— А лише ту частину, на якій прокладатимуть дамбу. Але вивчили її добре. Водолазів перевіряти нікому, тому все робимо на совість.
— А ти ніколи більше не навідаєшся сюди?
— Не знаю, дорогенький, не знаю. Твій дід запрошував мене. А він дуже схожий на мого діда. Особливо, коли працює на винограднику. Якщо запрошує така людина, як твій дід, не приїхати неможливо. А ти коли-небудь неодмінно навідайся в Грузію. Там, недалеко від Руставі, є село Вараіпі. Навіть у Тбілісі кожен знає це село. Кращого вина нема в усій Грузії. Знайдеш будинок Кабрідзе. Або просто увійдеш у будь-який дім і скажеш, що ти товариш Гіві Кабрідзе. І ти — найдорожчий гість. А мій дід прийме тебе краще, ніж приймає свого Гіві. Бо Гіві лише неслухняний внук. А ти — гість. Ти найдорожчий гість, бо Гіві назвав тебе своїм товаришем.
— Я неодмінно побуваю у твоєму селі, — сказав я щиро. Гіві дуже подобається мені. Останнім часом я навіть почав говорити з такою ж вимовою, як він. І, якщо в тому селі, де роблять найкраще вино в Грузії (щоправда, я не уявляю, як це можна визначити, яке вино найкраще, яке найгірше), усі люди такі щирі, як Гіві, то це, мабуть, найкраще село у світі. Навіть якщо вино у ньому найгірше. — А знаєш, наш учитель написав листа в школу, в якій навчався Роман Гонтар. У нього там знайомий учитель. Просив, щоб надалі він повідомляв нам про все, що дізнається про Гонтаря.
— Гонтар був мужній чоловік, — кивнув Гіві. — Ти теж напиши мені, що там нового ви дізнаєтеся про цього хлопця. Мені буде цікаво. Адресу я тобі залишу.
Він пішов у кубрик і незабаром повернувся звідти з невеличким аркушиком, вирваним із записника. На ньому була його одеська адреса, а нижче — й адреса, за якою проживав його дід.
— Ти теж мій товариш, — мовив він Стасеві, який досі тримався трохи осторонь нас, намагаючись не заважати розмові. — Будете в Одесі або в Грузії, словом, де б ми не зустрілися, і ти, і Руслан — мої гості. Це закон гір.
Коли ми почали наближатися до протоки, я побачив на березі вершника, а трохи далі — отару овець. Цим вершником був мій батько. Берег уже зовсім близько, і він, мабуть, бачив на палубі двох хлопчаків і здогадався, що один із них — його син.
— Он мій батько, — показав я Гіві.
— Він народився в сідлі, — похитав головою Гіві, милуючись вершником на вороному коні, що застиг на пагорбі. — Справжній джигіт. Давайте, хлопці, висадимо вас тут. Покатаєтеся на коні.
Ми охоче погодилися, і Гіві попросив капітана пристати до берега. На прощання всі, хто був на боті, потисли нам руки, а Гіві встиг метнутися в каюту і повернутись з двома великими морськими скойками.
— Це вам, хлопці. Слухайте голоси моря. Нехай воно кличе вас завжди. Ми ще побачимося! — гукнув Гіві моєму батькові, який під'їхав, коли бот уже відчалював.
Батько привітно помахав йому рукою. І кілька хвилин ми всі троє дивилися услід боту. Я навіть не відчував смутку, знав, що з Гіві ми неодмінно зустрінемося. Не розумію навіть, звідки у мене ця впевненість. Мабуть, Гіві така людина, з якою неможливо не зустрітися ще раз.
— А в мене для тебе новина, — мовив батько, сходячи з коня й передаючи мені повід. — Був тут сьогодні директор. Він знає, що ти пасеш зі мною, отож запитував, який у тебе настрій, ким збираєшся стати. Коли я сказав, що чабаном, — не повірив.
— Стась теж не вірить, — докинув я, штурхнувши Філа ліктем.
— Я особисто буду моряком. А ти — ким хочеш, — буркнув Філ.
— Але я його все-таки переконав. Він бачив тебе на коні. Проїжджав дорогою і бачив. Каже, що ти чудовий вершник і що він страшенно радітиме, якщо в радгоспі з'явиться такий чабан.
— Правда? — недовірливо запитав я.
— Ти ж бачиш, що Мурзай кивнув на знак згоди, — відповідає батько.
З моря від бота поверталася галаслива зграя чайок. Може, їх примусив повернутися різкий вітер, що вирвався з морської далечіні, вдарив у берег і пройшовся смерчем по царині.
— Ну от, знову пустельник навідався, — кивнув батько у бік смерчу, що вже згасав біля річечки.
— Який пустельник? — не зрозумів Стась.
— Дід наш називає так вітер, що віє в середині липня. Він завжди приходить о цій порі і віє цілий тшвдень, хоч і з моря, але сухий, палючий. Під ним царина остаточно вижовкає, тому доводиться переганяти отару ближче до лісу. Степ наш стає пустельним під ним, звідси й назва.
Я пригадав, що не раз чув це слово, але не надавав йому значення. А відтепер знатиму, що на початку серпня на царині знову треба чекати пустельника. Це теж один із наших вівчарських секретів.
21
Коли наступного дня зібралася наша група "Пошук", я значуще мовчав, вирішивши залишити свою новину наостанок. Вона повинна була вразити всіх. По-перше, нікому й на думку не могло спасти, що наш конюх дід Мажик виявиться колишнім партизаном з катакомб, по-друге, тому, що дізнався про це знову ж таки я, Руслан Гороч, який знайшов мішок із секретними документами. Це ж треба, щоб протягом одного літа так щастило людині!
— Ну, що в нас нового? — запитав учитель, щойно ми всілися на стільцях у нашій піонерській кімнаті. — Є щось цікаве?
Ми мовчки перезирнулись. Я удав, що радий би почати першим, але говорити нема про що. Філ скромно мовчав, бо йому просто нічим було похвалитися.
— Тітка Настя була санітаркою, — несподівано заговорила Віка. — Тоді вона була ще дівчиною, не мала навіть вісімнадцяти. Вона приписала собі рік...
— Почекай, яка це тітка Настя? — урвав її Стась.
— Настя Іванівна, комірниця наша. — Вона глянула на Стася так, наче не могла зрозуміти, яким треба бути незнайком, щоб не здогадатися, про яку тітку Настю йдеться. — Міг би й знати. Так от, — Віка демонстративно одвернулася від мене і Філа і надалі дивилася тільки на вчителя. — Під час бою біля Пруту вона винесла тяжко пораненого сержанта, який здійснив подвиг. Тоді тітка Настя винесла багато поранених, але сержант був останнім, і виносила вона його теж уже поранена. А в госпіталі їм обом вручали нагороди. Йому — Зірку Героя, а їй — орден Червоної Зірки. Після госпіталю вони ніколи більше не бачилися, але два роки тому Настя Іванівна розшукала цього сержанта і ось уже два роки листується з ним. Про це навіть писали в газеті. В нашій, обласній. І той Герой Радянського Союзу, я забула його прізвище, обіцяв приїхати сюди. Уявляєте?
Ми вражено мовчали. Винести з поля бою пораненого Героя Радянського Союзу! І це Настя Іванівна! В сімнадцять років була на фронті. Нагороджена орденом. А ми нічого не знали про це!
— А дід Куланич був парашугистом-десантником, — заговорив Коржань (він теж став членом нашого загону), перечекавши, поки ми нарешті уявимо, як це могло статися, що Настя Іванівна винесла з поля бою Героя. — Він висаджувався в тилу у ворога.
Стась розсміявся. Я ладен був розсміятися разом з ним. Усі ми знали діда Куланича, який щоліта сторожував на баштані. Коли ми робили черговий наскок на його володіння, він починав ганятися за нами з палицею. Тоді ми відступали до лісосмуги, яку вважали нейтральною територією і до якої дід ніколи не добігав. Він зупинявся неподалік, за дорогою, вичитував нам, які усі ми, лобуряки, лихо для радгоспного господарства. І хоча вичитування його були грізними, закінчувалися вони однаково: дід змилостивлювався і власноручно зривав нам два кавуни або чотири диньки. Втім, ми не так часто набридали йому, а нашестя свої чинили тільки тому, що це було цікаво: вкрасти кавуна під носом у зовсім не грізного діда Куланича.
— Ви що, не вірите? — обурився Коржань, почувши регіт Стася.
— Що дід Куланич був парашутистом-десантником? — крізь сміх перепитав Філ. — Це жфантазіон!
— Сам ти фантазіон! — спалахнув Микола, наважившись перечити навіть Філові. Чесно кажучи, такої сміливості я від нього не чекав.
— У тім-то й річ, — втрутився вчитель, — що літа нещадні й до найміцніших людей. І зараз, дивлячись на наших дідів, вам, підліткам, навіть важко припустити, що колись ці люди були сильними й мужніми. А коли поцікавишся, то виявиться, що біографії багатьох із них — просто-таки героїчні. Старіють наші ветерани, з кожним роком їх стає серед нас усе менше. Тому й кажу, що ми з вами зробимо добру справу, якщо створимо в школі музей і розповімо в ньому про всіх учасників війни з нашого села. Живих і мертвих. Цим ми збережемо пам'ять про них. А Федір Григорович Куланич дійсно був десантником, можу підтвердити це. П'ять разів його закидали в тил ворога для виконання важливих завдань. Допомагав партизанам, був розвідником і мінером. У нього два ордени і чотири медалі.
Почувши таке від учителя, ми тільки здивовано переглянулися. Тепер ми не сумнівалися, що це правда. Мені раптом захотілося одразу вискочити зі школи і побігти на баштан. Здалося, що в нашому баштанникові є щось надзвичайне, але я не міг розгледіти цього. Та й коли розглядати? Втікаючи з кавуном?
Потім розповідав Стась. І всі інші. І кожен дивував своєю розповіддю. Ми читали в книжках про розвідників, десантників, медсестер, про переправу через Дніпро і партизанів. Але ніхто з нас досі й не здогадувався, що ці колишні розвідники, десантники, мінери і партизани живуть у нашому селі. Наслухавшись розповідей, я навіть відчув, що своїм відкриттям нашого конюха, діда Мажика, який знав Романа Гонтаря і воював з ним в одному загоні, вже нікого не здивую. Хоча створили ми свою групу "Пошук" саме для того, щоб зібрати відомості про Романа, а пощастило знайти людину, яка воювала в катакомбах, знову ж таки мені.
Вислухавши мою розповідь, Віка одразу ж запропонувала піти поговорити з дідом. Але вчитель не погодився.
— Воно, звичайно, можна піти, — мовив Володимир Петрович. — Але давайте краще зберемо всіх школярів і запросимо нашого шановного Пилипа Калениковича Мажика на зустріч. А розповідь його запишемо на магнітофонну стрічку. Потім вона стане одним із експонатів нашого музею. А поки що нехай Руслан Гороч поговорить з ним ще кілька разів і все цікаве, що вдасться почути від нього, запише. Адже на зустрічі Мажик хвилюватиметься і дещо надзвичайно важливе для нас може просто забути.
— Вірно. Потім ми цю стрічку перепишемо і пошлемо в Холодно— балківську школу, — додав Микола. — От буде несподіванка!
І ця ідея теж сподобалася всім. Зрештою, повинні ж ми надіслати у школу Романа Гонтаря хоч якийсь подарунок.
22
Ось уже другий день ми пасемо отару в найдальшому кутку царини, біля лісу.