До третьої кровi.
А дядько Пiвень, згаряча забувши, що йому потовкли носа i розбили губу, погодився i висипав проти гривни всi свої монети.
Вони стояли один проти одного. Найнижчий стрiлець i найбiльший богатир iз княжих найманцiв. Один роз'юшений, необачний у своїй затятостi. А другий спокiйний, впевнений у тому, що поставив надiйну пастку супротивниковi.
Люди замовкли, бо Пiвнева перемога над iншими бiйцями здавалась їм чимось неймовiрним, якоюсь чаклунсьюю справою.
Дядьковiй прудкостi, вправностi i вiдвазi не спiвчували.
Так само, як не спiвчували вони i чужинцевi.
Бiйцi кружляли один навколо одного.
Тiльки варяг кидався на дядька Пiвня, як той блискавично вiдскакував назад, як лiсовий кiт.
Тiльки Пiвень кидався на варяга, як варяг миттю виставляв руку. Дядьковi удари не досягали нi голови, нi тулуба варяга. Всi удари попадали по руках варяга.
А ще до всього дядько так ударив по лiвiй варягу, що розбив собi в кров пальцi.
Сурмач задудiв i оповiстив всiх охочих до забав.
— Перша кров! Перша кров! Усi бачили?!
I зробив рiзу на своєму посоховi.
Дядько вiд подiбної халепи так роз'юшився, що не встиг варяг i мигнути, як вiн пiдскочив угору i залiпив кулаком по губах. Бризнула кров на льняну сорочку. Сурмач засурмив i поставив рiзу на сторонi варяга.
— Перша кров! У варяга перша кров!
Тепер варяг не розмахував рукою, а намагався вдарити знизу вгору. I таки зачепив. Розбита губа закровила.
— Друга кров!!! — Загорлали в натовпi.
Пiвень пiдстрибнув i вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.
Червона, обпечена сонцем шкiра на вилицi трiсла i кров бризнула на плече.
Поки дядько Пiвень вiдходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Пiвня на вiдступi i зачепив по носовi. Розбитий в боротьбi нiс не витримав i легкого удару. Кров полилась на груди.
— Третя кров! — Заволав сурмач. — Варяг перемiг!
Але поки вiн встиг засурмити в сурму, Пiвень розмахнувся, як усi, на повну вiдкриту руку i вгатив варяга кулаком у черево.
Варяг зiгнувся навпiл, затискаючи пальцями своє черево. Вiн, напiвзiгнутий, пiдчапав до тацi i зiшкрiб iз неї все собi в капшук.
А дядьковi Пiвневi знов довелось iти через Подiльську Браму до водограю i обмивати своє спотворене, розпухле лице.
Малий не пiшов за ним. Вiн сидiв на румаковi i тримався за пакiл дубовий.
Хлопчик знав, що дядько вiдмиється i причапає знов на Бабин Торжок.
Ще буде змагання коней.
Що ж дядько поставить в заставу на кiнських змаганнях?
Лишилась тiльки печенiзька шабля.
СРIБЛО ТА ЗЛАТО
Всi судна, що творились тут на березi Глибочицi, мали в своїй основi довбанки-моноксили. На них потiм нарощували дошки.
А цей човен був набiрний. Основа всього — рiвний, як струна, дубовий киль — вiн хребет i опора всiх iнших частин човна. Вгору вiд киля вiдходили ребра-шпангоути, плавко вигнутi, мов роги велетенських лукiв, i утримували напруженi тонкi й предовгi дубовi дошки. А корма i нiс однакової висоти зводились круто вгору i увiнчувались фiгурним рiзьбленням.
Малий спинився на половинi гори i милувався спогляданням цього розбiйницького човна.
"Завдовжки буде вiсiм з половиною косих саженiв. А завширшки — пiвтори саженi "— подумав Пiвник.
Коли вiн вимiряв довжину човна кроками i все ствердилось, вiн аж запишався, що так точно визначив!
I не зчувся, як над ним вирiс високий чоловiк у шкiрянiй безрукавцi, стягнутiй широким пасом.
— Ну що, горобчику, подобається тобi цей човен?
— Я не Горобчик, я — Пiвник... Красивiшого човна я не бачив. Просто казка!
— Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги нашi нi чорта не вмiють робити, тiльки мечами сiчуться та вряди-годи веремiю здiймають.
— А ти, господине, хiба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.
— Я зi схiдного берега Бурштинового моря. Всi мої родичi — тiльки рибалки. Але я дуже неспокiйний, гарячий, — поволi i нiби трохи сонно говорив високий чоловiк. — Закортiло менi побачити свiту, i втiк я iз варязькими купцями. I вiдтодi весь час iз варягами на водi. Навчився в них човни будувати. Бiльше, нiж десять рокiв витратив, а навчився.
— А коли ж ти, господине, воював?
— Ти на цi позначки, горобчику, дивишся? — Вiн торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя. — Це не з бою. В бiй мене варяги не дуже брали берегли. Бо їм була потрiбна не моя сила й вiдвага, а моє вмiння...
— А хiба так буває, щоб не варяг творив краще вiд варягiв їхнi човни?
— Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хiба не твiй вуй виграв кiнськi змагання? Чи не так?
— Так... Одначе кiнь печенiзький!
— А хто цього румака печенiзького натравив на вороного угорця?
— Дядько,.. — протягнув хдопчик i подумки додав: "Якби вiн не дав болотного зiлля печенiгу, хiба б вiн отак оскаженiв? "А перед очима враз постала веремiя на Бабинiм Торжку. Курява, збита кiнськими копитами i людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас i шалена музика.
Хазяїн вороного угорця поставив на кiн три златника Володимира. Запала тиша.
I тодi дядько Пiвень потяг за вузду печенiзького жеребця. I малий на ньому верхи.
— Дядьку, що ти робиш? — Зашепотiв хлопчик, не здогадуючись зiстрiбнути на землю. — Постав шаблю! Постав шаблю!!! — Шепотiв йому згори хлопчик.
— Цить! Чим зiтну голови татям? — Процiдив крiзь стиснутi зуби.
Притяг коня пiд самий палац, де на галереї сидiв князь iз родичами i старшою дружиною.
Пiвниковi з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впiвоберта до якогось лiтнього воїна.
Ось вiн повернув суворе худе лице i, звiвши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. I на якусь мить наче здивувався i ледь всмiхнувся. Ще мить, i знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушностi. Тiльки очi пильно i зацiкавлено стежили за низькою поставою дядька Пiвня.
Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову i голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден вiн вважати самого полового заставою?
Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Пiвня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях i спухлiй бровi дядька.
— А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печенiга та йди по гриби!
— Я на твоєму вороному поїду по опеньки! — Злостиво просичав дядько.
— Як так, то зводимо!
Дядько скинув Пiвника на землю i зразу ж щосили скрикнув i протяг жеребця палицею.
Воїн оперiщив свого жеребця нагаєм.
За мить жеребцi важко зiтнулись грудьми, заiржали, розвiяли вихорами свої гриви i товкли, гризли, копали один одного.
Ось вороний вiдскочив вiд полового i побiг по колу межи розставленими возами.
Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити переднiми.
Воїн навперейми вороному. Та збитий з нiг власним конем шкереберть полетiв пiд воза.
Дядько Пiвень хотiв перейняти свого обiсiлого печенiга, та й собi опинився на землi.
— Бiда! Помагайте, люди добрi! — Заволав дядько Пiвень.
I йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку вiдiгнали печенiга вiд вороного, а потiм i спутали коней.
Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Пiвника, хоча Пiвник аж трусився вiд пережитого страху.
Бо вiн не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кiлька разiв скаженi тварюки вдарялись об мур поруч малого, тiльки дивом не розтовкли його на мокре.
Бо кiнь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Пiвневi, тiльки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.
— Князю, вiтаю тебе i зичу здравiя многая лiта!.. Мене звати Пiвнем i родом я з Нижньої Рудницi. А iм'я моє Павло.
— Звiдки в тебе цей огир? — Спитав старий iз золотою гривною на шиї.
— I його, i його господаря я захопив на Росi. Печенiга вiддав княжим людям, а огиря взяв собi.
— То це, значить, ти полонив печенiзького витязя? — Подав голос великий князь.
— Так, мiй князю! Я його тупою стрiлою iз дуба зсадив.
— Молодець!.. Iване, — Кивнув головою назад великий князь. — Дай йому ногату за печенiга, за витязя! — А тодi обернувся до воїна iз золотою гривною. — I з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвiдавши досконало, не поспiшав, чи треба нагороджувати воїв срiбною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчiться господарювати! А ти, молодцю, старайся! — Великий князь махнув рукою, вiдпускаючи дядька Пiвня.
— Князю! Я дуже хочу тобi служити!
— Ти хiба не служиш?
— Я привiв урок людей робити. До городнiх робiт.
— Скiнчиш урок — вiдпускай людей — i на Берестове до конярень!
— Дякую, князю, дякую, князю! — I кланяючись низько, вiдступив боком, боячись обернутись спиною до великого князя...
Дядько Пiвень пiдхопив пiд вузду огиря i повiв, повiв швидко на Подiл.
Там у тiснiй золотарськiй майстернi йому пробили дiрочки в золотнику i в ногатi.
Просто тут, у майстернi, привiсив до натiльного хреста княжу ногату.
На розi бiля найстаршої київської церкви святого Iлiї вiн полишив малого на конi, накинувши повiд на гостре пакiлля чийогось тину,
Довго не було дядька. Повертався, випнувши груди, i призивно протяг до небожа правицю.
— Iди i подивись, як наш золотник сяє на iконi самого святого Iллi!
Споглядаючи велику iкону з великим багряним сонцем, до якого на червонiй колiсницi мчав володар грому Iлiя, малий так i не второпав, де висить дарований церквi золотник. Бо весь низ iкони було обвiшано дорогим намистом та золотими та срiбними монетами, карбованими у всiх краях i язиках...
— Бачив?! — Пiднiсши вгору правицю, завзято виголосив Пiвень. — То ж бо й воно!
I так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.
— Куди ми?
— Тьху на тебе! Наврочиш менi все дiло своїми "кудиками"! — Злостився Пiвень на малого.
Десь неподалiк вдарили в бубон i засвистiли кугички. Опинились просто в широко розчиненiй брамi заїзду. Пiд стiною заїзду з'юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долонi.
— Дядьку, можна я подивлюсь?
— Iди та не барись! Бо менi... — не доказав дядько.
Малий i не озирнувся туди, куди дивився дядько Пiвень. Хлопчина з великою напругою продерся крiзь тiсне коло людей i ледь не викотився на майданчик, де вiдбувалося дiйство.
Дiвка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а лiтнiй здоровань похмуро товк билом у бубон i щосили тупав ногою.
Пiд голосну музику танцювало двоє — коза та хлопчик. Тiльки коза пiдстрибувала на заднiх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.
"От би менi так iз Ходою навчитись!" — Iз заздрiстю подумав хлопчик.
I тут його штовхнули, i вiн, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.
— Ану не шарпайся! — Долинув згори знайомий дiвочий голос.
Пiвник задер обличчя — над ним височiла дебела перевiзникова донька.