Ось — новітній бард — О. Олесь:
А ми — каліки і старці.
Або:
— Все — сусіди, свати, земляки,
Все — Степани, Івани, Іуди.
Або:
Божа правда в світ іде,
Божа правда вас спитає
І не знайде вас ніде.
Згадаю ще ближчого — Є. Маланюка, що адресував цілій Україні такі слова:
Лежиш роспутна на роспутті.
Нарешті, знайшовся видатний наш критик і публіцист — Д. Донцов, що назвав увесь народ "народом-бастардом" (ублюдком).
Мали ми одного філософа — доброго старчика Сковороду, і той питав:
Кій біс серце украв наше,
Кій нас мрак осліпив?
Але ж не тільки поети, публіцисти, філософи, що, оперуючи словом, часами "для дзвоніння", беруть "вищу ноту". Згадаємо найстриманішого з наших найвидатніших діячів, Євгена Чикаленка, що раз-у-раз називав усіх українців "народом анархістів".
Не шукаю цитат у Михайла Грушевського, саме нині славленого, ні в Богдана Лепкого, саме нині возвеличеного, не вертаюся до Федьковича, але наприкінці мушу зацитувати ще речення зі свіжих спогадів відомого повстанського отамана Орла (Гальчевського), що в 1941-му році пише про своїх повстанців:
"Часами найпевніший чоловік ні з того, ні з сього зраджує. Ця прикмета дуже розвинена в українській нації. Ми — українці люди крайностей: маємо безліч героїчних одиниць, а в той самий час і багато інертних, а ще більше тих, які будуть поборювати своїх братів при допомозі чужих сил за ті вигоди й обіцянки, що їх ворог дає чи має дати з нашої кишені".
Ці слова писала рука, що пролила безліч крови чужої й рідної, писала, в практиці ствердивши пророчі Шевченкові слова про двох Іванів, що з них
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати,
Другий буде…
Катам помагати, —
Він вже в череві кусає…
Будучи в історично-ворожій чужині й цілим серцем прагнучи до рідної Землі й рідного народу, я пив жах із цих і багатьох інших цитат. Це питання страшило мене більше, як смерть, бо ж воно, щоразу як виникало, викликало бажання цю смерть самому собі заподіяти. Тож я все далі й далі уперто шукав. Коли ж сповнювався вже великим віком і мої пошуки були все безнадійні, коли я все ж таки зробив бодай один справний висновок, що в цій справі не рішає ні нагода, ні природа, ні доля, ні фатум, ні навіть чужі впливи, ані поневолення, ані ремінісценції частинного рабства, — випадково, як це буває з усякими винаходами, впав я на думку, що розв'язує цілком задовільно це страшне питання. Може навіть більш, як тільки задовільно, бо в тій відповіді лежить і — говорю навмисне виглузованими словами "рецепт спасіння України".
Свого "рецепту", респектіве — не рецепту, бо його вже й не треба шукати, але свої анамнезу й діагнозу[32] я ні в кого не позичав, у нашій чи якійсь чужій літературі чи пресі не здибував і сам хочу її тут вперше звести докупи. Саме тут, бо ж справа найдужче в'яжеться з вище зробленою характеристикою московської поваги та психе, а також і тому, що ця справа дуже довгий час була загрозою моєї смерті, коли ж і не фізичної, то моральної, а часами і другої й першої. Та що понижча тема може бути затяжкою для пересічного читача-ляїка, пробую писати як найпопулярніше зі свідомою шкодою для прецізності викладу. З тих же мотивів мушу заходити здалека.
Духове життя людини виявляється чотирма душевними функціями: почуванням, хотінням, спостереженням і думанням. Кожна з тих окремих функцій-коліс душі може бути цілком відокремлено порушена. Отже тоді, як говорять лікарі душевних немочів — "візок посувається на трьох колесах". При чому, коли пощастить третє коліщатко поставити посередині одної осі, то з чотирьохколого візка утворюється трьохкілка, настільки стабільна, що принаймні спочатку ані не помітиш, що візок не повноцінний, має три, а не чотири, як нормально, точки опертя.
Наприклад, у когось занедужала чуттєва функція. Почуття пошкоджено й людина не може почувати, як інші люди. А тим часом цілком справно, як усі душевно дужі, спостерігає, бажає й думає. Отже такий чоловік проїздить життям ніби на моральному візку, а не на трьохколці й здається майже нормальним, навіть частіше: не здається ненормальним. А тим часом, коли йому бракує морального почуття, він не заховується морально. Тобто в такого немічного, як кажуть "не в порядку затримуючі центри". Людина ж, що не має справно діючих "затримних осередків", нездібна розуміти, що є ганьба, а що — честь, що є добро, а що — зло й де між ними лежить границя. Тому такий чоловік здібний на все найбрутальніше, на все найгірше. Є то "злочинець у потенції" (можливий злочинець), що хоч і не зробив жодного злочину, одначе при відповідній нагоді може допуститися найгіршого злочину, чим викличе найгостріше осудження суспільства. А тим часом є то не негідник, лише бідна людина з хворою душею, в стані легкого божевілля, так званого психозу.
Причини психічних захворінь чи аномалій (природних, ніби порух) вельми різноманітні: зовнішні й внутрішні, залежні від волі немічного, і незалежні, здобуті самим хворим, чи передані йому від родичів спадком, або навіть від дідів дорогою так званого атавізму, раптові й тривало діючі (хронічні). Всякі психічні порушення й захворіння страшні, як для немічного, так і для суспільства, в якому він обертається. Але мабуть найстрашніші захворіння спадкові чи атавістичні, бо вони цілком фатальні, тому що постають без провини хворого, передаються його потомству та являються цілковитою несподіванкою для оточення немічного. Багато спадкових психоз походять як наслідок інших попередніх захворінь, що зачіпають психе людини, власне — зачіпають мозок і сполучений із ним нервовий апарат. До тих немочів у першу чергу належать пранці (сифіліс) та епілепсія (чорна неміч, падуча хвороба). Але ж усі духові занедужання й усі душевні порухи приводить до вибуху найбільших ворог людства, як справедливо говорить наша народна словесна творчість: продукт вигадливості чорта — алкоголь.
Дуже прошу того, хто дочитав до цього місця, не зражуватись прочитаним, а перебігти очима ще дальших зо дві сторінки. У них не буде нічого з популярних метеликів чи казань "про шкоду від горілки", але знайдеться щось, про що читач-ляїк може таки ніколи й не чув протягом усього свого життя.
Кожний знає, що алкоголь змінює людську вдачу, і то подвійно: зараз по оп'янінні, раптово, і після довшого регулярного вживання — на тривко, часом і на все життя. Кожний також знає, як та людська вдача відмінюється: тут вона "веселить серце чоловіка", тут викликає засмучення і п'яні сльози, одного пригноблює й робить мовчазним, іншого — балакучим та дотепним, ще іншого пасивним і приязним, другого ж гнівним, шаленим і безоглядним.
Та ж було б, як кажуть, півбіди, коли б ця зміна вдачі відбувалася тільки на час оп'яніння ним. Страшнішим або й цілком страшним прокльоном алкоголю є його здібність витворювати у споживача тривалу "алкоголеву вдачу". Тобто споживач навіть малих доз, той, що ніколи ані не був порядно п'яним, під впливом сталого й довшого вживання алкоголю перетворює свою душу на "возик із трьома колесами". Освіта й виховання здебільшого урегульовують брак четвертого кола, мовляв переставляють третє коло на середину осі, і така людина, особливо, коли це вихований інтелігент, виглядає для всіх людей його товариства цілком нормальною людиною. В деяких випадках це людина "трохи дивакувата", яких здибаємо довкола сотки чи й тисячі. Іноді навіть це — тільки "нервозна" людина, — дуже запальна та експансивна й легко підлягає змінам настрою, зглядно — разом із тим дуже легко (і безпричинно) змінює своє відношення і до людей, і до ідей.
Це вже може бути дійсно страшним, але ж справді жахливим, просто несамовитим є те, що такий "прихований алкоголік" є передавачем своєї "алкоголевої вдачі" своїм нащадкам. Бо ж від кожного, хто "випивав по маленькій" може народитися п'ять-сім чи й більше хоч би й цілком "непитущих", — одначе вже алкоголіків, котрі (тут уже й волосся може стати свердлом!) самі, ані не вживавши алкоголю, можуть (не кажу: мусять!) передати дідову "алкоголеву вдачу" своїм дітям, припустімо — знову тільки сімом. Тож, таким чином, один із членів нації, який, як кажуть москалі про доброго взірцевого чоловіка:
Пєрєд абєдом водку пьот,
Імєєт чін (службову ранґу) і в Бога вєріт,
той чоловік сам-саміський може передати 7×7 = тобто 49 чи півсотні прийдешніх своїх нащадків "алкоголеву вдачу", тобто психічну недугу. Тут же треба ще зазначити один по істині диявольський звичай, що століття існував і на Московщині і в Україні: кількаденне пиячення протягом весілля, внаслідок чого велике число молодих жінок, які також мусіли в цій добі пити горілку, — були запліднені. Тобто наче навмисне отруювали не тільки "ненароджених земляків" наших, а навіть щойно запліднених, надаючи їм "алкоголевої вдачі", помимо й усяких інших, явних і грізних немочів, як от епілепсія, сомнамбулізм, аж до повного ідіотизму чи кретинізму.
Ще за часів моєї юності в кожному нашому найменшому селищі були такі "дурники" та "юродиві" — офіри батьківської необачності. В чім же виявляється "алкоголева вдача?" Наводжу далі слова відомих чужинецьких психіатрів та видатних знавців наркоманій.
Алкоголева вдача вельми характеристична у москалів. Може навіть найхарактеристичніша. Хто перший положив їй заклад — не можна сказати напевне, але ж можна гадати, що підклад для неї було утворено ще раніше часів Володимира. Вже літописець Нестор констатував готовий факт, сказавши:
— Руси веселіє єсть пити.
Та ж сам Володимир мав міцну голову й міцну руку, хоч і допускався чинів, яких могло б і не бути, коли б мав на алкоголь інший погляд. Але ж Володимир у часах свого поганства санкціонував пияцтво для своїх підвладних, із яких чимало ще жило "скотім образом", як свідчить літописець. І — дуже можливо, що правда на боці Юрія Липи, коли, говорячи про життя старого Києва, він констатує, що "істотою того побуту, центральною подією, віссю забав і втіх — був "бенкет". Ті бенкети тривали тижнями й культ опойних напоїв увели як конечність у перебіг і буденного, не лише святочного дня. Налогові п'янства, почавши з еліти, підпала вся народна маса, до останнього смерда і хлопа, включаючи жінок і навіть немовлят, яким "для ради сна" затикали "куклу" — вузлик із хлібом, намоченим у горілці.
Володимирова хиба полягала в тому, що він санкціонував пияцтво для всіх своїх підданців.