Дружина дуже хворіла, весь час ходила з перемотаним попереком і стелила собі окремо не тому, що не любила його, а через жіночу хворобу. А коли захворіла ще й дочка, обидві поїхали назад, в обласний центр, до тісної, проте теплої тещиної квартири, де колись вони тулились усі вчотирьох, коли він ще грав у обласному симфонічному оркестрі. Через рік після від’їзду дружини й дочки він зійшовся з Танькою.
А зараз Танька пустила до себе в хатку на околиці бездомного п’яницю Кешу. Але Кеша не задовольняв її, вона, бувало, ломилася до директора в дім, вимагала, щоб їй повернули сина, або, принаймні, закупили дрова на зиму.
Почалися осінні холоди. Вся Дружбонародівка здригається і тремтить від нестерпних осінніх дощів. У музичній школі тече дах і нема коштів на опалення. Учительки мало не щодня просять директора підняти його київські зв’язки і дістати хоча б якихось коштів на підтримку школи. Хай вона тільки приїде сюди знов, хай подивиться на цю школу, на ці класи та інструменти! Анатолій пояснює, що його київська знайома – співробітниця благодійного фонду, який не зобов’язаний допомагати регулярно, спасибі, що допомогли один раз. Але вчительки не відступаються. Особливо активна Зінаїда Андріївна, яка прямо у вічі каже директору: зуміли влаштувати свого пащенка, ще й як! Анатолій довго не наважувався знову турбувати Мар’яну, з якою не мав ніяких контактів від Альошиного від’їзду. Але після чергової делегації вчительок на чолі з бойовою Зінаїдою Андріївною написав листа до Києва, розуміючи всю безнадійність свого прохання. Невдовзі на школу прийшли по пошті аплікаційні форми фундації. З’явилася надія. І Зінаїда Андріївна розповіла усім, що знайома директора пава з Києва тепер привезе долари для них усіх.
"18 uransi zaidu do tebe, poidu toho samogo dnya uvecheri", з’явилось в електронній скриньці в комп’ютері Кубова на початку листопада. Отже, не залишиться на ніч. Що ж, значить, не залишиться... Анатолій вирішив уберегти Мар’яну від навали учительських скарг, подумав, що спробує прийняти її так, щоб її ніхто не бачив протягом її короткого перебування у Над’ярній. Кубов пообіцяв зустріти Мар’яну, завести до свого дому, а потім відвезти її знову на станцію. А своїм колегам сказав, що співробітниця фундації буде в їхніх краях проїздом, можливо, й не заїде до них.
А 17 ввечері Кубов заїхав до нього, щоб попередити: вона дзвонила на його мобільний, ніби їде зараз – за годину сідає на електричку в Комбінатному. Буде сьогодні ввечері. Він зустрічав її, але вона не приїхала. Було і сумно, й моторошно. Якби вона вирішила зникнути з його життя, вона просто зникла б, і не повідомляла, буцімто приїде.
Наступного дня його тягло зустріти електричку вранці, але він не зміг, бо був на роботі. А ввечері знову ходив на станцію і безнадійно вдивлявся в обличчя людей на платформі, і не бачив Мар’яни, і не знаходив собі місця. І наступного дня знову. Учительки у школі запитували, чи вже бачився він зі співробітницею фонду, і він відповідав: ні не бачився, а вони наступного дня знову питали і він роздратовано кричав Ні! Ні! Не бачився! Вона не приїздила! Він чекав на неї, а вона не приїхала! Облиште мене! Як же так, не приїхала! Ми ж заповнювали папери! А отак! Не приїхала! Можете їхати до Києва розбиратися, тільки облиште мене! На які! На які ми поїдемо до Києва? На ті, що ви нам платите? На них можна доїхати до Червоних Криниць і стати під церквою – її якраз перемонтували! А може, вона приїздила і дала гроші, а ви не кажете нам про них! Ну ви вже, Зінаїдо Андріївно, заговорилися! Як ви могли так подумати про Анатолія Трохимовича! Він стільки робить для школи! Він тільки не все може!
Він вийшов зі школи, тихо пішов до себе. Сутеніло, ішов дрібний дощ, під ногами чавкала огидна провінційна осіння каша. На горе чи на щастя він зустрів Мар’яну? Цієї весни він думав: на щастя, тільки на щастя. Схвильовано перечитував її листи, пригадував подробиці їхніх зустрічей. Коли він ішов з її дому наприкінці серпня, вона сказала йому: "Гадаю, ми ще побачимось. Я ще раз хочу постояти над яром". А потім вона не озивалася, і він мовчав, і йому чомусь здавалося, що вона шанує його за мовчання. То навіщо він турбував її, навіщо звертався до неї? Може, вона везла гроші для них. Так само, як дала готівку на те, щоб відрядити в дорогу Альошу, він ще розписувався за ті гроші на бланку її установи. А хтось дізнався, що вона везе гроші й убив її за них. Господи, куди це він? Проминув власний будинок! Настільки моторошно на душі. Він повернув на темний Над’ярний провулок, пішов до себе іншим шляхом. Увійшов на своє подвір’я крізь задню хвіртку. Пройшовся садом. Зупинився понад яром. Внизу миготять слабкі вогники Під’ярної. Біля цього урвища хотіла Мар’яна постояти ще раз. Тут і справді божевільно красиво. Шкодуєш, що не маєш крил.
Постоявши над яром, Анатолій пішов додому. Відімкнув дім, не вмикаючи світла. І в темряві пішов по кімнатах. Запалив свічку на фортеп’яно. Вони з Мар’яною палили свічки у цьому свічнику. Вперше після операції в нього виникло бажання випити. І не просто випити, а впитися насмерть. Але в домі горілки нема, а до крамниці довго йти. І тут він почув шум у темних сінцях. Ой, лихо, мабуть, це знову Танька. Тільки вона мала ключ від його дому.
Матінка Лариси Майя Гаврилівна з онуком Ярославом сиділи на кухні, пили чай і обговорювали причини загибелі Мар’яни Хрипович.
– Занадто пишалася собою. А людей зневажала. От Бог і покарав її за це, – виголошувала Майя Гаврилівна, яка ніколи не любила Мар’яни.
– Не Бог, а диявол. Вона з ним була запанібрата. І жартувала з ним, і кокетувала, і навіть книгу про нього написала. Він це терпів, терпів, а потім з’явився їй. Тому вона і кинулась на рейки, – висував свою версію Ярослав.
Майя Гаврилівна теж не боялась диявола і тому не приймала концепції онука:
– До чого тут диявол? Просто вона зависоко задирала носа і забагато крутила хвостом!
– Все правильно, ба! Якщо вона крутила хвостом, то, значить, хвіст у неї був! А ти кажеш, до чого тут диявол!
Відчинилися вхідні двері, в передпокої зазвучали голоси. Лариса повернулась додому не сама, отже, Майя Гаврилівна була позбавлена можливості виясняти стосунки з дочкою, чого з нетерпінням чекала весь день. Лариса привела з собою свого колишнього нареченого Сашка Чеканчука. Він змужнів і посивів, і йому сивина не пасує. Але чоловікам не годиться фарбувати волосся, тоді це не чоловіки, а напівбаби.
– Доброго вечора, Сашо. Ми дуже давно не бачилися з вами.
– Доброго вечора, Майю Гаврилівно. Ви чудово виглядаєте. Ви абсолютно не змінилися.
– А ви навчилися робити компліменти.
В двері подзвонили. То Риженко, третій учасник Групи Пошуку Істини. Лариса поспішає на кухню приготувати чаю і до чаю, а товариство запрошує до вітальні. До них відразу приєднуються Майя Гаврилівна з Ярославом зі своїми версіями загибелі Мар’яни Хрипович. Лариса приносить чайник, шпиняє сина, щоб той приніс чашки і щось до чаю.
– Ой, ну знову я! Я тобі гарсон?
Та сама люстра, і той самий трофейний сервіз у серванті, як він тільки не побився у їхній безладній оселі! Ті самі шпалери, тільки вигоріли. І та сама Майя Гаврилівна з черепаховими гребінцями, тільки поблякла, – думає Сашко Чеканчук.
Всі сідають навколо круглого столу, п’ють чай, їдять бутерброди і печиво, чекають на Анжелу.
– Шкода, що Мар’яни нема, – зітхає Ярослав, – хто тепер мене зробить мужчиною? Вона обіцяла мені цей подарунок до шістнадцятиріччя.
– От розпутна баба, царство їй небесне! – обурюється Майя Гаврилівна. – Таке говорити дитині!
– Ярославе, йшов би ти геть з-за столу! Таким, як ти, не місце серед порядних людей! – кричить Лариса.
– Пане Ярославе, ви, здається, таки ще не стали дорослим мужчиною, – каже Чеканчук, – бо дорослий мужчина ніколи не говорить на людях те, що жінка сказала йому наодинці. Це маленький хлопчик може ляпати про те, що йому казала доросла тьотя.
– А я і є маленький хлопчик, – басить Ярослав.
– А в нас розмова дорослих людей і: маленьким хлопчикам тут нема чого робити...
Знову дзвоник у двері. Це Анжела. Лариса допомагає їй стягти пальто, кладе на її стілець дві подушки. В Анжелки дуже високий верескливий голосок. Вона вітається з усіма, віддає Ларисі ключі, а Майї Гаврилівні простягає хризантему, яку хапає ворохобник Ярослав і суне її в чашки з чаєм усім присутнім по черзі.
– Як ви думаєте, Анжело, – запитує Майя Гаврилівна, – що сталося з Мар’яною? То був нещасний випадок чи вбивство?
– Це не має ніякого значення! – впевнено відповідає Анжела. – Це не принципово, чи вона впала, чи її хтось штовхнув. Головне, що вона не молилася. Не дякувала Бога за те, що мала все, чого хотіла.
– А ти дякуєш Бога, Анжело?
– За що? За те, що я страшна і покручена? Переді мною Бог завинив. Навіть, як дасть мені купу грошей, я не куплю собі того, що Мар’яна мала задурно. В неї все виходило! І вона запишалася!
– То, може, все в неї виходило не без допомоги диявола? – запитує Ярослав.
– З дияволом вона не загравала! – переконано твердить Анжела. – І про допомогу не просила! Вона була вся по той бік від усього, а так теж не можна.
– Вона відкривалась тобі, Анжело?
– Ні. Але покоївки багато бачать.
– А як ви познайомились з Мар’яною? – запитав Чеканчук.
– Вони жили поряд на Саперному полі, – відповіла Лариса.
– Так, – підтвердила Анжела, – і ще тоді, коли вона тільки вчилася в десятому класі, мені наснився такий сон про неї, що я зрозуміла: вона закінчить погано!
– А який сон? – жваво цікавиться Майя Гаврилівна.
Товариство за столом починає переповідати, що кому снилося двадцять років тому і що збулося, а що ні. І навіть Лариса, яка нібито є розумною жінкою, виявляє велику обізнаність у тлумаченні сновидінь, чим пишається.
Рідкісно бездарний вечір, – думає Риженко. – Якщо вчора ми щось з’ясували, то сьогодні суцільна втрата часу. Але встати й піти не виходить і він робить спробу перевести розмову з містично-потойбічних рейок на реальні, бо ж люди гинуть саме на таких.
– Анжело, вибачте, я трошки зміню тему. Можливо, вам випадково відомо, чи не зустрічалася покійна Мар’яна з кимось, крім американця Джері Біста?
– Якраз про американця я не знаю.