Бо листи чомусь почали ще довше до нас звідтам, з-за океану ходити, ніж раніше — то десять днів було, а тепер чомусь, за незалежності, цілий місяць. І всі тичуться, а прочитати не можуть, доки той леґінь із політеху не взявся до нього сам:
"Року Божого Христового сповіщаємо в жалобі вам..."
.Що сповіщають? Виявляється, їхня тета не звар'ювала, тобто не здуріла, а що вона, сердешна, на той світ переставилась, — і оце надіслала їм свій заповіт.
— Ну, що є в нім? — захвилювалися всі Ґазди, бо побачили там велику череду мотокосилок. І так вони це перед очима побачили, що їхні вуха, хоч все й почули, але однак ще довго очам поступалися, — виявляється, тета вмерла й заповіла:
аби її тіло, спалене на попіл дрібно-дрібно перемололи. Для того, аби коли він в скриньці ся прибуде в, нарешті, незалежну Батьківщину, і, коли буде файний вітер, жеби зручніше було розвіяти над високі рідні гори.
Й кожного Ґазду тут як громом вдарило — отако всі стоять, роти роззявили. Доки одна з них, Стефка, несподівано не сказала:
— Ще не пізно заповіт тети сповнити.
— Як? — зірвалося в мене. Бо всі інші й слова не видавлять.
— Дуже просто є, — мовить Стефка. — Бач, їли тету всім селом, той попіл. — Тут вона гірко заридала. — То ж бим узяти з виходків всеньке то вигрібти й над гори порозкидати.
Лиш один я тут не знав, що то за слово "виходок", бо гуцули нарід дуже богобоязкий і словом не грішать. То так у них наші нужники прозивають. Я довго мовчав, поки й до мене, останнього, це не дійшло.
— Чим же ти оте, колись з'їдене, розкидатимеш? Над гори?
Стефка на мене глянула, наче я з неї льолю хочу скинути.
— Чим, чим. Бись зробив з мотокосилки вертольота. Та й бим з него порозкидав файно.
Гуцули, зачувши то, закивали.
Бо всяк тоді осягнув, зрозумів, і бескиди те зачули: еміграція, нарешті, історично впинилася.
__________________
Райський сад
Нарешті Сашко заговорив:
— От є звірі, набагато страшніші навіть за будь-якого вовка, а за всякого іншого звіря вообще. Це я маю на увазі собаку, приручену людиною дерти усіх інших людей.
І замовк.
— Не пойняв, — виник було Федір, так йому не дали.
— Бо сильнішого по страху звіра на людину не може бувать. Особино, якщо людина селянка. Бо ув тому плані, що собака привикла до людей найкраще, і знає, як воздєйствувать. Дуже опасні бувають в цьому плані так звані здичавілі пси й суки, бо вони об'єднуються в колективи, взаімствувані у людей, і, помня своє людське прошле, страшно для нього бувають небезопасні. Бо хорошо понімають людські інстинкти краще за свої, щоби потім їх впотребити во вред чоловіка, мстя йому за це!
— Так я ні поняв, — возніка Федір, але не в масть.
— Бо є з них ще болії страшні хижаки, бо вони одіночки. Воспитані оддєльними людями в самозвєрском режимі, я мав на увазі спеціального назначенія дресіровки, які бувать цілком антилюдські. І щоб не бить при цьому голословним, я скажу:
бо був у нас у селі такий Матвєй, якого ніхто в нашому селі не знав. І не так тому, що він був приїжджий до нас на сезон созріванія яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.
Бо він був начитаний на таких книжок, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. Може, мені за це ніхто не повіре, бо книжку вручну переписують тільки пісателі, але всі вони роблять ще до того, як вона стане книжкою. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?
Так от, несмотря на це, він мав їх таких вже декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить. Особино по відношенню до інших людей, які теж жилають ним жити.
І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства, такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, по-японськи і по-тайваньськи, і од чого він став сам собою такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна, що йому аж нарешті стали нужні оції самі книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.
Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мирі животних не бачили, вона була, як теля, у тому смислі, що завбільшки; але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом. Чорним таким скрізь, що й навіть у пащі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився це більш жилавий, аніж його господар; і хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак міг би посперечатися з будь-ким начитаним в плані єдіноборства. Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що б положено було знати собаці, знать не жилав.
От яким путьом об'явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні[1] сади од колгоспників. Що мені лічно не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не полупалося! В період цвітіння чи почкування в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в сільраді удавалося лише путьом Матвєя, який би рішив цей вопрос і без свого барбоса — так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим попало, включай сюди навіть й голову. Бо він, відімо, представив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із книжок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав'язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю; по якій слідом мчала тінь, чорной моднії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.
Наші хлопці й почали обходить його сторонкой, особино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто, тобто своєї малочисленності, яка робиться щороку ще малочисленнішою; такої, що навіть наш бригадир, і той опасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити флакона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити... Та в кожного пропадала охота мати з ним справи, варто лише в край ока глянути на його жилаве лице, — треноване бути таким же і в момент удара ним об дерево. Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, по національності дога, на яку жодна наша псина сільська побоялася навіть писнути, не те що гавкнути, поховавшись при одному прибліженії хто куди — так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям... Ну, тут була ще одна причина цієї історії, а саме — страшна нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія, яка рано чи пізно мусила зіткнутися з оцим новим сторожем яблучного достатку.
Матвєй же, начитаний многого із книжок, ним же зписаних, дуже дивувався, що не може постигнуть:
— Ну, чого я, такий класний, такий столичний, а не знаходжу в жінок ніякого одзиву? Навіть у тих, хто сільського фасону. Незважаючи навіть на мою кругом жилавість. Та ще й у селі, де котірувалися куда мєнєє жилаві і по віку мєнєє молоді дядьки, яких ставало кожного сезону менше по причині загибання сільського господарства.
Це було й мені дивно. Особино тоді, коли до мого куреня й забреде, не буду казать хто, ну, яка-небудь доярка погомоніти по причині взятої нею на фермі банки молока чи сметани.
А до нього — ні-ні. Хоч він уже був тою сметаною переповнений. І накидаємий на самописні книжки по три рази, жаждая отвєта по тій причині, що там його не було.
Не було його навіть серед наших місцевих алкоголічок. Так вони його, по-відімому, поважали, що од одного його вигляду ставали тверьозі.
І от він окончатєльно почина дозрівати для цього. І сад також, лише яблуками, куди колгоспниці приходили робити вночі — щоби трошки попрацювати й на себе, в смислі яблук, яких оно сила-силенна пропадає, розбивався об землю, гниючи.
Це, мабуть, у тих самописах він начитався, що в такому случаї не пора бігати із японськими криками, а тихцем собі підстерегти яку нарушитєльніцу і, нацькувавши собакою, справедливо наказати за це. Тим, що завжди носить при собі кожен нестарий мужчина; щоби вона кричала по-японському чи по-якому хоч, запугана предварітільно собакою, яка своїми гарчаннями й гавканнями глушила не лише її воплі, но й навіть страх, тим гавканням визиваємий. Так тривало нечасто, але доволі й нерідко. Особливо перед хорошими святковими базарними днями; особино, коли дозрівали ранети "Слава побідітеля", виведені для того, щоби нагадувати салют перемоги, і ріс він у самому опасному місці — найдалі од сусідньої лісопосадки, у якій було зручно ховати велосипеда для швидкої втечі, для врятування своєї нічної жіночої здобичі. Но в случаї з Матвєйом та лісосмуга не захищала, бо він уміг бігати садом і, не стукая по ньому своїми кінцівками, включаючи в них і голову, а дивлячися нею, куди окривається порушник, особино, якщо це — порушниця нестарої статі.
І хоч я людина невіруюча, но він мені якось признався, що у цьому саду він себе відчував змєйом-іскусітєльом благодаря яблуків. Но я допускаю даже, що він потім ощущав і Адамом. І навіть лічно й Богом, це коли, поваливши яку нічну тітку, він достигав свого й, наконєц, взривався отим самим салютом із яблук... Так продовжувалося кожен сезон, бо начальство дуже уважало Матвєя, що він уберігає багато яблучного добра, якого колгосп однаково збирати не встигає; однак для чого потрібна чітка охорона, бо тут охоронявся не сад, а щось набагато болії важне.
Ну, це все присказка була, бо казка наша таки про звєря. Який прокидається у фруктовому лісі, іминуємому саду; саме в той момент, коли його вкус достигає урожаєм. І цей хищник пользує тайну неразглашонності проісходящого по причині людського позора. Про який, нада сказать, усі, навіть ті, хто ніколи не був під Матвєйом, однак здогадувалися про це. Позора для женщинів як воровського за яблука, так і дамського за ті дині, кавуни, сливи, словом, що в кого з них достигало за пазухою. Но лише уговор — аби воно не було переспілим для Матвєя. Доведшого себе до такої степені полювання на цих нещасних, що потім він міг спокійно знову цілий рік терпіти, вичікуючи на новий садоводчеський сезон.
Одного разу його починають турбувати маленькі такі акуратні сліди.