Автор надзвичайно скромний і симпатичний. В цьому редактор може переконатися, помістивши на першій сторінці портрет автора й автобіографію.
2. Автор пише дуже смішні і дуже дотепні гуморески. Так він вважає і навіть дехто з його близьких родичів.
3. Автор молодий (був) і подавав великі (підкреслюю: не малі, великі) надії на майбутнє.
Хто впливає на автора? Остап Вишня, Степан Руданський, Карел Чапек, Василь Чечвянський, Ярослав Гашек, Робінзон Крузо і Шолом-Алейхем.
Ставлення автора до рецензентів? Не злопам'ятний. Якщо рецензія позитивна.
Кого любить автор? Себе, свої твори і тимчасово видавців цих творів.
Про що мріє автор? Щоб його книги видавали, та ще й купували.
Чого найбільше боїться автор? Нобелівської премії.
В чому автор впевнений? Що його гумор з радістю зустріне вдячний читач і прочитає в години безсоння.
Шедевр
Я написав гумореску.
– Так собі. Нічого, – сказала дружина.
– Е-е! Хіба ти розумієшся на творах? – розсердився я і побіг до одного знайомого в редакцію.
– Гарна штука! Даремно сумніваєшся! Можна друкувати. Жаль, що вчора вже здали номер... Занеси на радіо...
– Коли ти її написав? – запитали на радіо.
– Два дні тому!
– Чому ж приніс лише сьогодні?
– Розумієш, сумнівався...
– Він сумнівався! Це ж чудова річ. Шедеврі.. Занеси до двотижневика. Там тебе розцілують...
– Талановита штука! Де ти був півгодини тому? Пішла б у недільний номер... Занеси до "Молодіжної"... Їм ще не пізно...
– Він ще питає: "Ну, як?" Геніально. Чехов, Марк Твен, Гоголь, О'Генрі та Шолом-Алейхем разом узяті.
– Класична річ. Гідна товстого журналу, а не нашої скромної газетки...
– Ви талант. Це хрестоматійний твір. Це найкраще з того, що ви написали. Ця гумореска прикрасить будь-який альманах. До речі, нам звідти дзвонили...
– Колосально! Колосально – не те слово, просто – геніально!
Ти на телебаченні був? Чого ж стоїш?! Чого так на мене дивишся?
– Шедевр! Нічого подібного не читав... Це найкраща твоя річ... Ти в газеті був? Підвечір, втомлений, я повертався додому. Зім'ятий шедевр лежав у кишені. Несподівано зустрівся знайомий з одного тонкого журналу, про існування якого я й забув.
– Слухай! У тебе випадково немає чогось новенького?
– Нема. Останнім часом нічого не пишеться... Уже рік, як у руках пера не тримав.
– А із старих рукописів? – благав він мене. – Виручи, розумієш, до зарізу потрібна гумореска. Та й у шефа чудовий настрій. Будь-яке дрантя підпише. Витягни що-небудь хоч з архіву...
– НУ, хіба що з архіву, – відповів я. – Таке можу дати.
– М-так! Річ, звичайно, слабенька. Просто погана. Зразу видно, що з твоїх ранніх вправ. Скільки вона років у тебе валялась?
– Десять.
– Воно й видно. Ну, нічого. Спробую проштовхнути! У шефа добрий настрій. Уклін!
… Гумореску надрукували.
Сюжет, узятий із життя
– Маска? – запитав я, пізнавши по голосу знайомого романіста-пригодника, що цікавився якимись ліками біля аптечного прилавка.
– Оригінал! – відповів він так, наче це був наш пароль.
– Не може бути! – засумнівався я, глянувши на його звернуту щелепу, приплюснутий ніс і два синці під очима.
– Оригінал, – підтвердив він. – Тільки спотворений. "Об трамвай?" – хотів був поцікавитись я, але він, ніби відгадуючи мою думку, додав: – Об власні двері, не без допомоги, звичайно, двох хлопців.
Я йому поспівчував. Ми залишили аптеку й вийшли на вулицю.
Деякий час ішли мовчки. Над нами кружляли сніжинки, переливаючись у неоновому освітленні міста веселковими кольорами.
– Де зустрічаєш Новий рік?
– А де його можна зустрічати з такою пикою? – поцікавився в свою чергу він.
– Як же це трапилось?
– Розумієш, оце якраз новий роман закінчую, а останній розділ про те, як два ведмежатники прокрадаються на квартиру героя мого твору, ламають сейф і замість грошей помилково викрадають цінні папери, ніяк не клеїться. Ніколи не бачив, як сейфи ламають... Так оце вирішив провести один експеримент, а заодно й двох зайців убити: роман закінчити й критиків задовольнити. Дивись, мо' й напишуть: автор, нарешті, знайшов оригінальний вихід, відчувається, що добре знає життя, бо твір по-справжньому цікавий і хвилюючий, герої не штучні, не надумані... Експеримент вирішив провести з приятелем в одній "забігайлівці", де бувають підозрілі людці...
Спочатку випили по склянці "Перлини степу", потім перейшли на "Оксамит України", а тут, як на гріх, жодного типа підозрілого. Самі інтелектуали. Коли це заходять двоє. Один у картузі, другий при модерній краватці. З сигарами в зубах. Так і просяться на сторінки роману. На щастя, й зупиняються поруч, – романіст на хвилинку замовк, запалив цигарку й через хвильку додав:
– Ну й погода!..
– Мм-да, – згодився я. – Ну, що ж далі?..
– А далі я почав свій експеримент... "Оце днями, – кажу своєму приятелю, та так, щоб і ті типи чули, – сусіда з Америки повернувся. Дід у нього там був, та помер. Спадщину йому заповів. Доларів сто тисяч готівкою". Уявляєш?! Вигадую, а сам із тих типів очей не спускаю. Бачу, нащулили вуха. А я далі теревеню, що, мовляв, цьому недоумкові дід отой залишив багатющу спадщину... "Ти ж його знаєш, сусіда мого? – навмисне запитую приятеля. – Із сімнадцятої квартири... Ну, той, що має такий пришелепкуватий вигляд?!"
"3 твого ж будинку?" – питає приятель.
"Так! Ми ще на нього кажемо "дерев'яна морда". І тут кажу адресу вигаданого сусіда, а насправді називаю свою...
"Цікаво, яким робом вони до мене пролізуть, – думаю, – та чи вдасться їм розпечатати отой мій поганенький сейф, у якому я рукописи зберігаю".
Отож попиваємо вино. Та я ще розпатякую, наче той розділ із роману читаю. Що нібито мій сусіда долари ні в банк, ні в ощадкасу не здав. З Америки спеціальний сейф привіз у вигляді холодильника: з фотоелементом, із сиреною й подвійними стінками. Цими днями кадилак купив. Нахваляється, що на ті гроші, які залишилися, десяток таких кадилаків купити може... І тумбочку-бар, яка сама виготовляє віскі й кока-колу! Могли б завітати до нього, та поїхав десь у село Новий рік стрічати...
Постояли ми після того хвилин десять-п'ятнадцять, а ті типи з сигарами хоч би що.. Вино дудлять.. Про якісь труби гомонять. Ніби їх ті долари й не цікавлять... "Ну, – думаю, – чим би їх ото ще заінтригувати..." "Окрім доларів, – кажу, – бабусині браслети привіз вартістю на один мільйон вісімсот тисяч, знаменитий бразильський алмаз "Аміго" й золотий сервіз, розцяцькований діамантами. Бачу, не допомагає. Розчарування мене взяло, не питай. "Не вдався експеримент, – думаю. – Пропав сюжет, узятий із життя. Доведеться знову в знайомого криміналіста консультації брати, як ведмежатники сейфи відкривають".
Випили ми з приятелем ще по одній і вирушили по домівках.
Приплентався додому десь через годину. Тільки відчинив двері, а хтось, як лусне по тім'ю!.. Ледве на ногах устояв.
– Стій! – кричу. – Що ви робите? Свій...
Коли це один бере мене за барки (той, що з модерною краваткою) й каже:
– Аа! То це ти, старий! Вирішив сусіда провідати?.. Ну, ну, давай... Пошукаємо ті діаманти разом...
Глянув я на їхню роботу, аж сум огорнув. Один карбідною лампою смалить спинку мого нового холодильника, а другий зубилом б'є. А сейф з рукописами й не зачіпають.
– Груба, – кажу, – робота, хлопці. Примітив. Начаділи та й грюкаєте тим зубилом так, що сусідам з третього під'їзду чути. Так діло не піде. Давайте спочатку грам по сто коньяку вип'ємо, а тоді й до роботи візьмемось.
– А як господар нагряне?
– Не нагряне, – відповідаю, відкриваючи холодильник. – Господар – це я. А щодо сусіда, – все то вигадка. Художній домисел.
Вони й роти пороззявляли. Той, з краваткою, ще раз хотів був огріти, та "колега" стримав.
"Що ж ти, – кажуть, – провокуєш? Ми давно "зав'язали", а ти "тумбочка-бар, сейф з фотоелементом"... Збуджуєш старі інстинкти! Думаєш, нам твої долари потрібні? Професіоналізм заговорив. Захотілося нам той американський сейф побачити. А ти?!"
Важко сказати, чим би це закінчилось, якби я їм про все чесно не розповів. Добре, що хоч повірили, а то, мабуть, не довелося б докінчити мені отой роман. Дуже вже не хотілось хлопцям знову за грати потрапити. Та я запевнив їх, що нікуди не скаржитимусь. Адже сам винен. А хлопці справді гарні виявились. Тепер слюсарями в жилкомунуправлінні працюють... Допив я з ними ту пляшку коньяку. Вони мені за це ще й умивальник, раковину полагодили. На тому й розійшлися. Жаль тільки, в холодильнику встигли-таки спинку вирізати.
А щодо розділу – тепер допишу. Хлопці розповіли про своє колишнє життя. На три романи вистачить. Як бачиш, знання життя себе виправдовує...
– А як ніс? – запитав я.
– Ніс? А що ніс? Заживе. Мистецтво вимагає жертв!
Тираж
Мій брат – письменник. Саме тому мені так заздрять сусіди, хоча, відверто кажучи, я заздрю їм.
Про те, що мій брат письменник, я не знав, між іншим, все своє життя. Знав тільки, що в школі він з мови і літератури більше трійки не одержував. Аж ось зовсім несподівано принесли лист: "Дорогий брате, ти, очевидно, все знаєш з газет. У мене виходить книга. Ти повинен допомогти – зроби тираж. Чим більший тираж – тим більше читачів, тим більша слава".
Тираж я "зробив", пропивши зарплату з товаришами з "Союздруку", поклавши на стіл у ресторані аванс перед товаришами з облкниготоргу і стипендію доньки перед товаришами з облспоживспілки.
Через місяць наша область одержала бажаний тираж, а я – першу братову книжку з автографом. В надії, що на цьому моя місія кінчиться, я здав дещо з своїх речей в ломбард, сподіваючись дотягти до чергової зарплати. Та я помилився. В наступному листі брат цікавився, чи нема в мене знайомих в обласній газеті і чи не зміг би я організувати рецензію на його книгу. Довелося дещо занести в комісійний магазин. Потім брат запитав у новому листі, як розходиться книга після рецензії. Відпросившись з роботи, я побіг по книгарнях і кіосках. Залицяючись до молодих продавщиць, цікавився долею братової продукції. Доля була невтішна – книги лежали стосами, Але не міг же я про це писати братові. І тому вирішив тимчасово закохатися в одну з продавщиць центрального магазину. Любов була не однобока – продавщиця вирішила, що я автор книги, і закохалася в мене.