Лунають збуджені голоси, заливається сумно гармошка, чуються схлипування матерів, дружин і наречених. Ліля обвила Руслана руками за шию, прикипівши своєю щокою до його, до спини братика притулилася сестричка Ніна, на одному плечі плакала мати ("Не пущу."), на другому — та, що стала нею ("Русику, рідненький, оце ж тільки в мене з'явився синочок"), за ногу обхопив Лілін братик Андрійко("Ну візьми мене з собою"). Виходить, що з усіх боків Руслан був захищений. Тепло і затишно за стінами такої міцної фортеці. Батьки мовчки курили неподалік, тяжко зітхаючи: "Ех-хе-хе, і де взялася ця біда на нашу голову."
"Готовність — хвилина! Рушаємо!", — почувся гучний командирський голос. Уся ота купа мала здригнулася, ніби від удару батога, схлипнула, розсипалась і повела хлопця до автобуса.
На війні людина, якій вдалося прожити хоча б близько місяця, стає зовсім іншою. Душа ніби вкривається кирзою, крізь яку важко пробитися співчуттю, страхові, жалості. Навіть ніколи подумати про те, ким ти став, що робиш, куди йдеш. Треба то стріляти, то йти у рейд тилами ворога, то будувати бліндажі, то вантажити останки полеглих побратимів, то дбати про хліб насущний. Лише три думки, ніби осколки, стирчать у голові: "Вижити, перемогти, не потрапити в полон". Іноді, сидячи на траві, притулившись спиною до колеса БТРа, намагався відкрити "блискавку" на своїй кирзі, аби доторкнутися до чогось світлого і теплого. Коли після надзусилля це вдавалося, бачив там Лілю, матір, батька, всіх близьких, Ромашку і, намилувавшись мирною ідилією, поспішно зашморгував застібку, аби трупний запах, кров, смерть і біль не потрапили у його колишній світ. Ловив себе на думці, що і він сам, і його побратими, навіть якщо вціліють, теж є небезпечними вірусами війни, здатними смертельно вразити мирне життя.
Їм, воїнам, сільським хлопцям і чоловікам у переважній більшості, здавалося, що вже побачили смаленого вовка. Після того, як узяли Слов'янськ, Артемівськ, Попасну, відчували себе переможцями. Проте він, отой вовк, напав на них під Іловайськом. Оточення... Як могло таке статися на українській території? З серцем говорили про зраду, генеральську тупість і безпорадність влади. Їхніх дітей сюди б хоча на день, може, перестали б вважати бійців гарматним м'ясом. Шок, безвихідь, безпорадність. Де підмога? Нарешті їм дали "зелений коридор". Їхали у звичайних автобусах. Руслан наказав водієві про всяк випадок відчинити двері, а хлопцям — тримати зброю напоготові. Під Червоносільським зрозуміли: так званий коридор — підступна пастка. Передній автобус від прямого влучання міни спалахнув, мов сірникова коробка. "З машини!" — скомандував Руслан і блискавично, видушивши обома ногами бокове скло, вискочив назовні. Минуло, може, півхвилини, а автобус уже був, як решето. Вибралися не всі. Це був не бій, а розстріл, страта за патріотизм за приговором Кремля за мовчазної згоди Києва. Тільки тепер, коли він поранений, лежав під понівеченим БТР-м, підбитим тут напередодні, подумав про змову "білих" проти "сірих". "Чи так і треба? Ми ж — віруси, яких треба знищити....", — майнула думка. Коли отямився, в ніс ударив сморід спаленого пластику і гуми й ще чогось, мабуть, крові, вивернутих нутрощів. На асфальті, за кілька метрів од нього, кричав від болю його боєць. Раптом до нього підступили чиїсь ноги, було також видно цівку автомата, націлену в груди пораненого. "Та-цить..., — сказала роздратовано зброя, і побратим затих. Руслан знову відключився. Під БТР зазирнула якась молода жінка, дуже гарна, але бліда, вся у чорному. "Годі спати, запрошую тебе на чорний танець", — і простягла йому холодну руку з довгими, як у піаністки, пальцями. Він вибрався зі схованки, дивно, нічого не болить, хоча права колоша зашкарубла від крові, на плечі теж буріє велика пляма. Освітлення таке, як під час його першої шлюбної ночі, коли кімнату освітлював лише торшер. Сонце майже сіло, а маківку світила накривав напівпрозорий шолом великої чорної хмари, який не давав променям позолотити надвечір'я. Край дороги стояли оркестранти у чорних фраках, які нагадували зграйку чорних павучків. Напроти сиділи в калюжах крові, підібгавши під себе по-турецьки ноги, хлопці з його взводу — Васько Бомба, Вітько Вуж, Петро Скіф, Андрій Зоря, Антоша Мангуст, Сергійко Тур, Сашко Куля, яких краще знав за позивними, ніж за справжніми прізвищами. Сам він був Молотом — за величезні напівпудові кулаки. Всі хлопці були покалічені, хто без руки, хто без ноги, в кого нема частини обличчя. Вони покірно чекають запрошення на Чорний танець. Диригент змахнув руками, оркестр ожив, смички скрипочок стали рухатися вниз, угору, ліворуч-праворуч, снуючи дивовижну музичну павутину. "Та це ж "Реквієм" Моцарта!", — впізнав Руслан. Жінка в чорному зазирнула йому в очі, мовляв, не сміливіше хлопче. Тільки тепер хлопець роздивився, що під чорною сукнею у неї кирзові чоботи, такі, які носив у радянській армії його батько, а на голові есесівський картуз із черепом і кістками. Але ж танець з цією людожеркою — зрада його коханню! "Геть! Я люблю іншу!" — закричав щосили...
"Пацаны, здесь еще один", — почувся десь угорі голос. "Тащите его сюда" — пролунало у відповідь. Його вхопили за поранену ногу і витягнули з-під БТРа. Поки це діялося, Руслан остаточно прийшов до тями, бо рана боліла нестерпно. "Может, и этого кончить?" — запитав боєць із московським акцентом, тицьнувши в голову полоненого дулом автомата. "А куда его угораздило?" — запитав командир. "В ногу, в плечо...". "Не-е, давай его в грузовик" — прозвучала команда. Руслан відчув, як його потягли кудись по асфальту, але тепер уже за здорову ногу. Наждак дороги боляче дряпав щоку, хлопець устиг підкласти під голову долоню неушкодженої руки, тож тепер дісталося їй. "Т-пр-у, приехали", — дуркував росіянин. Руслан розплющив очі. На узбіччі побачив покладених рядочком його хлопців, які, вочевидь, усе ж станцювали з тією чорною пані свій останній танець. Внизу в кюветі кипіла робота. Він бачив тільки голови і плечі ще чотирьох своїх бійців — Тараса Борсука, Максима Медузи, Дениса Ковбоя, Толика Бумеранга. Мабуть, вони копали могилу для своїх побратимів. Треба запам'ятати це місце. Толик повернув у його бік голову, впізнав, щось сказав хлопцям, вони шарпонулися. "Стаять!" — почувся гавкіт вартового.
Руслан знову вмер, точніше, хотів умерти, бо терпіти біль у кузові вантажівки було несила. Опритомнів на лікарняному ліжку. Поворушив ногами, руками, все ніби на місці. "Де я?" — запитав у медсестри. "У Донецькій обласній лікарні", — почув відповідь. З ним вовтузилися, значить хотіли якось використати. Цього Руслан боявся найбільше. Ком— проміс із совістю можна було б якось обґрунтувати і жоден із цивільних його, напевне, не осудив би, бо не мав на це морального права, але він боявся втратити повагу до себе. Як тоді з цим жити? За два тижні до нього прийшов якийсь функціонер "ДНР". "Соловйов", — представився. Запропонував дурничку. Мовляв, унизу чекають журналісти російського каналу, треба їм розповісти про страждання українського народу під хунтою, про те, як бійці одержували накази від командирів обстрілювати помешкання мирних громадян, катувати і вбивати полонених, і таке інше. "Мы тебя спасли, выходили, иначе собаки сожрали бы в поле, будь умником и все пойдет, как по маслу, Новороссии нужны такие толковые парни", — умовляв його гість. Руслан одразу, навіть не попросивши часу на роздуми, тихо мовив: "Я не буду цього робити". Згодом зрозумів, що це був головний учинок його життя. І переломний у прямому й переносному сенсі.
Наступного дня під вечір хлопець опинився в підвалі колишнього обласного СБУ. Там його чекали четверо дебелих бойовиків, по двоє під кожною стіною. Всі — напідпитку. "Захади, не бойся...", — показав щербаті зуби один. "Будуть бити, а може, й убивати", — застукотіла молоточком думка. Вздовж хребта пробігла холодна крапля страху і зупинилася десь аж на копчику. Проте серце раптом вишкірилося знайомою з дитинства люттю, яку відчував до сильніших супротивників. Крайній бицюра спробував ухопити його за груди, щоб утягнути в смертельне коло. Але зненацька напоровся на один із русланових молотів і відлетів до стіни. "Ах ти ж, сука...", — заревіла решта і купою кинулася на полоненого. У голові бемкнув дзвін, світло в очах згасло. Але він був потрібен їм притомний, щоб міг відчувати біль. Вилили на голову відро холодної води. Передусім зламали вилікувану ногу. Потім місили, наче тісто в діжі. Перевіряли пульс: "Ага, єщо жівой..." — і знову били. Один навіть стрибав на ньому, наче на батуті. Коли хлопець перетворився на закривавлену тушу, вкинули до камери з такими ж впертими, як він, в'язнями.
Цієї ночі та жінка в чорному знову прийшла. Тільки цього разу на голові у неї був кашкет офіцера КДБ. За нею вишикувалися люди-павучки зі скрипочками. "Потанцюємо?" — запитала. "Вибач, у мене нога, бач яка...", — став відмовлятися Руслан. "Нічого, ми її зараз полагодимо", — наполягала красуня. Клацнула пальцями, підбігли два павучки із хрестами на спинах і дуже вправно наклали йому на ногу шину з двох штахетин, з'єднавши їх скотчем. Ну що ж, доведеться танцювати. "Тільки я хочу вальс...", — став вередувати. "Не положено...", — відрубала. "Та годі, ми ж давні знайомі, я тобі стількох своїх хлопців віддав...", — став умовляти її Руслан, який і досі відчував провину за смерть підлеглих. "Ну добре", — прошипіла знехотя. Кивнула своїм хрестоносцям і ті стали закручувати їх у білу павутину музики. Це був "Вальс дощу" Шопена. Руслан намагався дистанціюватися від партнерші, тримався на "піонерській" відстані, натомість вона притискала його до себе все ближче і зрештою здолала опір. Була холодна, як зима. Якщо у тілі Лілі стукали сердечка, то у цієї цокотіли тисячі, якщо не мільйони годинників, які відраховували комусь останній час, зокрема й Руслану. І з її рота тхнуло могилою, в животі щось бурчало і шипіло. "Слухай, ти хоча б зуби почистила, чи що...", — кинув гидливо. Їй це не сподобалося. "Хам! Зі мною ще ніхто так не розмовляв", — верескнула і ляснула його по обличчю рукою у чорній рукавичці. Крутнулася на підборах своїх кирзовиків і вискочила, хряснувши металевими дверима.