Саме в цей час поблизу яру, повз високу старезну грушу, яка, як запевняв Куденко, вже років із п'ятнадцять не родила, натужно ревучи мотором, ніби піднімалася на гірський перевал, пройшла крита машина, з якої долинали голоси німців.
— А її не видко було, — розгублено мовила Марія, коли машина зникла в лощині. — Тільки підводи. Звідки їх стільки?
— Саранча є саранча. Яром, у плавні... — знову наказав старий. — Туди я ще проведу. А назад, уже, мабуть, доведеться самим дорогу знаходити. Бо... самі бачите.
Вів старий з величезною обережністю, старанно промацуючи шлях жердиною, яку Куденко (він зізнавався в цьому) приготував ще позавчора, бо ще тоді з 'явився намір переправити їх сюди. Такі ж акацієві жердини дісталися й морякам. Тільки Марія безпечно ступала слід у слід за старим, не виявляючи ні сумніву, ні остраху. Відчувалося, що долати цей шлях їй не вперше, і вона цілком покладається на інтуїцію провідника.
Значну частину броду вони йшли відкритою місциною, на якій, з пагорба, від засохлої груші, їх легко могли помітити. І була мить, коли нерви таки підвели Оснача і він спробував підігнати старого.
— На Сатанинському броду поспішають тільки самогубці, — стримано відповів Куденко. — Краще шлях запам'ятовуй. Бо звідси він один: і до берега, і на той світ.
Оснач одразу принишк. Стало незручно перед Марією: ще подумає, що злякався. Хоча, що дивного? Він уперше в житті потрапив на болото і вперше виявився на трясовині. Тому й намагався тепер ступати за дівчиною слід у слід, вражаючись її витримці і навіть безтурботності. Як, зрештою, і витримці старшини, що замикав їх ланцюжок. Романчук не тільки не підганяв провідника, а ще й час від часу зупинявся і встромляв очеретяну тростину з розчепленим кінчиком. Він прихопив з собою десять таких тростин, які повинні були допомогти їм потім дістатися до берега.
Втім, вів їх рибалка досить уміло. Тай брід виявився надійним: траплялися зовсім сухі купини і навіть два невеличкі острівці. Проте обабіч тієї невидимої стежини, болото раз по раз погрозливо "закипало", і варто було оступитися, варто було зійти з броду на крок-другий убік...
Сонце вже всілося на полудневому троні і застигло на ньому, велике, нещадне і по-імператорському велично-бездушне. Добувшись острова, моряки попрощалися зі старим і якийсь час мовчки проводжали його поглядами, намагаючись ще раз, хоча б по думки, пройти отим Сатанинським бродом. Пройти і запам'ятати його.
Марії старий наказав дочекатися на острові вечора і потім на хутір уже не повертатися. Мала добутися плавнями до села і переночувати там у якоїсь його родички. А сам він подався додому.
— Що його чекає там, га? — знічено запитала Марія, коли, поминувши другий острівець, Куденко ступив на останній відтинок броду, що закінчувався вже у прибережних плавнях.
Відповіддю їй була автоматна черга, та два рушничних постріли, що один за одним прогриміли десь поблизу хутора.
— Господаря із плавнів викликають, — розшифрував їх старшина.
— Недавно там, де ви заховали ящики, фашисти розстріляли трьох підпільників із сусіднього села, — стиха проказала Марія. — Нібито повезли до райцентру, а насправді...
Тим часом старий добувся до плавнів і всі троє чомусь полегшено зітхнули, ніби з тієї миті, як рибалка зник у заростях, небезпека для них минулася. А ще за кілька хвилин заходилися відбудовувати повалений очеретяний курінь, поставлений кимось біля підніжжя невисокого пагорба, між двома пасмами очерету, що надійно приховували цю споруду від сторонніх очей.
На світанку Радомир підхопився від того, що почув, як хтось сів біля нього на ліжко. А потім знадобилося ще кілька миттєвостей, щоб згадати, де він, як опинився в цій сільській хатині і що то за невиразна постать окреслюється на тлі сірого квадрата вікна.
— Міцний сон маєш, лейтенанте, — стиха мовив Крижань, мабуть, побоюючись розбудити господиню, — молодий. Я про такий уже забув.
— Ви давно в кімнаті? Треба було розбудити.
— Сиджу недавно, а ось підсідаю — втретє. Читав оце твоє... Ну, повість твою. Я спочатку навіть засумнівався: невже це про наші місця, нашу трясовину? Та й прізвища чужі. Але ж острів... Острів — Кричинецький! То я повість твою за ніч двічі перечитав, хоча до писаного, щоб ти знав, не дуже охочий. Рибалки ми... Озеро слухаємо, з озером говоримо. І читаємо теж по ньому.
— По озеру?.. — спросоння перепитав Оснач. — Це щось нове. От чого не читав, того не читав.
— Чому ж ти одразу не сказав, що маєш таке, написане про наші краї? Ну і про батька теж...
— Та ні, вже про діда.
— Я ж оце й досі не знаю, якою була його смерть, — не звернув Крижань уваги на уточнення Радомира. — І ніхто в селі не знає. Марія ж тоді в село вже не повернулася. В сусідньому переховувалася, в якоїсь старенької, а потім...
— Почекайте, почекайте, — схвильовано торкнувся його плеча Оснач, усе ще сидячи в ліжку. — Здається, я вже чогось не розумію. Ви сказали "про батька". Той чоловік, рибалка, ну, Куденко?.. Може ви мали на увазі свого батька?
— Та чому ж Куденко, лейтенанте? Не Куденком він був — Крижа — нем. Як і я. Хто тобі сказав, що Куденко?
— Крижанем?! Можливо, й так. — стенув плечима. — Не знаю. Дід не запам'ятав його прізвища. Стільки років минуло. Пригадував, що нібито на "К" починається. Кудлань, Кудленко. Яке це має значення?
— Має. — Рибалка витримав здивований погляд Радомира іще рішучіше підтвердив: — Має-має...
— Почекайте... Крижань? Теж Крижань? То, може той рибалка?.. Невже? Отой хуторянин, який рятував десантників?.. Він що... ваш батько?! Слухайте, я ще спросоння...
— Виходить, що ніби так, що мій. Якщо тільки описуєш ти наш хутір і нашу трясовину Бо, може, ще десь трапилося таке... А про наш острівець чув...
— Та ні, все відбувалося саме тут. Десь тут. Значить, ви?.. Ви той син рибалки-хуторянина, що пропав безвісті? Принаймні так вважав Куденко... Тобто, я маю на увазі: Крижань.
— Виходить, що той. Під Кагулом мене поранило. Тяжко. Евакуювали за Дністер. Взявся за листа, а писати вже нікуди. Через фронт листоноші не ходили.
Якусь хвильку Оснач заворожено дивився на старого. Йому здавалося, що все це йому сниться.
— Неймовірно. В це важко повірити. Ні, не в те, що ви залишилися живим. А що я потрапив до вас... Саме до вас.
— Мабуть, тому й нарадили напроситися до мене на квартирування, що розуміли: краще Крижаня цієї історії не знає ніхто. Хоча я теж нічого до пуття... — підвівся господар з ліжка. — Вся надія тепер на Гриня. Тільки він один і добувається до цієї правди — не легше, ніж до Кричинецького. Все трясовиною, трясовиною...
— Нічого страшного, дрібні сутички. Поговорю з Вандевурою — він усе зрозуміє. Інтелігентний чоловік... Повинен заспокоїтися.
"А господиню звуть Марією Федорівною, — враз пригадав Оснач, — Невже це вона і є — Марія? Невже вона?! Звичайно, тепер цьому важко повірити. Полковник розповідав, що Марія... Але ж літа..."
— Ну а ти ж від кого дізнався про все це? — запитав Крижань уже від вікна. Тим часом Радомир теж підвівся з ліжка й почав поспіхом одягатися. Про вранішній сон уже не могло бути й мови. — Хто ж там міг бути за свідка — ось чого я не збагну. Невже поліцай, Святешний? Невже він, га? Але ж не може бути, щоб він і досі нудив світом?
— Святешний? Це той поліцай, який, ну?.. — зам'явся Радомир, — який симпатизував Марії і, кажуть, навіть рятував її від залицянь німців та румунів.. Справжнє його прізвище — Святешний?
— Рятував! — майже з люттю прохрипів Крижань. — Таке скажеш: рятував!.. Та він!..
І на найвищому регістрі люті раптом замовк.
— Тут усе просто, — неголосно пояснив Оснач, зрозумівши, що Крижань сказав усе, що здатний був сказати в ці хвилини. — Вас це здивує, але... Одним із двох десантників, які переховувалися на острівці, був мій дід, морський піхотинець Святослав Оснач. Від нього я і почув усю цю історію.
— Твій?!.. — зболено якось видихнув старий рибалка. — Дід?! Він був тоді на Кричинецькому?! — Крижань вражено похитав головою і заходився масажувати під серцем. — Заженеш ти мене в могилу, лейтенанте. Дай мені прийти до тями. Невже ж ото так і звела колись доля предків наших? Невже ж таке може бути, синку? — вже зовсім розчулено прошепотів Крижань, обіймаючи Радомира за плечі. — А, боже ж ти мій!.. Чому ти досі мовчав? Хоча... ти ж не знав, хто я.
— Не знав, звичайно.
— Чому ж раніше не навідувався? Ні ти, ні дід. Чорти б вас забрали. Як же він вирвався з острова?
— Давайте вийдемо на подвір'я, — вивільнився Радомир з його обійм. — Душно тут. А ранки у вас чудові. Дивні ранки.
— Ага, давай. Вийдемо, подихаємо. Та й стару зі сну не вириватимемо. Але ж ти скажи!.. Хто б міг подумати, що один із моряків усе ж таки лишився живим, пройшов трясовину? — проказував Крижань уже йдучи подвір'ям. — Ми ж усі вважали, що там вони й залишилися. Що перейти до берега ті, інші, не змогли. А ти кажеш, що їх було тільки двоє...
— Двоє. Старшина Романчук і рядовий Оснач. А висаджувалося їх з моря двадцять один. Нічого не вдієш. Пощастило тільки Осначеві.
— І що, дід твій потім ще воював?
— Дійшов аж до Німеччини. А помер оце кілька років тому. Полковником морської піхоти. Полковником у відставці.
— То аж он яка доля моряка! Он яка! Полковник! — схвильовано проказував старий, знервовано видобуваючи з однієї кишені піджака мундштук, з другої — пачку цигарок. — Знати б мені про це раніше! Ой, знати б!.. Ти ж розумієш, я грішним ділом, усе нарікав: "Ну, що батько мій і той хлопчина, Захар, що вони зуміли зробити? І самі загинули й моряків своєю смертю не врятували". Ще й казав собі: "Це все через отих вояк-десантників, дідько б їх забрав! Ховалися по плавнях, чиєсь життя під кулі підставляючі, а через них і батько, й хлопчина... І хутір спалили". А що, ти думав, що я святий? — різко озирнувся Крижань на Оснача, що йшов слідом за ним. — Так і грішив. "Усе через отих недолугих вояк, що за бабські спідниці ховалися. Не принесли б їх чорти, може, все й обійшлося б". Село наше великих руйнацій не зазнало. Фронт поблизу не проходив: без бою визволили. Одне слово, пощастило селу. Пощастило, та тільки не Крижаням.
— Що тепер вдієш? — мовив Оснач, і собі видобуваючи сигарети. Він почувався незручно перед цим чоловіком.