Кейс зі мною. У приймальні. Ти ж наказав — з кейсами до кабінету не заходити. "Кіндер" з кейсом і не пустила. Наказав би з дипломатом — тоді може викрутився б, — скаламбурив Валяй. — Сказав би, що ти мав на увазі не мертвого портфель-дипломата, а живого. А так, кейс залишився біля неї.
— Тоді, дорогий "газотрейдере", ти береш кейс, а я... "Кіндер-сюрприз"...
— Зрозумів. Той, що в кейсі?!
— І той, що в кейсі, і ту, що "Кіндер-сюрприз".
— Ти це серйозно? Вона тобі ще не приїлась? Невже "Кіндер-сюрприз" справді відповідає своєму прізвиську?
— Не будемо цього обговорювати. Вона лагідна, розумна, поліглот.
— Поліглот? — розсміявся Валяй. — Тоді я здаюсь... Це вже інша річ...
— Ти більший цинік, ніж Шор, Валяй. Не в тому розумінні поліглот. Вона чистюлька. А я на цьому помішаний. До речі, в пику всім вам, єхидам, я її перейменував.
— І якщо не секрет, як?
— "Дірол без... цукру".
— Але з медом. Чи не так? — Валяй налив у склянку "Боржомі".
— Припустимо...
— Ти ж не діабетик, Тольде.
— Вона, якщо хочеш знати, і без меду, і без цукру. Але з родзиночкою, і на віллу "Рошен" я беру її...
— Що ж ти в ній в такому разі знайшов? — здивувався Валяй.
— Покірність. Мені, знаєш, набридли усі ці лярви, які мають мене за ганчірку і постійно витирають об мене ноги... Я хочу мати в цьому світі хоча б одну...
— Об кого б ти витирав ноги? — додав за нього Валяй.
— Не ноги, а черевики, — уточнив Миронович. — А якщо чесно, то мені для повного щастя потрібне теля. Свині у мене вже були...
— Сподіваюсь, ти на мене і на Вовка не натякаєш?
— Я беру "Дірол без цукру", — повторив Вітольд, не звертаючи уваги на репліку Васька Валяя.
— Нічого не розумію, — стенув плечима Валяй. — Що ти там побачив?
— Дірку, — підвівся Вітольд. — Дірку від бублика.
— Я дуже прошу тебе сьогодні без "Кіндер-сюрпризу". Наступного разу візьмеш її. Цього разу в нас усе розписано, як за сценарієм. Там цікава готується програма. На тебе чекає море задоволення і насолод.
— Гаразд. Умовив, — Вітольд дещо з документів поклав до своєї улюбленої течки, ще раз оглянув господарським оком стіл і натиснув на пігулку дзвінка. Секретарка Міла, наче лялька Барбі, вискочила зі своєї розпакованої коробочки і з'явилась на порозі кабінету:
— Слухаю, Вітольде Володимировичу, — вимовила вона, мабуть, у тисячний раз свою звичну службову фразу.
— Я поїхав у справах. Сьогодні мене не буде. Антону скажіть, нехай піджене автомашину до центрального під'їзду...
— Вона благально на нього глянула і її очі промовисто говорили "А я?". Йому стало шкода її, і він сказав:
— Антон повернеться і відвезе вас додому.
— Дякую, — схилила набік кучеряву голівку секретарка Міла. — Я доберуся міським транспортом...
XIII
... На заміську дачу мчали старою Обухівською трасою. З того часу, як вона стала називатися Президентською, її вкрили асфальтом і зняли обмежувальні знаки швидкості. На повороті до Дніпра пригальмували і, промчавши кілометрів шість, поповзли по гравію між помпезного шику і примітивізму сучасних нуворишів, які втілювали свою архітектурну претензійність і мрію у реальні і дорогі вілли й котеджі у вигляді фортець і замків у плетиві різних епох, мод і стилів. Вся ця розкіш і несмак ніби були виставлені напоказ як дамські будуари бездумної легкості і вседозволеності.
Проминувши двох представників охорони, вони увійшли до світлої дзеркальної зали з більярдним куточком, басейном, на берегах якого розташувалися мідні красуні й русалки на чолі з бородатим Нептуном, у руках якого виблискував позолотою величезний спис з грізним тризубом.
"Міс красуні" вибігли у блакитних чи то бікіні, чи то пеньюарах і весело, очевидно, уже під певним градусом, привітали гостей. Валяй, як своїх давніх знайомих, почергово і дещо нахабнувато розцілував і потяг до кімнати, де за його задумом мало литися рікою шампанське, після цього басейн, а тоді вже джакузі. Вітольд наказав дещо поміняти програму — він хотів їсти. Мовляв, на голодний шлунок навіть жеребці не вистрибують на кобил. Валяй не заперечував, але дівчатам вніс певні корективи.
— Обов'язково після душу і... — наказав він.
— Ми зрозуміли, — відповіли "міс" і ще раз глянули на загадкового гостя, вочевидь або дуже багатого, або всесильного. Вітольд належав водночас до цих обох категорій. Ці дівочі погляди йому були вже знайомі, і щось невловиме — чи то гордість, чи то самолюбство, чи то пиха наповнювали йому груди. Вітольду хотілося, щоб таке життя у нього ніколи не закінчувалося. Він знав, що Валяй — цей сибарит від природи, авантюрист від життя і фантазер від уяви завжди любив викидати коника. Але те, що він викинув сьогодні, здивувало навіть цинічного і холодно-розсудливого Мироновича.
Валяй наповнив фужери брунатно-золотистим коньяком, підійшов до Мироновича, м'яко цокаючись, мовив:
— За тих, хто вже лежить і чекає, — він підніс до губ фужер, трішки надпив і, ніби ополіскуючи рота, проковтнув пекучу і хмільну рідину. Вітольд не повторював його жестів. Йому не хотілося оригінальничати, шлунок від випитого вимагав свого — їсти.
— А тепер, — Валяй ударив фужером у протилежну від себе стінку. Від ляскоту розбитого кришталю раптово розсунулись штори, і на двох оксамитових столах Вітольд побачив "міс красунь" у горизонтальній позі, що крутилися в велюрових темно-синього кольору кушетках навколо своєї осі. З вмонтованого в стіну радіоприймача тихо лилася музика...
На їхніх без смаку наманікюрених пальчиках стирчали таблички. Написи на них застерігали:
"Руками не мацати!" і "Тільки без рук!"
Вітольд звернув увагу, що одна "міс" білявка, котра була ближче до нього, від стегон до грудей лежала у щедро намазаній паюсній ікрі. У чорнявки на животику, біля грудей і на самих грудях розташувалися різноманітні наїдки, починаючи від м'ясних, рибних страв і закінчуючи різноманіттям тропічних фруктів. Між стегон у склянках, очевидно, в холодній ізоляційній обгортці, парувала кава.
— А десерт? — розсміявся Вітольд і потис Валяєві руку. Мовляв, молодець. Я від тебе чого завгодно чекав. Тільки не цієї вистави.
— Матимеш і десерт. Усе за сценарієм.
— Ти гадаєш, мені це подобається?
— Тольде, життя дається один раз, — повторював свою улюблену фразу Валяй. — А таке, як у нас, ще й на скорочений термін. Адже ми — рідкісні хижаки... На нас полюють без ліцензій. Чи не так, Ірен? — звернувся від до "міс" білявки, злизуючи з її стегон чорну ікру. — І такі дівчатка, як ці, — також. Твоє ліве стегно, бос, — він кивнув на протилежний бік від себе.
Миронович роздумував. Він ковтнув ще трохи "Хеннесі" і аж тоді підійшов до блондинки і лизнув її ліве стегно.
"Міс Ірен", — мовила вона. Другу "міс" звали Яна. Можливо, й Яна. Бейджика з ім'ям до голих грудей не приколеш.
— Лимончики на Яні, — нагадав Валяй.
— Я проголодався, як чорт.
— Переходь на м'ясо... Як Вовк, — Валяй мав на увазі Вовка. — Рибу подаватимемо на... десерт. Після лимончиків і горішків, — багатозначно додав він. — Тут таке правило. Поки п'єш і закушуєш — "міс" руками не торкатися.
Після обід-вечері вони перейшли спочатку до душових, а після цього вже — в джакузі.
У Вітольда з джакузі були найприємніші спогади. Вперше таку розкіш він запізнав у центрі Вашингтона, коли ще молодий, початкуючий бізнесмен через Всесвітній форум українців вийшов на молодого американця-мільйонера українського походження Джорджа Паньківського, котрий хотів вигідно вкласти свої інвестиції у розбудову молодої держави України — батьківщини його предків. А початкуючий бізнесмен Миронович тоді якраз шукав свою нішу у бізнесі. Він перебрав чимало варіантів, аби знайти свою золоту жилу. Свій український Клондайк, свою золоту копальню, і стати так само багатим, як його новий приятель із далекої Америки.
Миронович у джакузі сидів просто неба в дворі Джорджової вілли, що розташувалася недалеко від українського посольства — приміщенні, до речі, подарованому молодій державі українцями столиці
США, в тому числі і Джорджем, який постійно просив Вітольда називати його по-українськи — Юрком. Було вже пізно за північ. Над ними висіли, як висловився Вітольд "американські зорі у голубому зимовому небі" і на їхні голови намагались упасти сніжинки, що танули у випарах джакузі. Вітольд пив чорне ірландське пиво, яке полюбляв Джордж, закушуючи англійським щойно підсмаженим беконом, що подавався українкою Ольгою прямо зі сковороди.
Ольга мала фах дипломованого лікаря, але її український диплом важив тут, в Америці, не більше, ніж рекомендаційний лист до Юрка Паньківського. Тому вона просто заробляла на елементарне життя, прислужуючи мільйонерові, і зовсім з незначних заощаджень дещо висилала ще й чоловікові та синові в Україну.
Джордж у Вітольда цікавився усим, що стосувалося України, але наголос ставив на гранітних кар'єрах Житомирщини. Він дивувався, що українці так по-варварськи підривають дорогоцінний граніт, у той час, коли він пропонує закупити ріжучі італійські машини, і нарізати той граніт скибками, як хліб, щоб потім їсти білий хліб з чорною ікрою. Цього ще більше хотів Вітольд, але він розумів — без політики, без вагомої посади в державних структурах йому не досягти своєї мети. І саме після цих кількамісячних роздумів Вітольд Миронович занурився в українську політику з головою. Благо він мав диплом юриста і ще досить-таки убогу юридичну контору. Але пан Паньківський гроші на виборні кампанії не давав. Він хотів по-американськи займатися чесним, прозорим бізнесом в Україні. Та молода держава ще не була готова до такої прозорої розв'язки ринкового бізнесу. В політику, як і в бізнес, пішла уся авантюристична шантрапа, бандюги і шахраї. Чесним бізнесменам на той час в Україні не знаходилося місця. Рухівці — романтики, які самозакохано виголошували на майданах і в прямих телеефірах гасла про будівництво казкової держави — України, в якій би євреям жилося краще, ніж в Ізраїлі, а росіянам — краще, ніж в Росії, український народ, що століттям мріяв про волю і незалежність, безпардонно обкрадався серед білого дня усіма, хто тільки дорвався до влади і до державного корита.