Коли ви запитали його, де він живе, професор відповів, що не знає, а тоді додав: "Між небом і землею... "
– Але, товаришу майор...
– Ну, досить, досить словесних овацій, – підняв руку майор, наче автоінспектор на перехресті. – У кожної людини є слова-паразити, які супроводжують її все життя У вас, наприклад, – "але, товаришу майор... " У Квочки – "достеменно так", "кардинально". У мене – "спасибі, дякую", "між іншим", "до речі", "тим більше". У професора Шлапаківського – "молодий чоловіче, я тепер живу між небом і землею" або "я добре пам'ятаю лише одне: у мене склероз". До речі, це його улюблений дотеп. Саме тому, вручивши вам візитку з старою адресою, він забув внести поправку...
– Забув чи не захотів? ..
– Забув, лейтенанте. Або через свій хронічний склероз, або через професорську неуважність – з людьми його професії це частенько трапляється.
– Але... – дещо самовпевнено посміхнувся лейтенант.
– Ви хочете сказати: "Але в мене є його адреса"? Я це бачу – он по тому аркушику паперу, що стирчить з вашої нагрудної кишені. То тимчасове пристанище професора. Що ви на це?
– Припустимо, але для чого ж мені він дав і візитку, і папірець з адресою? – допитливо глянув в майорові очі лейтенант.
– Цей папірець вам дала Галя. То ж анотаційний ярличок з художньої книжки. Написаний круглим, як млинове колесо, дівочим почерком...
"І про це здогадався", – подумав Фостиков.
– Здогадався. Ви залучили до нашої роботи громадськість, і це дуже похвально. Мені тільки одне прикро, що ви Галю посадили в машину Голубея, попросивши її простежити, де тепер мешкає Арнольд Іванович, самі ж спокійно поїхали в аеропорт, переконавшись, що Галина сіла в автомобіль номер 13-13 і шофер помчав слідом за Шлапаківським...
– Чому ви кажете "шофер", а не Голубей? – поцікавився лейтенант.
– Якби там сидів Голубей, ви б не посадили свою дівчину поруч цього сучасного донжуана. Про це ми з вами говорили. Ви швидше поїхали б самі. Але ви цього не зробили – я доручив вам затримати містера Аллана, який усе ж сів за обгороджений столик у ресторані. А тепер досить розгадок, давайте сюди нову адресу Шлапаківського і запрошуйте цього ікса. Бо Квочка вже не витримує. Ви чуєте, як він нетерпляче крякає під дверима, і від цього постійно морщитесь...
Лейтенант подав квадратний папірець на цупкому папері № 218 і, захоплено дивлячись на шефа, майже вигукнув:
– Ну, товаришу майор, якби я міг стати таким, як ви... Я б... Ну, я не знаю, що б я зробив, якби тільки...
– Станете, Женю, станете. Я вже вам про це казав. Тут головну роль грає загострена з двох кінців, як олівець, спостережливість і глибокий, як артезіанський колодязь, аналіз. Поставивши себе в уяві на місце іншого, ви повинні завжди запитувати себе: "Як би в такому випадку вчинив я?" А тепер запрошуйте того містера Аллана, чи як там його.
Майор сів і, відкинувшись у кріслі, приготувався до зустрічі.
Містер Ікс
Містер Ікс до кабінету не увійшов, а швидше вплив. Перевалюючись з боку на бік, він нагадував качку, якій у воло замість ряски хтось накидав з півпуда шроту. Невеликий, опецькуватий чоловічок, схожий на Піквіка [15] , але з товстішими і значно коротшими ніжками, зупинився напроти майора. З плеча містера Ікса звисав фотоапарат. У лівій руці він тримав старий і потертий портфель, на якому виблискував латунний ромбик з дарчим написом. Щоб усе це зафіксувати в своїй пам'яті, майору Ситорчуку було досить однієї тисячної долі секунди. "Цей портфель належить професорові Шлапаківському", – із швидкістю, більшою, ніж швидкість світла, прорізала думка його аналітичний розум.
– Містер Аллан Калл, – відрекомендувався Ікс і запитав Ситорчука, якою мовою інспектор міліції найкраще володіє, щоб вони могли ліпше порозумітися.
– Ви краще запитайте мене, – попихкуючи люлькою, промовив майор і вказав на м'яке крісло – улюблене місце сержанта Квочки, – якою мовою я не володію. На це питання мені буде легше відповісти.
– О, – тільки й промовив містер Аллан Калл і, сівши в крісло, сказав: – Mersi. Тоді вибираємо французьку, оскільки я є англієць...
– Гаразд, – відповів Ситорчук чистою французькою мовою без найменшого акценту, що викликало в душі лейтенанта Фостикова нову хвилю захоплення своїм шефом. – Це моя улюблена мова, – додав майор і тут же уточнив: – Після рідної, звичайно.
– І моя теж, – криво посміхнувся містер Калл. – Хоч я є англієць і, як кожний англієць, люблю французьку мову, але не люблю самих французів.
– Я, – вийняв з рота люльку майор і хотів сказати, що за вимовою містер Калл швидше німець, ніж англієць, але той перебив його:
– О, ви говорите й по-німецьки?
– Яволь.
– Зер гут! – похвалив містер Аллан і знову перейшов на французьку: – Noblesse obliqge [16] ...
Майор кивнув головою на знак згоди й затягнувся.
– Mon amie, – вів далі Калл, – La valon te du diable [17] ...
– Де саме? – перепитав майор.
– Aeroportu... Ich bin... tout-a-fait épuisé...
– Квочко, – звернувся до сержанта майор; – Принесіть, будь ласка, пляшку чогось міцненького.
Коли сержант Квочка приніс пляшку молдавського коньяку "Дойна" і дві склянки місцевого виробництва, містер Аллан Калл позитивно завовтузився, і радісна усмішка вже не сходила з його круглого, як ювілейна тарілка, обличчя.
"Англієць, а наче "Людина, котра сміється", – подумав майор. – Тут щось не так".
– Ви дуже догадливий, містер Ситорчук, а мені й справді tout-a fait degoutant [18] , – беручи склянку, мовив містер Аллан.
– А зараз давайте спробуємо розібратися в ситуації, – з чистим французьким прононсом сказав Ситорчук і, ледь пригубивши, відсунув склянку вбік. Потім підійшов до свого улюбленого місця – вікна – і раптом, ні сіло ні впало, згадав Іспанію, кастаньєти, кориду, тореадорів і чарівну танцівницю з Андалузії.
– Hace demasiando calor [19] , – промовив Ситорчук і відчинив вікно.
– No es muj oqradable, Mucha coriente [20] , – мовив йому в унісон містер Аллан і, глянувши на майора, перевів погляд на повну склянку. – Junesse ne dure qunn moment [21] , – і перехилив її.
– Буна зіва! – посміхнувся містер Аллан, збившись після другої повної склянки "Дойни" на молдавську мову.
– Ви хотіли сказати "мулцумеск", тобто дякую?
– А що я сказав?
– Ви сказали "добридень!" – переклав майор. Квочка ледь не затанцював на місці. "Молодець майор. Один – нуль. Втер носа цьому закордонному вискочці". Очі його так світилися, ніби не містер Аллан ковтав коньяк, а сержант.
– О генацвале, салам алейкум, герай [22] , – містер Аллан потягся до маслин. – Il faut absolument que je vois [23] Шлапаківського.
– Мені теж, – промовив холодно майор. – Але де він тепер, вам, містере Калл, краще знати.
– Je ne comprends pas [24] , – містер Аллан перестав посміхатися.
– Мені теж не все зрозуміло. Скажімо, яку ви ставили перед собою мету, щоб у такий спосіб викрасти нашого науковця, а подати це так, начебто він у вас викрав документи і втік за кордон... Тут нема логіки: втікати з документами туди, звідки їх привезено. Ви розумієте мене?
– La cauchemar, merdeÿ [25] .
– Він наче крізь землю провалився.
– O, lj est mort [26] , – містер Аллан остаточно перестав посміхатися й пити. На його обличчі застигла гримаса переляку...
– Я в переносному розумінні, – пояснив майор. – Професор десь щез, і ми хотіли 6, щоб ви з цього приводу нам дали деякі пояснення...
– It's impossible! I don't believe it. My god! – містер Аллан перейшов на англійську мову. – I must be drunk [27] .
– Трохи, – зауважив Ситорчук. – Але достатньо тверезі, щоб відповісти на декілька моїх запитань. Давайте спробуємо пригадати, як усе сталося, – майор знову сів і обпік містера Аллана таким гарячим поглядом, що в того на голові почало диміти волосся. – Почнемо спочатку. Ви зателефонували професорові Шлапаківському додому десь за годину перед вильотом літака рейсом Київ – Будапешт – Париж – Лондон! Професор прибув і замовив, як він любив казати, "ab ovo ad poma" [28] . Потім ви увімкнули магнітофон...
– O, – лице містера Аллана Калла стало еліпсоподібним, і він, розсміявшись, сказав: – Ah mon chere monsieur [29] .
– Не будемо витрачати часу, містере Аллан Калл, – майор поклав на стіл копійчану монету. – Що ви на це?
Той на очах присутніх зблід, не допомогла навіть чимала доза молдавського коньяку. Ситорчук перекрутив плівку й увімкнув магнітофон. Цього разу з плівки озвалося два голоси. Один говорив чистою українською мовою, інший – латинською.
1-й голос. – Що будемо їсти, містере Шлапаківський?
2-й голос. – Ab ovo ad poma [30] .
1-й голос. – У вас чудовий апетит. Що вам замовити ще?
2-й голос. – Panem et circenses [31] .
1-й голос. – О, ви гуморист, містер Шлапаківський.
2-й голос. – Homo sum: humani nihil a me alienum puto [32] .
1-й голос. – Що ви написали останнім часом?
2-й голос. – Quae scripsi – scripsi [33] .
1-й голос. – Ви закінчили роботу над своєю новою працею?
2-й голос. – Sub specie aeternitatis [34] ?
1-й голос. – Так. Вас чекає у будь-якій країні золотий пам'ятник у натуральну величину. Але я не бачу радощів на вашому обличчі... Ви плачете… Оце коньяк.. Грузинські коньяки усі з перцем, як українська горілка...
2-й голос. – O, quousque tandem, parvenono, abutere patientia nostra [35] ?
– A la komedia, – вигукнув несподівано містер Аллан. – C'est deqoutant [36] ...
– Гаразд. Тоді поясніть, яким чином ось цей портфель професора Шлапаківського опинився у вас? – запитав майор.
– Магіа lon tre, Panas telia passe, – відповів містер Аллан на бургундському діалекті і висипав з портфеля якісь папери. Серед них був неопублікований фейлетон на Сіроштана і його фотографія...
"Ось чому в недільному номері не з'явився матеріал професора Шлапаківського", – подумав майор і пробіг по рядках натренованим оком.
– Все зрозуміло. Остаточно. – І, звертаючись до містера Аллана, промовив: – Для чого ви відрізали у нашого сержанта кишеню? ..
Квочка почув ці слова, і вуса його раптом посивіли. Він ладен був кинутися з кулаками на містера Ікса, але майор владним жестом його зупинив.
– Магіа lon tre, kum ves upriv, – відповів трохи нахабнувато містер Калл.
– Ви запитуєте, чим я доведу... По-перше, містер, ви відстали від життя – в нашій країні кишень уже давно не відрізають.