Люди почали оглядатися на хори, отець зніяковів.
І нараз альт Міми упевнено почав:
... Тілько жизнь безконечная.
Ще секунда — і весь хор уже співав знову. Тільки як Роман не вслухався, він ніяк не міг почути голосу Тамари. Глянув скоса поза себе і побачив, що в лавках не було ні професора, ні його дружини, ні паніматки...
Стиснув міцніше держак прапора. Лицем майже доторкався полотнища.
Знову біг церквою Орест і викликав — більше стривоженими рухами, ніж словами — доктора Шустера.
Романові здавалося, що свічки в ставниках починають кружляти. Нігті трохи не вгризалися в дерево.
Пролунала востаннє "Вічная пам'ять". Роман відніс прапор і вложив у мосяжний обруч біля першої лавки. Перехристився і вже хотів бігти довідатися, що сталося, коли нараз завважив, що рубець прапора лежав на спинці лавки неакуратно. Повернувся, розпростав прапор, розложив, щоб опадав рівно і щоб видно було і синю, і жовту барви, а потім швидко пішов з уже майже пустої церкви.
***
На канапці у вітальні Боринських лежала Тамара, вже притомна, але все ще бліда та тремка, як квітка, що виросла без сонця. Над нею стовпилися всі, навіть дехто з сестрицтва, а Тетяна Гнатівна безрадно держала чашку кави в руках. Роман майже підбіг до канапи:
— Тамарко, що тобі?!
— Я... я справді в цьому не винна! — проговорила та плачливо.
— Тамарко, хто ж таке каже? Ти якраз видержала голодівку до кінця!
— Пане Тополя, скажіть хоч ви їй, що вже може їсти. Вперлася і не хоче, а пан доктор каже, що їй конечно треба чогось напитися! — і паніматка глянула не дуже то привітно на Романа.
— Алеж очевидно; адже вже після панахиди...
Пані переглянулися, згіршені.
***
— Бачиш — кляпа!
— З Тамарою? Знаєш, я справді тривожуся нею.
— Та ні, просто ослабла на хвилину. Мені теж було це дуже прикре, але коли вже все проминуло...
— Легко тобі говорити, але я був аж до кінця унерухомлений...
— Ну, а ти хіба не бачив гіршого?
— Еее, це не так...
— Але мене що інше "добиває". Я маю на увазі помисл із хлопцями. Я не продумала справи до кінця.
— Тобто?
— Коли Борис та Богдась нарисували крутянців і готові були їх боронити, не можна було казати їм ці образки палити!
— Ну, й не спалили! Але тепер, коли я вже виконав твій наказ, скажи, будь ласка: адже ти взяла цей задум із листами від мене!
— Як?!
— Я говорив тобі, тямиш, на Святий Вечір?
— Мені чомусь здавалося, що це моя вигадка... А тепер, справді... Так, пригадую!
— Я ж сказав це тобі в повному довір'ї...
— А тепер жалуєш, що сказав? — збентежилася не на жарт.
— Та ні, тільки...
— Якщо я добре тебе зрозуміла, то ми якраз і повинні робити наш біль творчим і передавати його їм, як порив до дії.
— Теоретично беручи — так!
— Але, якщо воно, вийшло, може, надто жорстоко, то пробач.
Я не хотіла...
— Ой Мімо, тіточко золота, з тобою ще, мабуть, ніхто не виграв...
Засміялася, щоб не заплакати!
***
— Це ще з трипільського матріярхату, голубе! Нам слід додержуватися традицій!
Було пізно, і Терещиха крикнула Романові вже з замкненої кімнати, що для нього є лист.
Дорогий Ромку!
Щиро вдячний Тобі за листа! Я нетерпеливо жду тих Твоїх листів, і, можеш мені вірити, після кожного з них стає мені щораз краще. Вже навіть потрохи встаю. Думаю: чи зумів би я вдержати в руках автомат, чи ні? Нема на чому попробувати!
Стрінув тут діда з Ворохти; без однієї ноги, неборака, та й з легенями щось не теє, то й залишився сам, а діти вже в Канаді. Вміє різьбити в дереві — і мене вчить. Так цілими днями стружемо обидва, а сестра без кінця свариться, що моє ліжко та його околиця — в стружках. Хотів сам замітати — не дає!
За вікнами ще сніг. Добре, мабуть, намерзлися хлопці цієї зими! Коли б мені швидше дійти до того, щоб хоч тут за яку роботу взятися та трохи більше гідним стати тих, що залишилися. Бо досі ніколи не бувало, щоб я не ділив з людьми всіх труднощів...
Приїздив до мене Бурмило з Мюнхену. Привіз газет, книжок, поговорили ми з годинку-дві, і на диво — стало веселіше! Ще й обіцяв, що запише мене на заочні курси Вільного Університету. Я трохи не закінчив економії у Львові, не поталанило; отже треба кінчати тепер.
Щире спасибіг Тобі за листи, але грошей, ні харчів не присилай, бо направду більше не прийму пересилки!
***
Волтер Коцюба сидів за столиком перед шафою в бібліотеці і записував, не без труду, своїм "вотерманом":
Петро Нагнибіда — "Хмари ", дня березня шостого.
Орест Боринський — "Курилася доріженька ", дня березня шостого.
Закінчив і скривився: так мало люди випозичають! До того — найбільше скитальці. Хоч отець щонеділі нагадує! Пожурився, а тоді записав:
Володимир Коцюба — "Соняшний промінь ", "Під тихий вечір ", "Тіні забутих предків ", "Захар Беркут ", "Марія " — дня березня шостого.
Вибрав потрібні книжки і відклав собі на столик. Ще переглянув, кому слід вислати пригадки, що задовго вже держать книжки, а потім уже міг спокійно приглядатися, як Міма ставила в ряд з два десятки дітей і вчила їх вправ до "Думи мої". Тих, що не розуміли по-українськи як слід, Христя брала просто за руку і заводила на призначене місце. Борисик і Богдасик стояли перед рядом і за вказівками Міми підносили чи опускали руки, оберталися, схилялися, підводилися. Решта мала робити те, що вони. Обидва аж надувалися на гордощах, що всі виконують те, що вони покажуть.
Попід стінами сиділи мами та бабуні дітей, а в кутку куняв Михайлишин.
— Ну, дивіть, місис Нагнибіда, як ваш Гаррі зручно то робить!
— Але як тої Мері слухає, місис Савурак! А мене в хаті — не хоче!
— А Енину Беверлі то хоч за фільм-стар брати!
— А Андрійчукова аж з фарми свою Ольгу привезла вже третій раз!
— Гей, містер Михайлишин, а де ваша?
— Га? — пробудився Михайлишин.
— Та я питаю, де ваша Славка?
— Або я знаю?
— А чого ж ви її не привели?
— Я?
— Або то що, гріх? Аво містер Мельничук привіз синових дітей і прийде по них.
— Та що її брати, коли вона хвора!
— То так треба було і казати! Що їй бракує? Дуже хвора?
Може вайрус який?
— Вчора лежала в ліжку, — пригадав Михайлишин з бідою.
— А нині?
— Я... я ще не був у хаті.
— А десте були?
Михайлишин насупився.
— В барі сиділи в неділю святу?
Чом вас ві-тер не роз-ві-яв
В сте-пу, як пи-ли-ну...
— повторювали гуртом діти.
— Добре, ви вже гарно вмієте! А тепер забавимося.
Там, у ліску малі діти
І збирали гарні квіти...
Це вже була пісенька, що її всі знали, тому всі старалися співати її якнайголосніше, плескати при ній якнайсильніше, скакати якнайвище.
Нараз відчинилися двері, і в них з'явилася Михайлишинова з Славкою, завиненою в накривала, на руках. Щічки дитини пашіли нездорово.
— Славочко! — підбігла до неї Міма.
— Цьоцю, цьоцю! — зацьвірінькала Славка, як пташеня, що випало з гнізда.
— Пані Гафіє, і чого ж ви брали хвору дитину?
— Та плакала ще зранку, як тільки дзвони почула! "До цьоці, хочу бавитися, до дітей хочу!" А я боялася, що ще за плачем дитина збавиться; то завинула, як могла, та й принесла.
— Алеж вона хвора! — злякалася Міма.
—А певно, що хвора! По очах видно! — зауважила Нагнибіда.
— А ви в доктора були?
— А ліки давали?
— А що їй сталося? — обступили Михайлишинову жінки.
— Та я на ніч роблю, а мій мав прийти до хати, та й не прийшов, а воно, дурне, вибігло на двір та й промокло на дощі...
— О, це небезпечно, то може вам від того бейбка минутися!
— зажурилася Савуракова.
— Пані Гафіє, візьміть її зараз додому, треба її покласти в ліжечко... Славцю, ти підеш? Бачиш, уже всі діти йдуть до хатки. Ти — чемна дівчинка, — приговорювала Міма.
Але Славка сильно розплакалась і вчепилася за її шию.
— То прошу пань, прошу вже справді брати дітей. На сьогодні вже доволі, а я піду з панею Гафією...
— У-у-уммм... — невдоволено загуділи діти в один голос.
— Так, скажемо собі "до побачення", а на другу неділю знов прийдете...
— Ой, ще трошки!
— Ще раз "Ластівки з гнізда"! Ми будемо ґуд кідз! — репетував Гаррі.
Але нічого не помогло.
— Ходім, пані Гафіє! А лікар був уже у вас?
— Та який там лікар? Мій в п'ятницю платні не приніс...
— А бодай його! — не втерпіла Терещиха.
— То я зараз покличу моєї Ени Германа! — поспішилася Рощукова. — Він має тепер кард-парті, але то важніше! — і покотилася залею до телефону.
Міма швидко одягалась, а Славка рвалася до неї з рук Михайлишинової.
— Пане Коцюба, а якби ви так могли взяти їх автом! — затурбувалася нараз Терещиха, вдягаючи рівночасно свою внучку у плащик. — Щоби не чекали довго на автобус, бо надворі вері зимно.
Волтер підскочив, мов опарений:
— А звичайно, вже і так моя година скінчилася! — і в поспіху ніяк не міг перекрутити ключа у шафі.
Та нараз із темного кутка вийшов Михайлишин, розбуджений галасом. Сунув, як чорна хмара, просто на Волтера:
— Гей, а ти що, паничу, будеш мою жінку та й дитину своїм "кобиляком" возити? Гадаєш, що в Михайлишина на "баса" не
стати?
— Пане Михайлишин, дитина могла б так ще гірше простудитися, — просила його Міма з зів'ялою Славкою на руках.
— А ви, панунцю, не робіться такі ласкаві! О, подивіться, я маю сам гроші! — Михайлишин довго витягав з кишені заялозену мошонку, а коли вкінці відчинив її, звідтіля висипалися один п'ятак і три центи. Михайлишинова захлипала...
Михайлишин безрадно поглянув на мошонку, а потім по всіх лицях. Ні одно не виявляло ні крихітки співчуття.
— Все та бара... — пробурмотів, ніби на оправдання.
І тоді нараз прискочили до нього з усіх боків жінки і почали його лаяти: по-українськи, по-англійськи, з щирого серця, з святого переконання.
— Йой, та лишіть мене, я при людях кажу: більше мене в барі не побачать! — просився Михайлишин.
— Абисте то були скорше сказали, то було би добре, а тепер хто знає, чи не запізно! — погрозила Савуракова. Міма була справді щаслива, коли всіли до авта.
***
Ой, ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота...
За столом сиділа знеможена від сліз Михайлишинова, хропів, лежачи впоперек ліжка, Михайлишин, а Міма ходила по хаті з Славкою на руках. Кілька разів хотіла її класти, але дитина починала кричати так жалібно, що Міма, налякана, брала її знов. Славка скрикувала час до часу: "Вова, вова!" і закривала очі розгаряченими ручками.
— Нема вови, Славочко, нема, можеш спокійно спатоньки.
— Вова візьме Славцю!
— Не візьме! Я не дам! Ні-ні!
— Ні, ні...