Але не палахкотіло вже світло до ранку, заростали стежки, самотніла і осідала Антоніна оселя.
Проходили роки.
Антін звернув з соші. Пішов Вербівкою. Так вулиця звалася споконвіку. І весь куток так звався. Починалася вона з широкої долини з вигоном. Колись долина була глибокою, а тепер тілько з весни води в ній збиралося трохи, серед літа по всій долині паслися прип'яті кози, гуляли длусті горлаті гуси. А верби осталися. Старезні, дупласті, посхилялися над долиною.
Нових ніхто не садив.
І в кожного під двором росли верби. Не переводились. Від того вулиця навіть зимою була темною і ніби зеленою. І здавалася ще вужчою, древнішою.
Другим кінцем вулиця виходила за село. Верби вибігали аж ген у поле, і там поодинці зупинялись навіки, яка де.
Тиша на Вербівці була настороженою, приголомшливою. Луна від кроків, наче постріли, билась об хліви і паркани і довго лунала вулицею.
Антоніна хата стояла окрай села. Трохи осторонь від інших. На хвилиполі. Невеличкий хлівець над дорогою, двір сяк-так огороджений латами. Воріт не було. Замість них теж привʼязана була лата. Під двором, над стежкою вросла у землю і геть обледеніла за зиму криниця.
Антін довго стояв перед двором, біля криниці. Нерухомо висіло відро на ключці.
Присів обережно на цямрину, дивився й дивився на дворище, на хату, серце гуло в грудях од споминів. Пливла перед очима молодість...
Хата стояла вище на горбі і далі у двір. Невеличка, але чепурна, як вдова. Антоня уже з першим теплом відкидала картоплище од стін, підмазала. Сніг зійшов з даху. Де-не-де за зиму вітер позадирав стріху. Присіла хата за роки, понижчала.
Стояла на хвилиполі, стрічала невеличкими вікнами сонячну весну.
Небагато таких хат осталось по селу.
Антін стояв, неначе й сам нараз понижчав і втихомирився перед цією святою бідною простотою. Він і сам не знав і не міг пояснити свій стан. У грудях було тепло і нило, і тужно якось співало.
Стоїть хата.
Тиха березнева ніч.
Блідне місяць, котиться за верби.
Над хатою зорі.
Хата в місячному м'якому ореолі.
Мов у мареві піднімається і пливе над селом. Темна стріха, невеличкі вікна, білі стіни. Кущ смородини під вікном.
Хата.
Як народна пісня.
Пливе геть із серця.
Кропить зорями село.
"Чого так пече в грудях?.. Що це за ніч..."
Притягнув відро до себе, притулився щокою до холодного цинку .
Хата,
Як народна пісня.
Пливе в кінці городів.
Остання...
Витягнув води з криниці. Напився. Холодна вода. Аж парує.
Довго хилиталося відро. Довго скрипіла ключка десь угорі, неначе журавлиний ключ високо-високо пролітав над селом.
Пригнувся під латою, підліз і пішов стежиною до хати. Біля сіней з подивом зупинився: в хаті світилося.
"А з вулиці не видно. Ніч, як день."
Чомусь несамохіть ступав на носочках, і подих затамував.
Взявся рукою за завертку.
"Та сама... Що й тридцять років тому, як уперше приходили з Володею. Тілько одшліфувалась... Хто її не повертав тільки!.."
Повернув. Сіни нечутно прочинились. Дрогнув, несамохіть, і одступив назад. Захотілося раптом утікти назад, поки не пізно.
" Що скажу... Чого... Після стількох років..."
Не втримався, заглянув у вікно. Але вікно завішене було білою занавіскою.
Зважився.
Пішов у сіни.
Антоня сиділа окрай столу, впала лицем на руки. Спала.
На столі стояли миски, пляшка.
" Ґості були?.. "
Але все стояло так акуратно, видно, що було неторкане.
І в світличній хаті святково прибрано. Чисті рушники по стінах, Володін портрет, карточки. Фікус напроти застільного вікна. Постіль неторкана. Долівка щойно помазана, не затупана ще, ряднинами заслана. На коминку лампа горить.
Антоня була в темній рясній спідниці і в біленькій кофті в квіточку, з коротким рукавом. Косинка зсунулась, упала на коліна. Коса розсипалась по плечу.
Антін стояв біля порога, голову пригнув /чіпляв сволока/ — з стіни дивився Володя. В картузі, сорочка розстебнута, на піджаку значок на цепочці.
"В сороковому в районі знялись. Їздили од школи. Антоня теж їздила...
Співали з Володею..."
Тепла хвиля ударила в груди.
Володя неначе посміхнувся, наче й очі в нього блиснули.
А дивилися прямо на стіну.
Тихо так, що чути як гніт у лампі тріщить.
Кіт плигнув з печі, почув людину в хаті. Підійшов і терся об чобіт. Потім шкрябнув двері і занявкав. Антін аж дрогнув, зашарівся, відчув, що Антоня зараз прокинеться. Коли довго на когось дивишся, обов'язково прокинеться...
"Тут ще цей гемон..."
Антоня простягла по столу зомлілі руки, застогнала, підвела голову. Деякий час дивилася перед собою, нічого не розуміла, потім повернулась, відсахнулась з жахом:
— Ой!..
Антін ступив крок, кашлянув:
— Драстуй, хазяйко.
Схопилась, аж чомусь замість вийти, відступила далі за стіл. Стояла, немов у сні:
— Хто там?..
— Так усе добро з хати винести можна! – розважливо і голосно сказав Антін і виступив посеред хати.
— Якого там вихора виносити... – теж трохи бадьоріше відповіла Антоня, пильно вдивляючись. – Антін?!! – зойкнула. Затисла щоки побілілими долонями.
— Антін, — тихо відповів.
Потоптався, не знав чи сідати, чи назад іти, чи ще щось.
Красива була Антоня ще й досі. Струнка в своїй темній спідниці і білій блузці. Наче й не минуло стільки років. Смагляве обличчя ще не зблякло, тілько темними тінями підійшло, та в кутиках губ, смішливі і рухливі, як іскри, борозенки поглибшали.
А очі ще більші стали. Темніші, і не такі блискучі, як колись.
І груди ще високі. Руки самі по собі, несамохіть скубли й скубли, обсмикували блузку.
Подивилася на Антона темними своїми очима, зламалися рухливі брови, набігли зморшки на чоло, трикутничком-драбинкою. Зашарілась, мов дівча. Ударила кров у лице. Вийшла з-за столу.
— Проходь... Чого ж так стоять... Сідай.
Голос звучавьиродно бадьоро і весело, (гамувала душевний стан).
Засміялась /а руки не знаходять собі місця, по столу шастають./
— Ото, думаєш, загуляла баба! Пила, пила та й заснула за столом.
Антін не знав, що казати. Стояв серед хати і дивився на Антоню. А в грудях танула ніжна крига.
— Та ні... Що там, я думав... Звісно, що я...
— Проходь. Та сідай... Чого ти, мов з дому вигнаний!...
І знову засміялась.
— І в Володіній шапці?..
"Звідки вона знає?.."
Метнулася по хаті, змахнула невидимий пил з лави, підбігла до Антона, зняла шапку, почала гудзики розстібати.
— Гостем у мене будеш, раз зайшов.
— Ні-ні, ти звини, — кивнув на стіл. – У тебе щось трапилось, а я...
— Та що там трапилось! – Нічого не трапилось – 47 сьогодні стукнуло Антоні!
" О, то вітаю Антоню", — промимрив у думках, але вголос лише щось муркнув.
Антоня з розгону сіла на лаву поруч з Антоном і якось ураз притихла, неначе її хтось підмінив. Мовчав і Антін.
— Нікого не гукала загодя. Рішила, хто згадає, прийде, з тим і гостюватиму. Да так і заснула за столом – не діждалась.
Подивилась на Антона знизу, зовсім іншими очима, гірко посміхнулась.
— Зійшли года. Забули стежку до Антоні...
Міцно стиснула губи, аж побіліли. І відразу постаріла, тіні зморшок поглибшали. Лише очі темніли тривожно і клично з-під вій.
— Ну, які там года... – опустив очі дододу Антін. — Нащо про це говорить... Тобі не личить.
Підвелась, поправила занавіски на вікні, торкнулась грудьми плеча Антонового.
— Ще побачить який враг...
Сипонуло жаром. Не міг одірватись від витягнутої на пальчиках ноги. Силою перевів погляд на стіл. Тільки тепер помітив, на столі, скраю на біленькій скатерці цілу купу всякого дріб'язку.
"Володіне... Всю ніч згадувала...
Приперся, чорт..."
На хустині лежали ужовклі од часу трикутнички, смужка злинялого червоного сатину, фотокартки, німецький пістолет, зірка з облузаною емаллю... Значок ПВХО з розірваною цепочкою... І одна рукавиця.
Перевів погляд на портрет. Володя дивився перед себе на протилежну стіну. Потім знову на стіл.
Антоня помітила, зніяковіла:
— Його все... Травила душу собі... Наплакалась...
Антін взяв у грубі пальці облузану зірку, впізнав. Посміхнувся:
— Це нам першим вітанням з великої землі переправили, в сорок другому. Володя тоді на залізницю ходив. Йому не дісталось. Розсердився. Так я йому свою оддав...
Повертів зірочку, поклав на місце.
Мимоволі зітхнув.
У Антоні скотилась сльоза щокою.
— Він розказував... Удосвіта забіг, весь у крові.
— Це ми з Ніжина вертались... Дали нам тоді жару...
Взяв револьвер. Повертів у руках. Револьвер виблискував, Як новий.
— І патрони є?
— А я не дивилась. Я його вже... після найшла, у сіні, на хліві.
Антоня щось згадала, розвеселилася:
— Я б його може й не брала зроду, так нужда змусила. Після війни в якомусь году за облігації розпинали, це як Мигаль головував. Ти ж тоді теж у командирах ходив?..
Антін мгикнув щось, опустив очі.
Антоня засміялася, торкнула плечем:
— Не сердься... Все туманом зішло. Так прийшли до мене, почали душу виматувать. 300 рублів хоч умри. І лякали, і просили. "Нема, кажу, хоч ріжте". Тоді Мигаль поліз у комин з головою, щось там шарив. І виліз. Підносить мені до очей руку в сажі: "Бачиш" , питає. "Бачу, не повилазило ж". "Що це?" "Сажа", кажу. "Совершенно точно, громадянко Марченко, настояща сажа!" І питає свою комісію: " Що говорить закон про непотрушену сажу?" "Штраф!!" — заревли ті. "Скільки?" "Ето залежить від висоти димоходу" — і сміються, падлюки, в кулак. Тоді він повернувся до мене і рече: " Громадянко Марченко: або підписуйтесь на облігацію, або штрафуємо за сажу..."
Тут я й згадала про оцю цяцьку. "Зараз, кажу, принесу". Побігла у хлів, дістала, і ото як у Щорса, пам'ятаєш, вискакую з хліва, з наганом і прямо до них:
— Вон з партизанського двору, куркулюки!
Як вітром їх здуло. А я міста собі з місяць не знаходила. А вони так і не прийшли. Чи забули.
Антін сидів мовчазний, задумливо гладив долонею блискучий німецький револьвер. Відчув, як щось на плече натиснуло. Підняв голову: гиря з ходиків опустилась на плече, ходики стали.
Антоня знову заметушилася, підтягла гирю, забряжчала посудом.
— Давай же хоч по чарці випʼєм за іменинницю! Чи мо' погордуєш? Ти ж у мене і в хаті не був... після того... / впали тіні на лице/. Чи мо' й був, не згадаю... Стільки тут було...
— Та я вже сьогодні з дня розговляюсь.
— Чого б це. Ти ж не з тих.
— Та так, не знаю...
— Котяй, проклятущий! – гримнула Антоня на кота, що заглядав у горщики на лаві.
Кіт знехотя витяг морду з горщика, але з лави не плигнув.
Налила в склянки горілки.