Спільно з котримсь із рейнджерів ми відтягли напасника від Мгамби й поки ті тузилися вдвох, побігли до Нью Екри, на щастя нас ніхто не переслідував. Переляканому нічному портьє ми сказали, що поруч з готелем, біля Екра Плаза, відбувається масова бійка, той схопив телефон і почав викликати поліцію.
Лука. Затінення вуликів і навощування рамок.
То дурничка, – міркував Лука, вичищаючи в кролів, та пізніше – коли косив між яблунями й коли готував для пасічницького димаря трухляк. Зовсім нікчемниця – певно прищемив рамкою передивляючись три дні тому бджіл. Дякувати Богу, рамки такі важкі, не ніготь – палець посиніє як притиснеш! І позавчорашня Мишкова патяканина дурня – з непохмеленої голови Миха й не таке зморозить! Синього, буцімто, зловили в Корсуні, аякже! Синяків давно знебарвили, на це спеціальний міжнародний проект був, фінансування за програмою ООН – по всіх телеканалах сурмили. У наших же акацієво-медових краях синіх і зовсім не стрічали, кульгавий Антон взагалі казав, що то вигадка, хоча з району санітарний автобус приїжджав – щеплення робили! Ех, у нас тут свої синяки, он бідолашній Милані Мишка самого знебарвлювати доводиться як у запій піде – блюз[58] блюзом! Певно такого й бачили!
Помічник тримав драбину, а Лука прицвяховував виправлену шиферину і ні-ні та й зиркав на посинілий прикоренок нігтя. Дурничка, не болить навіть! Щоб двічі не вилазити повигортав із ринв торішнє листя, тоді послав Мишка на стару грушу – відпиляти всохлу гілляку. Як і передбачав, підсобник став канючити за поміч випивку:
– То… будь людиною, пасічнику – може хоч чвертка є?
– Нема! Дам кроля рябовухого, заб'єш – буде вам з жінкою на тиждень. Та гляди не пропий – я в Милани спитаю! І коли качатиму акацію – прийдеш!
– Жорстокий ти, Луко!
– Я таким не був – став!
Водій криваво-червоної Мазди дав пасажирові грошей на метро, висадив біля станції Дніпро й побажав перемоги, а на станції Хрещатик ескалатор вихлюпнув Луку прямісінько в вир Майдану.
Серце революції стрімко розбудовувалось: діловиті дядьки в теплій одежі й жваві парубки з барвистими наплічниками на спинах напинали довкруж стели намети, відразливий кістяк ялинки обсновувався транспарантами, навпроти облаштовувалась майбутня сцена. Вусатий чоловік у козацькому жупані, якого Лука спитав, де тут можна долучитися до процесу, відправив його в Жовтневий палац. Там саме йшов активний набір у самооборону, Лука записався, сотник Збуй одразу поставив новобранця до справи:
– Помічником кашовара підеш? Бо кожен хоче бути героєм, а рубати дрова й драїти казани охочих нема!
– Чого ж, – погодився Лука, – казани то казани!
– Тоді катай наниз – розшукаєш намет з гербом сотні, спитаєш Мойсейовича – нашого кока, там якраз похідну кухню підтягують!
Всеньке літо Лука беззмінно допомагав Цвітані годувати контингент "зоопарку", тому за обов'язки взявся зі знанням справи: рубав дрова, чистив КП[59], приймав від співчутливих киян продукти, лінькувато жартував з дівчатками, що роздавали обід самооборонівцям. Флегматичний одесит Мойсейович, який дійсно працював колись коком на пароплаві, помічника хвалив.
На Майдан моряка привела зневага до фаху. Кілька останніх років він працював шеф-кухарем у столичному ресторані, тут-таки, на Хрещатику, але бізнес перехопив зухвалий депутат-регіонал з Донецька. Мойсейовичу байдуже було до особи власника, він продовжував би трудитися й на "донецького", але той звільнив персонал, а на місце досвідченого кока взяв земляка-неука, не здатного відрізнити сальтимбокку від оссобуко[60]. Такої наруги над професією Мойсейович простити не міг.
Луці на Майдані подобалось: при роботі, не самотиною. Люди вийшли боротися за правду й Лука їм підсобляє – Лука завжди готовий підсобити тому, хто за правду. Чому й проти чого виступили ці завзяті українці з полум'ям у очах, помічник кашовара до пуття не тямив, оскільки політика його ніколи не зачіпала. Як не старалася Оксана, як не навертала чоловіка до активного громадського життя, навіть на Помаранчеву революцію відряджала, була б сама поїхала, якби не тягнув за полу малий Борислав, та Лука віджартовувався: "Переплутаю прапори то ще поб'ють!"
На ґрунті політичних уподобань у родині навіть постав конфлікт. Мама наполягала, щоб онучок підхопив ім'я легендарного дядька Бориса, Оксана ж затялася найменувати сина в честь В'ячеслава Чорновола, який розбився за рік до народження нащадка. Врешті зійшлися на компромісі – першу половину імені взяли від Бориса, другу – від В'ячеслава – так і вийшов Борислав!
Але якщо ти не цікавишся політикою, це ще не означає, що якогось дня політика не торохне тебе по макітрі вузлуватою довбехою, або, мовлячи про Майдан – закривавленим міліцейським кийком. Лука слухав оповіді про жорстоке побиття беркутівцями беззахисного студентства під стелою, про нелюдську розправу над випадковими людьми біля президентської Адміністрації, бачив побратимів-самооборонівців із перебинтованими головами й закипав люттю.
Коли рухливе чорноголове шумовиння вперше спробувало залити своєю ярістю Майдан, Лука вже був там – стійко впирався ногами, щоб і на крок не поступитися безликій навалі, особливо завзятих напасників запекло частував довгим держалном від лопати, натомість отримав у відповідь добрячий струмінь перцевого газу.
Потім добровольці сотника Збуя зводили барикади, чатували на сторожі, пильнували провокаторів, перевдягнених ментів і тітушок. Щонеділі Майдан заповнювався десятками тисяч киян і тоді Мойсейович з помічником пригощали елітним козацьким кулішем усіх охочих. Лука ріднився з цим огромом привітливих людей, серед яких уже напевно немає брехні й лукавства, які зійшлися сюди заради якоїсь дивовижно-прекрасної мети, і до цієї мети ось – півкроку ступити, й Лука тішився своєю причетністю до таїнства.
Але що далі, то менше привітності й щирості знаходив він у поглядах як побратимів, так і киян, все більше було в них тривожності, невпевненості, а іноді й злості, все більше чулося довкола розмов, мовляв, чого стоїмо? А потім ураз запалала Грушевського, залунали перші постріли і привітливість у поглядах навколишніх людей зникла зовсім.
В чаді, в полум'ї, в криках і гуркоті протистояння Лука побачив, як один з відчайдухів ціляє в чорноголову напасть із дивовижної рогатки – зі зручним руків'ям, химерно вигнутим металевим рогачем і довгим гумовим джгутом. Зацікавлено підійшов, придивився:
– Заводського виробництва?
– Китайська! – відповів стрілець.
– А чим шмаляєш?
– Шротом. Кавунястоголового з сорока кроків поцілив, то він присів і хвилин десять кавуном мотав – чистий тобі нокдаун!
Лука зрозумів, що знайшов на Майдані своє покликання.
Про те, що рогатка – це не лише забавка з далекого дитинства, сержанту Луці Гуленку розказав бувалий понтонер прапорщик Міняйло на далекому степовому полігоні, куди бійців понтонно-мостової бригади закинули випробовувати нові комплекси ППС-84, які щойно надійшли на озброєння[61].
Для армійців дев'яності роки були голодні, командири щовихідних відпускали солдатиків додому по харчі, ті привозили сидори і для себе й для тих, кому далеко їхати. Але з полігону, зрозуміло, не відпускали нікого, а прострочену гречану кашу в іржавих бляшанках організм відмовлявся приймати вже на третій день споживання. При цьому неозора степова ковила кишіла куріпками, а от полювати на дичину було нічим, оскільки на навчання понтонери виїздили хоч і з автоматами, та без набоїв. Отоді й згадав прапорщик Міняйло свої славні бойові будні в далекій Анголі, і поділився з особовим складом безцінним досвідом виживання, і серед найвдячніших його слухачів був сержант Гуленко.
– Гречка – то нічого! – викладав сокровенне ветеран. – Це ви ще розфасованим напередодні московської олімпіади "Завтраком туриста" не смакували – ото гидота! А в Анголі нас годували виключно цим "вітанням з далекої батьківщини"! Цікаво, що африканська савана – степ майже такий само як і цей, тільки на відміну від нашого полігону ним гуляють антилопи, зебри, жирафи та інші, дуже смачні й поживні представники ангольської фауни. Але полювати на них – зась, а от на тамтешню куріпку, по їхньому турачу – будь ласка, але без вогнепалу! Ото й почали наші майстри народного промислу виготовляти найрізноманітніші пристрої для мисливства, і досягали в цій справі таких висот – шедеври створювали! Та й ваш прапорщик, скромно зауважу, в цьому бойовому соцзмаганні задніх не пас!
Для гарної рогатки треба що – правильний рогач і якісна тятива, себто гума. Рогач можна виготовити з будь чого – від класичної гілки з розгалуженням, чи товстого шматка фанери до ступичного ключа, або сталистого дроту. Тут головне зручність, симетрія й довговічність. На тятиву ми різали протигази, сідельце робили з халяви списаного чобота.
Як і в кожній справі при виготовленні рогатки важливо враховувати деталі. Робиш стріливо з дерева – шукай акацію, як ми в Африці, кленок або молодий горіх. Вищий клас при виготовленні тятиви – вирізати ї так, щоб гума ледь звужувалася до сідельця, тоді вона швидше скорочуватиметься й відповідно – далі та з більшою швидкістю летітиме заряд. Сідельце має бути не надто цупке, але й не дуже м'яке. Важливо, щоб держак рогача зручно лягав у долоню, щоб при пострілі рогатка не задиралася догори, не проверталась, щоб не скручувалось сідельце. В Анголі ми стріляли кульками з підшипників, хоча найкращий заряд – це мисливський шрот на вісім з половиною міліметрів – убійна сила!
Першу рогатку Лука змайстрував з обрізка металу, що залишився після виготовлення бронежилета, тятиву, як і заповідав прапорщик Міняйло, вирізав з порваного протигаза, на сідельце знайшов клаптик шкіри з відірваного язичка черевика. Попросив волонтерів привезти старих підшипників – приперли з вантажного автосервісу цілу скриню. Знаряддя майданного пролетаріату було успішно випробувано й схвалено сотником Збуєм:
– Це ж чудово – можна носити в кишені як особисту зброю! Роби ще!
Луку звільнили від сторожі на барикадах і перерви між заготівлею дров і чищенням казанів він цілком присвятив збройовій справі.