"Невже вона справді наважиться говорити з самим Глудо— вим-старшим?" — не вірив я, дивлячись, як Женька набирає номер, стоячи з трубкою в руках у якійсь одверто артистичній позі.
Вона набирала номер тричі, одначе телефон Глудова не відповідав. Почекавши кілька хвилин, Гайдученко набрала його вчетверте.
— Алло! Мені потрібен Ростислав Каленикович. Ні, не просив, навпаки... Це телефонують зі школи, в якій навчається його син. Що? Він — ні. Це ми хочемо поговорити з ним. Попередньої домовленості теж не було. — "Та вона ж говорить так, ніби все життя, ніби все життя начальником пропрацювала", — чомусь жахнувся я, слухаючи Женьку. Але вона не звертала на нас уваги. — Слухайте мене, шановна, — крижаним голосом проказала Гайдученко. — Якщо ви ще раз кинете трубку, я сама приїду до вашої "контори" і довго вчитиму розмовляти з людьми, яких ви як секретарка зобов'язані вислуховувати. Ви все зрозуміли?! А тепер зв'яжіть мене з Ростиславом Калениковичем... Це не особиста справа, це справа дер-жав-на!.. А мені повідомили з вашого відділу, що він вільний, і в кабінеті в нього нікого нема. Скажіть, що телефонує Євгенія Гайдученко — він вам пробачить.
Вчителі вражено перезирнулися, а я ошелешено якось всміхнувся. Я раптом відчув те, чого не відчував раніше: Женька грає! Постійно грає! Це було для мене дивовижним відкриттям. Гайдученко весь час поводиться так, ніби знаходиться на сцені. Це вона тільки виконує роль такої дівчини, якою постає перед нами і в класі, на уроках, і зараз. Я не знав, яка вона насправді, але хотілося вірити, що Женька значно ввічливіша, скромніша і лагідніша. А ось навіщо вона влаштовує всі ці сценки, чого домагається: утвердитися в класі як лідер, чи просто провчити Глудова та його пупо-еліту — цього я зрозуміти не міг.
— Ростислав Каленикович? Дуже приємно. Добридень... Ні, я не з міськвно, я зі школи... З тієї, в якій навчається ваш син... Так, сталося... Ні, я не новий завуч, я учениця. Звичайнісінька учениця. Євгенія Гайдученко. Шостий "А". Ростиславе Калениковичу, пробачте, але я змушена говорити одверто. Ми розуміємо, що ви людина зайнята і вам не до виховання власного сина. Але саме тому, що ваш син знає, яку посаду ви обіймаєте, він поводиться на уроках так, ніби своєю присутністю робить усій нашій школі важливу послугу... Що? Чому телефонує не класний керівник? Тому що для всіх учителів ви завжди виявляєтеся зайнятими надзвичайно важливими справами, — ввічливо пояснила Женька, а потім якусь хвильку уважно вислуховувала голос у трубці й обличчям її перебігала загадкова посмішка. — Ростиславе Калениковичу, якщо ви відмовитеся вислухати мене як представника класу по телефону — ми всім класом навідаємося до вас на роботу, влаштуємо невеличку зустріч з працівниками вашого об'єднання і порадимось, що робити, щоб ми, двадцять дев'ять учнів, могли спокійно вчитися далі.
— А по суті справи?.. — почула вона у слухавку.
— Будь ласка, можу й по суті справи... Сьогодні на уроці зоології ваш син поводився так, що ми змушені були вигнати його з класу... Ні, не вчителька. Сам клас. Ви ж знаєте, яка виховна роль відводиться зараз трудовим колективам. Ось ми й скористалися своїм правом... Подробиці він переповість вам удома. Я тільки хочу попередити, що від сьогодні ми виганятимемо його щоразу, тільки-но Жорка забуватиме, що знаходиться в класі, а не в зоопарку Й оцінки за знання та з поведінки одержуватиме тільки ті, які заслужив. Якщо не виправиться — то й атестат матиме з "двійкою" з поведінки... У нас тепер тільки так. Усі перебудовуються — і ми теж. Оцінка — за кінцевим результатом, яків підрозділах вашого виробничого об'єднання. Ми виріпти— ли привчатися до цього ще зі шкільної лави... Ні, класного керівника нема. — Женька запитливо глянула на Валентину Семенівну. — Вона хворіє... Будь-кого з учителів? Будь ласка. Передаю.
Я помітив, як, беручи трубку, Валентина Семенівна зблідла. І рука її злегка затремтіла.
— Так. Добридень, Ростиславе Калениковичу. Це говорить учителька зоології Валентина Семенівна.
Я не міг зрозуміти, що говорив учительці всемогутній Ростислав Каленикович, вловлював лише окремі фрази вчительки.
— Так-так, треба було б чемніше. Маєте рацію, маєте рацію. Але по суті, по суті... Ну, знаєте, досі з цим якось мирилися. Пробачте, але іноді він справді... Та ні, власне, я була проти цього, але, клас, клас не витримав. А що вдієш, що вдієш?! Ви б якось поговорили з ним... Знаю, знаю, об'єднання — шеф нашої школи, наш спонсор... Та ні... Так... Що ви, що ви?! Моє ставлення до нього...
— Вадику! Зойко! Пішли звідси, — голосно скомандувала Женька, обіймаючи нас на плечі. — Все це вже не для наших вух. Однаково ми так і не зрозуміємо, що тут відбувається.
— Як ви можете так, Валентино Семенівно?! — обурено мовив я вже з-за порога, але вчителька тільки застережливо помахала рукою, мовляв, ідіть, ідіть, бачите: розмовляю. Здається, вона так і не зрозуміла, що саме нас вразило й обурило.
З
Наступного дня батько Жорки справді навідався до школи. Але в клас не зайшов, з нами не поговорив. Навіть із Женькою не захотів побачитись. Мабуть, вважав, що такою розмовою принизив би себе. Хоча на його місці, після такого дзвінка і такого ЧП, я все ж таки навідався б у клас і поговорив з товаришами сина.
Одне слово, Глудова-страшого ми не бачили. Проте Ганна Степанівна з'явилася на класну годину заклопотаною. Вона говорила про дисципліну, чемність, повагу до вчителя і, взагалі, про се про те. Але ми відчували, що бесіда в неї не складається. Так, ми розуміли, що розмова зводиться до вчинку Глудова, його конфлікту з Валентиною Семенівною і класом, проте прізвища Жорки вона все ж таки не назвала, та й чогось головного не договорювала. Врешті-решт Наталка Міхова не витримала і запитала її:
— Ганно Степанівно, ви нам прямо скажіть: батько Жорки навідувався до школи?
— Звичайно-звичайно. Повірте, мені було неприємно... Я вже запрошувала учня Глудова до вчительської, говорила з ним. Підведися, Глудов. Ти давав слово, що більше так не поводитимешся?
Жорка скептично посміхнувся.
— То давав чи не давав? — розгублено дивилася на нього Ганна Степанівна.
— Цілком припускаю. А що, є проблеми?
— Щойно я говорила з твоїм батьком...
— Він був приємно вражений, — процідив Жорка.
— Сідай, Глудов. І думаю, що в майбутньому щось подібне не повториться.
— А якщо повториться? — запитав Льонька.
— Не повинно, Запорожченко. Бо тоді я перестану вірити слову будь-кого з вас. Ну а щодо отого вашого телефонного дзвінка Ростиславу Калениковичу, то пробачте, але ви не мали права робити цього.
— А вимагати, щоб Глудов залишив клас — мали? — подала голос Неля Ковальчик.
— Розумієте... Як вам сказати? Взагалі вимагати таке має право тільки вчитель. Таке правило, така традиція.
— А якщо жоден із наших учителів не наважується скористатися цим правом і виставити Глудова з класу? Не наважується тільки тому, що він — син впливового керівника. Як повинен повестися клас в такому випадку? — втрутилася Женька Гайдученко. — А ми ж усі бачимо, як цей ледар і нездара знущається і над учителями, і над нами. Зриває уроки, хамить, демонструє своє небажання вчитися. Обзиває нас плебеями, вважаючи себе і своїх найближчих друзів — представниками якоїсь там еліти... І клас давно й терпляче спостерігає за всім цим. Але доки ми повинні терпіти?
— Ви й самі, Ганно Степанівно, пасуєте перед Глудовим, — не стримався я. — Тому що батько, бачте, керує підприємством, котре шефствує над школою, і взагалі, поважна людина. Ви ж самі не раз цитували Сухомлинського: "За шкільною партою сидить народ"! Ось ми і намагаємось бути ним, ну, цим... народом.
— І цей колектив вирішив: — підтримав мене Бочарук, — або Глу— дов поводитиметься, як належить учневі, або ж ми самі виключимо його з класу. І зі школи.
— І напишемо листа міністру. Якщо треба буде, — докинула Леся Журавська.
Ганна Степанівна стояла в глибокій задумі. Я навіть засумнівався: чи слухала, чи чула нас. Але, виявилося, слухала.
— Невже насправді все так серйозно? — запитала вона, щойно клас нарешті притих.
— Навіть значно серйозніше, — запевнила її Женька. — Дозвольте я ще дещо додам.
Вчителька дозволила, і Женька вийшла на середину класу.
— Думаю, нам треба ще раз серйозно поговорити про все, що відбувається в нашому класі. Ми теж не святі, теж грішні, дозволяємо собі... іноді. Але йдеться не про дрібний непослух, дрібні зауваження. Як почалося моє знайомство з класом та нашою пупо-елітою, на чолі з Глудовим, — ви знаєте.
— Що значить "пупо-еліта"?! — ображено вигукнула Майка То— карчук, проте Женька вдала, що не почула цієї репліки.
— Після першої ж сутички Жорка напросився на розмову зі мною. Він не вимагав робити з тієї розмови таємницю, тому я кількома словами перекажу її. Виявляється, цей хлопець повірив, що він, Майка Токарчук, Аліса Коронецька, Неля Ковальчик — класна еліта. Яка може дозволити собі те, що не дозволено всім іншим. Він і мені пропонував пристати до своєї компанії'. Але я відчула, що не впишуся в неї.
— Тебе ніхто й не збирався приймати до нашого гурту, — не стрималася Майка.
— Всі не раз чули, як він кидав нам у лице: "Плебеї!" Спочатку я думала: слівце до язика прилипло. Виявляється, ні. Він справді вважає всіх нас плебеями. З цією елітоманією ще можна було б примиритися, якби Глудов справді виявляв хоч якусь там вихованість. Але ж усі бачать, що людина він елементарно невихована. І сноб. А те, як він повівся на уроці зоології, має ще й цілком конкретну назву: "хамство".
Вона замовкла і виклично подивилася на Глудова. Жорка мовчав. За всіма правилами свого поводження зараз він мав би підхопитися, гукнути: "Сама ти хамка! А всі ви — плебеї!" І вийти з класу. Принаймні досі він так і поводився. Але тепер Глудов чомусь мовчав. І сидів, опустивши голову. Не тому, мабуть, що пройнявся правдою, яку відкривала для нього Женька. Просто з сумом думав про розмову, яка чекає на нього вдома. Втім, хтозна, про що він зараз думав.
Тим часом Женька стверджувала, що в окремих людей хамство проявлялося в усі віки. Але здебільшого воно було ознакою неосвіченості, брутальності натури, родової пихатості. А тепер хамство стало способом самовираження, нормою їхньої поведінки, ознакою тих образів, перевтілюючись в які, вони живуть.
— Боже, якими закоханими очима ми на неї дивимося! — чи то прошепотіла, чи просичала Неля Ковальчик, яка весь цей час спостерігала за мною.