Ви ж писемнні, грамотні? Ето вам не в куколки іграцьця.
Но Катька, умнічка, під цей галас здогадалася на складі прихопить в дорогу й два порожні мішки.
– Бо надругаються, – каже своє вона.
– Хто?
– Ворюги, покрадуть урожай, заодно надругаються.
І нам урочисто не прості, а нові ситцеві піонерські галстуки пов'язали, і ми туди з ними у мішки заховались, бураками прикинулись, по дорозі їх безплатно гризем і все хорошо од одної думки: скільки ж ми промандрували, скільки світу проїхали, Боже, яке щастя для нас, сиріт, не сидіть вже все життя в цьому колгоспі? Чим хороші товарні вагони, шо вони добре продуваються, а знизу бураки гріють, і що їх часто зупиняють, на запасні колії одганяють, шо можна на станціях й гарячої води попить. Отак ми їдемо, хоча іноді вночі таки страшно, щоб нас були не вбили, а ще гірше – не ізнасілували.
– А ще хуже, – шепоче Катька, – ізнасілують, уб'ють, а потім іще раз ізнасілують.
Начальники ж хитрі такі, їм усе одно, аби галочку поставить, свої сраки нашими сраками прикривають, піонерськими.
– Да кому ми потрібні? Да нас і насілувать нікуди.
– Еге, це вороги, а їм однаково, главне, шоб надругаться, – мало не плаче Катька, така впєчатлітільна.
Тремтимо, бо в товарняку весь же час темно.
Вона малолєтошніца, й тому всього такого боїться. Отаке ми шепочемося, стулившись; і раптом чуємо, хтось у вагоні ще шепочеться.
– Чуєш? – каже Катька, бо вона малолєтошніця.
Різні такі звуки.
– Не чую, – прикинулась я, пославшись на шум колес, бо я теж малолєтошніца, но не до такої міри, як Катька.
Але на зупинках ми добре чуємо, що в товарняку наче іще хтось є.
– От зараза, – шепоче Катька, – зайцем їде.
Особливо, коли почало кукукать, бо поїзд їде, а йому ж так зручно по колесах так ясно й дзвінко ворожить.
Нарешті Катька не витримала:
– Давай ми ту вредну зозулю приб'єм.
– Нашо?
– А нєрви не видержують.
– Придержи свої нєрви, хай собі їде, – кажу, – місця на всіх хвате.
– Ага, а привліче своїм голосом ворюг?
– Ну ти дурна, який же це ворога полізе зозулю красти?
– Еге, а як вона буряки в мішку поклює, хто тоді отвічать буде за вредітільство? А нам ще й треба якось і назад вертацьця.
Трясемося.
А потім таки повилазили і почали потроху лізти на кукукання, доки не знайшли особливо великий такий мішок, який виразно видавав птичі звуки, облазили його з усіх його боків, точно, звідти лунає наче радіо, що в завклубші в Красном углу.
Я взяла була вибрала найбільшого бурака, щоб ним прибить, а Катька трохи мішка того була розв'язала, сунула руку, й по одному овощу витягує ретельно, а я по ньому іншим овощем б'ю з усієї сили. Отак доки всі до одного не перестукала. Мішок пустісінький, а все одно кукукає. Звідки? Чим? Ми його й витрусили, а він усе одно продовжує.
– Ужас, – шепоче вона.
– Чого ужас? Гламне, шо ніхто нічого не клює.
Поскладали ми все назад у нього, він нам за це ще тисячу років накував.
Тобі ор нот мені
Він, принц данський, повільно вдихнув, зиркнув у глядачеву залу, а потім узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:
Кришталева чара, срібнеє дно,
Бути, чи не бути? Все одно!
Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:
– Бідний Йорик!..
Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся; особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо мала пишний букет, за яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізора по футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як це стояти Гамлетові разом із публікою, яка потім усе життя згадуватиме про інцидент: "какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв", – зітхнув так глибоко, що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кризу й про те, що директор полагодить нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тим‑то ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голосу.
"Зрештою, роляка непогана", – заспокоїв він себе; ще зі студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.
Коли Офелія взяла монолог, у животі йому забурчало. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.
Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – де‑де обдристатися, лише не на сцені, бо це відразу увійде в історію світового театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – бризнули оплески, Офелія здивувалася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча актори собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казатиме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засукувати рукав – і вся, вся увага перейде на нього – що поробиш, такий закон сцени.
Він же дозволив Офелії заплести навколо голови товсту русяву косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович випросив у костюмера таку ж косу, і в другій дії вийшов із нею на голові – що в залі сталося!
– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.
– Тому що Офелія в Шекспіра має ходити з розпущеним волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже, всі її святі передвесільні слова до Гамлета пародійні?
– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбуватись назад у брюнетку! – репетувала партнерка, аж доки її заспокоїв режисер:
– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацьця, то я їй віддам роль Гамлета.
– Як? – сльози в неї вмить висохли.
– Як Сарі Бернар чи Галині Стефановій.
Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.
Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:
Кришталева чара, срібная креш,
Бути, чи не бути – все помреш!
Далі в Гамлета виникли проблеми, режисер десь викопав оригінальні шекспірівські тексти. Біда полягала в тому, що вони були староанглійською мовою, а не адаптовані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.
– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репетиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.
– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміли.
Еге, як зрозуміють, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли мав поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій зараз був препаскудний, ще й живіт бурчав нещадно, то актор видав:
– ...хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завершив він, тобто помер.
Що тут зчинилося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет із бюстом заважали плескати, тому вона репетувала "браво!", оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.
Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, щоб випередити всіх, кленучи буфетницю: "клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – нема, щоб кип'яченою". "Бур‑бур", – погодився несамовитий шлунок. "Якщо вже дуриш людей, – лаяв він подумки, – то роби ж це по‑людському, лінь тобі закип'ятити? Думати ж треба хоч трохи по такій жарі!"
Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар – пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.
– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлорку хвата, бо када не буде й на неї, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася жінка перед надто естетизованими колегами. – Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!
Не театральні, а правдиві сльози бризнули з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.
– Зе дер берендикер! – вилаявся.
Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Тому він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшов із театру ("Устигну, – думав він, – нормально устигну"), та дорогу йому перегородила яскраво‑руда пані, і не встиг відсахнутися, – тицьнула розкішний букет:
– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, – хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.
Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри на спиртне.
– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.
Дамочка виявилася ого‑го, аж Анатолій Степанович подумав: "Якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет "Гамлета", бо декольте в неї більше за бюст".
– Пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу. про Шекспіра...
"Як усе‑таки добре, що Шекспір написав "Гамлета", а не "Лісову пісню"".
– Зі мною?
– А з ким же іще? Чи можу я запросити вас на розмову. тут недалеко.
Нарешті помітив у іншій її руці чималий кульок, згори показово випинався коньяк.
"Підготувалася, репетирувала", – подумав він, а вголос гірко прошепотів:
– Не сьогодні.
– Це недовго, – не вгавала, – тут недалеко, я на машині.
Мрія кожного актора. А чого? Перепросити, заскочити до неї в клозет, а потім. потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.
– Дехто лає такого Шекспіра, – крутила вона кермо й слова, – але, якщо подумати, який був театр у його часи? Глядачами хіба були інтелектуали? Простецькі люди і, завважте, зала театру "Глобус" була завжди переповнена.
"Лише не впуститись", – досвідчено благав у Шекспіра актор.
– Переповнена, – промимрив він.
– Чим він їх заманював? Візьмімо комедію "Дванадцята ніч", її й зараз ніхто не може поставити смішно, така вся величезна й незрозуміла. Наприклад, довжелезна розмова дівчат про те, як вони люблять горобчиків і які гніздечка для них готують – ще й досі навіть у нас – кого називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли лунав такий доволі двозначний текст?
Машину підкинуло, ось‑ось, ось попре...