Не кращими були справи і в самій Польщі. Жовніри нізащо не хотіли розлучатися з обжитими зимовими квартирами. Нача-льники скаржилися: якщо одних жовнірів "не тільки королів-ським універсалом, але навіть києм з дому не виженеш, то другі розбігаються просто з-під хоругв".
У розпорядженні коронного гетьмана Ходкевича, який сто-яв у Львові, навіть у квітні не було ніяких реальних сил. Він з тривогою писав литовському канцлеру Л. Сапезі, що, не див-лячись на близкість ворога, війська не підходять, про артиле-рію не лише нічого не чутно, але навіть невідомо, до кого слід звертатися з цього приводу. …Та нарешті, військо в Польщі було зібране і в середині серпня відправлене до Дніс-тра. Своє ж військо, яке нараховувало близько сорока тисяч осіб при тридцяти восьми гарматах, Ходкевич розташував на лівому березі ріки, навпроти Хотина, поблизу села Браги.
Серед турецьких воєначальників думки стосовно плану компанії поділилися, — продовжує свою оповідь Голобуцький. — Одні пропонували переправитися на лівий берег Дністра і, підійшовши до армії Ходкевича з тилу, відрізати їй шлях до відступу. План був заманливим, проте втілення його в життя видавалося нездійсненним. Знаючи, що козаки ще не прибу-ли до до польського війська, турецькі воєначальники побою-валися, що згодом можуть опинитися між двох вогнів. Тому вирішено було швидко рухатися до Хотина, щоб дати бій по-лякам до наближення козаків".
Та, як уже мовилося, вступити в бій з козаками Бородав-ки турецькому авангарду довелося значно раніше, ніж розра-ховувало його командування. При цьому один із командува-чів польського війська Собеський згодом свідчив, що козаки " щасливо і зі славою боролися з турками", а, немовби допо-внюючи його, хроніст Ованес Камінецький зазначає, що, зі-ткнувшись в Молдавії з турецькими і татарськими загонами, козаки "вісім днів вели великі бої проти них, поки не вбили сілістрійського пашу на ім'я Гусейн і багатьох інших".
Що ж, слід визнати, що під час цього походу Бородавка діяв як самодостатній полководець і державний діяч. Посту-пово він набував слави і серед козацтва, і серед усього наро-ду. Але по тому як він став наближатися до Хотина, у діях його з'явилася певна нерішучість, яку, на мій погляд, слід вважати дипломатичною. Річ у тім, що польська армія все ще залишалася на лівому боці Дністра, не наважуючись нала-годжувати переправу, доки не підійдуть полки Бородавки. От тільки гетьман козаків не поспішав зі з'єднанням. Що ж його стримувало? Елементарна річ: він побоювався, що поляки можуть укласти перемир'я з турками і разом вдарити на козаків.
Важко сказати, наскільки серйозними були такі побоюван-ня, бо ж турки йшли сюди не для того, щоб розбити якусь там частину козаків, і на тому заспокоїтися. Але, погодьтеся, що необачності Бородавці не закинеш. Зрештою, він таки домігся, що 15 серпня поляки, на чолі з коронним гетьманом Ходкевичем, перейшли Дністер по наведеному мосту і на-близилися до хотинської фортеці, яку на той час охороняв лише невеличкий польський гарнізон.
Одначе Ходкевич бачив, що мати справу з Бородавкою буде нелегко, бо цей гетьман волів би спершу розгромити польське військо, а тоді вже взятися за винищення турецько-го. Ось чому, коли до польського табору, щойно повернув-шись із Варшави, прибув Сагайдачний, польський головно-командувач дуже зрадів. Бо ж чи знайдеться на світі ще хтось, здатний умовити Бородавку приєднатися зі своїми полками до польських військ?
Відтворюючи, за даними хроністів, розташування польсь-кого табору, Голобуцький писав: "Табір Ходкевича, який розлігся на півмилі, був розвернутий фронтом на південний схід. Своїми флангами він упирався в скельні береги Дністра. В тилу його залишалася Хотинська фортеця... Через кілька днів до Хотина з 16-тисячним військом прибув королевич Владислав. Та обставина, що козаки не з'єдналися з корон-ним військом, дуже тривожила польських панів, бо, за слова-ми очевидця, " кожен і найменший у війську знав, як нам потрібні козаки". "Поширилася чутка, — повідомляв Собесь-кий, — нібито запорожці взагалі не прийдуть; відчай виражав-ся на обличчях солдат і старшин; голови опустилися; чутно було тихе нарікання, коли ця сумна новина передавалася на-метами". Незабаром у польський табір прямо з Варшави при-був Сагайдачний.
Коронний гетьман Ходкевич з радістю зустрів цього пол-ководця, котрий, за словами Собеського, "завжди вірний ко-ролю і Речі Посполитій… бував суворим у справі придушен-ня козацького свавілля; нерідко, навіть не замислюючись, карав смертю за найменші провини. За це козаки " недолюб-лювали його, — робить висновок Собеський, — і не хотіли мати його своїм гетьманом". Ходкевич щедро обдарував Сагай-дачного і негайно спрямував до козацького війська з тим, щоб прискорити його прибуття до польського табору. Та, щойно Сагайдачний вирушив у дорогу, як від Бородавки до Ходкевича прибув полковник Дорошенко зі звісткою, що ко-заки вже наблизилися до Могилева ( близько 150 кілометрів від Хотина)".
З'ясовано, що, коли Сагайдачний зустрівся з авангардом війська Бородавки, воно вже перебувало на півдорозі між Могилевом-Подільським і Хотином. Сагайдачний негайно спробував вести переговори з Бородавкою від імені коронного гетьмана Ходкевича, та вже перша їхня зустріч показа-ла: ці двоє козацьких ватажків ніколи не порозуміються. То-му, щойно козацьке військо наблизилось до польського табо-ру, як Сагайдачний наказав своїм козакам схопити Бородавку й закувати в кайдани. Звинувативши його "в багатьох злочи-нах" – у яких саме, історія замовчує, – він оголосив поверг-нутому гетьманові нереєстровиків смертний вирок і через кілька днів наказав стратити.
Мабуть, серед повстанців уже було чимало прихильників Сагайдачного і недругів Бородавки, оскільки смерть останнь-ого бунтівного гніву серед козацтва не викликала. А, може, й викликала, проте не знайшлося ватажка, який би підхопив булаву, вибиту з рук Бородавки. І тільки це і врятувало українське військо від зайвого кровопролиття.
Як ви вже здогадалися, саме в такому дусі подаються ці події по багатьох офіційних публікаціях і підручниках. Проте мені не віриться, щоб Сагайдачний дозволив собі з власної волі заарештовувати Бородавку на очах, та з мовчазної згоди, всього козацько-повстанського війська. То-му я більше схильний до версії, запропонованої, на підставі вивчення документів, В. Сергійчуком у його праці " Іменем Війська Запорозького": "Коли Сагайдачний, — пише він, — по-вернувся до війська, яке вже було під Хотином, то воно схильно зустріло його повідомлення про результати переговорів. Більше того, на цій хвилі козацька рада скинула з гетьманства Бородавку, звинувачуючи його у великих втра-тах у недавніх боях з турками, і засудила до страти. Натомість булава старшого Війська Запорозького була вру-чена Сагайдачному...
16
Повернувши, вже востаннє, втрачену півтора року тому владу, Сагайдачний яко мудрий політик зробив усе, аби спов-нити дані королю обіцянки вірної служби: в надзвичайно складних умовах, постійно відбиваючись від татарської орди, він зумів вчасно привести козацьке військо до польського табору. Було його, за польськими докуменами, близько соро-ка тисяч чоловік… Запорожців виявилося більше, ніж шля-хетського війська, яке налічувало в своїх хоругвах лише 35 тисяч чоловік, серед яких, до речі, було вісім-десять тисяч регулярних козаків. І саме українське козацтво взяло на себе головний тягар битви протии 150-тисячного турецького війська під Хотином.
Очолювані Сагайдачним козаки, як зазначав М. Гру-шевський, вписали в історію хотинської кампанії чимало незрівнянних прикладів відваги і самовідречення на користь і честь держави-мачухи, що нас, потомків цих героїв, наповнює змішаним почуттям гордості, жалю і сорому за ці рабські геройства на користь ворога-пана… кожна прислуга якому кінець кінцем, як виявилося, була злочином перед власними національними інтересами".
Відтак, ми не будемо з'ясовувати зараз, чи мав рацію Са-гайдачний, ініціюючи відсторонення Яцька Бородавки від влади: сталося те, що сталося. Але цей вчинок славетного полководця не повинен кидати історичної тіні на хороброго і, на свій кшталт, доволі талановитого гетьмана Бородавку. Зрештою, вони обидва належать історії нашого народу, історії України.
За всіма канонами війни, маючи таку перевагу у військовій силі, султан Осман II просто приречений був на перемогу. Армії зійшлися під Хотином, поблизу Дністра. Як свідчать учасники тієї війни, султан навіть не дав військові перепочинок, а одразу кинув його на козацький табір. Одначе козаки спочатку зустріли турків потужним рушничним та гарматним вогнем, а потім, вдавшись до контратаки, погнали до їхнього ж табору. Між іншим, зауважу, що впродовж усієї кампанії османи так і не обхопили свій табір ні ровом, ні во-зами, взагалі ніяк не укріплювали його. Мабуть, все на чо-тирьох слонів своїх розраховували…
Набувши прикрого досвіду, султан наказав дати коза-кам спокій та атакувати польський табір. " 5 вересня, на світанку, — читаємо виклад цієї ситуації в дослідженні В. Го-лобуцького "Запорізьке козацтво", — перегрупувавши своє військо, султан напав на польський табір з кількох боків од-ночасно. Тепер турки змінили свою тактику. Основний удар був націлений на позиції, які займала шляхта. Остання з са-мого початку бойових дій виявляла чимале боягузтво і нама-галася ухилятися від бою. "Багато хто зі шляхтичів, — писав ображений поведінкою своїх побратимів Я. Собеський, — які належали до найславетніших родів, ховалися на возах поміж провіантом; їх силою витягували з цих сховищ".
Коли шляхта під натиском турків кинулася втікати… дорогу ворогові заступила обозна челядь. Саме ця челядь, на яку пани завжди дивилися з презирством, не тільки відтіснила турків, але й, об'єднавшись із козаками, погналася за ними й увірвалася у ворожий табір. Козаки і челядь рубали ворога, звалювали намети, захоплювали полонених, зброю, коней… Успіх, досягнутий козаками та челяддю, трішечки підбадьорив польське військо й ослабив страх перед ворогом. Я. Собеський з почуттям гіркоти та образи за шляхту писав: "натовп черні.., а не зброя могутнього рицарства, похитнув грізну турецьку силу".
Ввечері, 9 вересня, зовсім несподівано для противника, козаки, ведучи за собою польську обозну челядь та поперед-ньо знявши турецьких вартових, увірвалися до табору Осма-на.