через те, що був киянином. З ранку до вечора тільки й чулося: "Р-рядовий Твер-рьдохліб, як у вас пр-рьишитий підвор-рьотничок!", "Р-рядовий Твер-рьдохліб, пр-рьиготуватися для подолання водної пер-рьєшкоди!", "Р-рядовий Твер-рьдохліб, тр-рьи нар-рьяда поза чер-рьгою!". А тоді мстиве: "Це вам не по Хр-рьєщатику пр-рьогулюватись!"
Твердохліб мовчав, терпів, потихеньку вийшов у відмінники бойової й політичної, навіть сам сержант Григорен-ко тепер ставив його за приклад. Коли ж настав час увільнитися і сержант спитав, куди Твердохліб хоче їхати, той нарешті зміг посмакувати маленькою помстою:
— Поїду гуляти по Хрещатику!
Так повернувся до Києва і подав заяву на юридичний факультет університету. Від туги за справедливістю? Не міг би тоді сказати. Ще коли вчився в ремісничому, закохався у Валю Букшу. Вона — нуль уваги на Твердохліба. Ще й дражнила його, як усі, "Глевтячком". Так усе й минуло. Після армії зустрів її. Перекваліфікувалася і працювала на Подолі секретарем нарсуду. Казала: "Ми, юристи". Ніс у неї чомусь став широкий, як у качки. Може, такий і був, а Твердохліб не помічав? Теж юристка знайшлася! Жадоба маленьких помст далі володіла його спокійним єством, і Твердохліб пішов учитися на юридичний. Довго не одружувався, мабуть, пам'ятаючи ту Валю, або й не знати чому. А тоді зустрівся з жінкою, що мала ім'я з казки "Золотий ключик", і так опинився в надрах квартири Ольжича-Предславського. Тепер справжній киянин. Мало людей, багато кімнат, ще більше книжок. Всі мови світу, всі великі імена, генії, слава, блиск, позолота корінців і останні досягнення поліграфічної мислі — синтетичні тканини, лакований картон, припресована плівка, припресовані ребристі корінці з іменами Коломбоса, Батлера, Джонстона, Де Феррона, Боуста, Макдоугала, Фіттермана, О'Конелла, Фултона, Хаккуорта1. (*Перелічуються зарубіжні знавці міжнародного права). Все видатне: ідеї, інтереси, знайомства, вчителі. Ольжич-Предславський учився в самого академіка Корецького. Знайомий був з сотнями видатних діячів. Мальвіна Вітольдівна мала право знайомитися тільки з дружинами і вдовами видатних людей. Твердохліб міг би укласти каталог вдів. Меморіальні дошки. Бронзові й мармурові погруддя на Байковому кладовищі. Квартири. Картини. Бібліотеки. Навіть тоді, коли видатний діяч не прочитав за життя жодної книжки, він примудрився лишити вдові величезну книгозбірню. Фотознімки з великими людьми. Мисливські рушниці, з яких жодного разу не вистрелено. Венеціанські келихи, з яких не випити й краплі. Порцелянові сервізи, навіки заховані в дубових різьблених буфетах. Велетенські бронзові люстри, які ніколи не засвічувалися. Безмежні килими, змотані в рулони, як у Тамерлана перед походами. Срібло, бакара, слонова кістка, малахіт. Розмови, шепоти, заздрощі навіть по смерті. Кому краща меморіальна дошка, у кого більша слава, кого скільки разів згадували в енциклопедичному довіднику "Київ", а кого зовсім не згадали і що з того буде. Тещин Брат шулікою налітав на те шепотіння, глумливо іржав над сполоханими вдовами: "Згадали — не згадали! Що від того світові? Знаєте, що сказав Глушков про всі види інформації? Інформація — це міра неоднорідності розподілу матерії й енергії в просторі й часі, показник вимірів, якими супроводжуються всі процеси, що відбуваються в світі.