Але що більш ми пізнавали одне одного, то вища й грубша стіна відчуження повставала між нами. І ні я, ні Юлія не в силі були її розбити.
Я почував, — що б я не починав казати, все застрявало в горлі, не йшло далі першої фрази. Далі воно вже було непотрібне. Значуще — здавалося незначним, все яскраве для мене й повне змісту, зводилося до ненависного слова "взагалі", за яким ішла круча, невиразне, сіре тло далеких небосхилів.
Ми не знаходили стежки одне до одного. Я в цьому їй признавався й вона казала, що точнісінько таке саме й з нею твориться.
Я б із цим мирився. Юлія ж ні. Відділена цією стіною, без внутрішньої співзвучности (а її й не могло бути, бо ми — надто різні люди), — вона не хотіла й нічого. Часто, бувало, зустрічав нас світанок разом і я йшов додому здивований, мимоволі гордий з неї. Молодець дівка! Тверда, як сталь. Це я — тобі відомий ловелас! Можеш уявити собі?
Бо я таки щиро був прихильний до неї. Я ж, фактично, почував себе грубо неотесаним чурбаном проти її тонко вирізьбленого малюнку душі. Як вона вміло переключала струм мого грубого прагнення на їй бажані струмочки й течії! Я й не помічав, яким чином був дуже далекий від тих плянів, які будував собі на початку зустрічі.
— Чому? — питав я її.
— Ти не кохаєш мене! — смутно всміхаючись, відповідала вона. — Душі моєї не любиш ти ...
Так-то... Коли б не ця стіна, ми б із Юлією славно тепер жили. Мені подобається в ній щирість і прямота, завжди чарувала ця глибина почуття, ця покірність йому й сміливість у вияві його. Тільки вона надто надхмарна, я ж для неї занадто земний. В нас би, однаково, не вийшло життя.
Так шкода! Хороша людина, а щастя не знайде із своїми нездійсненними вимогами. А я так би бажав їй щастя, такі дружні почуття залишились до неї назавжди. Жаль, що ти не зумів привернути її уваги, може б вона знайшла в тобі те, чого не знайшла в мені, а ти знайшов би в ній те, чого не знайдеш у Зої.
Не треба показувати Зої цього листа. Я зовсім не хочу, щоб якась тінь лягала на Юлію. Тобі розповідаю на знак дружби тому, що, знаючи, як ти цікавився Юлією, давно поривався це розповісти, а тепер це нікому вже не зашкодить.
Листа цього знищ і тепер повір мені, що я не такий уже безчесний, як воно здається.
Зої привіт передавай і скажи їй, що я шкодую й не шкодую, нащо вплутався межи вас. Чи не я поженив вас, голюб'ята мої, як ви думаєте?
Але ми ще колись із нею помиримось, от побачиш!
Бажаю щастя Максим.
54.
Юлія Отава
Як не хочеться повертатися туди! Без кінця б іти по піщаних косах, відбивати свій слід по незачепленому піску, тягнути б на волоку човна й уявляти себе козаком-бурлакою.
Але скільки б не відносила вода вниз, як Ои помалу не йшла я берегом, скільки б не відпочивала під крислатими вербами, — до міста лише сорок кілометрів і шпилі його невблаганно наближаються, і я повинна завтра вийти на роботу. Відпустка закінчилася. Місяць настирливих думок, — щоденних, щохвилинних: нема нічого, все минуло, то була омана, і я свіжа, цілинна, як під ногами нерушена піщана маса.
І що ближче до міста, то виразніше: боюся я.
Мені здається, що прийду я в установу, а там уже оголошено наказа й мене вигнали. Мені здається, що всі вже знають, і висміяли так, аж на мені одежа палатиме з сорому. Але я повинна закам'яніти. Якщо ж треба буде, я скажу: "Що ж, така я і інакше не могла. Судіть мене за це!"
От і ранок. От я входжу до знайомих дверей. Номерок, рапорт. Ніяких загрозливих ознак, натяків, поглядів. Все гаразд.
А вже далі, коли мене покличуть до директора, — почуваю, що в мені багато сили. Я не така, як була місяць тому, — виведена з ладу, із приболілою душею, нездатна опертися мані.
Ні, як я не приболіла — нікому до цього діла нема. Моє горе знесу в собі, наглухо замкнена. Навколішки ставати перед тим, хто володіє серцем, не буду.
55.
Сергій Михайлович
Здається, ще трохи й я був би заснув... А на* одинадцять годин ранку виготовити матеріял. Ні, закінчу, а тоді вже можна спокійно й додому, перепочити. Як там Ладуся? Вчора вона, бідна білявочка, весь час плакала. Тепер, мабуть, спить і я даремно турбуюся. Приїду додому, — в мешканні приємний спокій, всі ще сплять . . .
Досадно, що доповідну записку до центру так затримали. Коли б було дві стенографістки, я б її ще до дванадцятої години ночі мав... Одна б писала, друга диктувала б уже на машинку. Та, виявилося, що друга, та, у відпустці. Прийшлося Зої Борисовні напряцюватися. Та вона в нас витревала, видержить, скільки б не навалив на неї роботи. Золото-робітник! Каже: "Не турбуйтеся за мене, я з завтрашнього дня у відпустці, відпочину".
А та — може вже зрозуміла своє місце? Давненько якось я зустрів її — вона на мене блиснула амбітним поглядом. Смішно! Чи вона хотіла б, щоб я відповідав її таємничим сигналам, а якщо ні, то вони гніваються?
Пригадую, під новий рік у тресті був вечір. Був і я там. Щоб не образився народ, я зостався на півгодини й на забаву. Ніколи я не думав, щоб ця особа, з вигляду непоказна й сіренька, так легко та молодо танцювала.
В танку вона здавалась мені зовсім іншою, вона наче перевтілилась і я з подивом шукав — що ж змінило її так? Серед усіх пар, що рухалися, мов грубо зліплені манекени, вона одна була жива, наче кожну частину її тіла підтримували крила. Не тільки я один звернув на це увагу. Хтось недалекий мене сказав:
— Кажуть, була балериною...
Балериною? Дивно! Що за охота переміняти такий дар на професію стенографістки?
Та раптом вона виходить із танцю, — якраз проти мене, — подивилася на мене похмуро-дерев'яно й зло та й вийшла із залі, — незграбна, подібна на черницю. Що за зміна?
І після того знов той упертий, амбітний погляд.
Власне, нема чого й дивуватися. Це — природній хід речей. Чого ж їй чекати від мене?
І поки це не вклинюється в роботу, не руйнує мені того, над чим працюю, — цікаво, поспостерігаємо ці вияви балерини-сте-нографістки...
Але, здається, я знову заснув... А вікно вже сіріє. Ну, ще трохи і кінець ...
56.
Юлія Отава
Я так міцно почувала себе й от раптом усе полетіло в прірву! Коли довелося йти в заповідний кабінет, я так перехвилювалася, що мусіла випити перед тим води. Руки й ноги тремтіли, я ледве зайшла. А потім я не могла писати, замість знаків виходили якісь фантастичні карлючки, яких я не розуміла. Куди ділася моя сила? І кому я стільки почуття віддаю, і нащо, і чому?
За столом у кріслі сидить тінь від людини. Тінь навіть не помітила, що я зайшла, на привітання моє не відповіла. Як він жахливо змарнів, як вицвіли очі, які худорляві стали руки, гарні, тонкі його руки. Чим тримається ця людина, коли вже з неї один кістяк зостався? Чи смію я, якась там машинка до запису, навіть у думці мати якийсь інтерес до начальства? Гостра жалість і ще щось загрозливе не повинно з'являтися назверх, не повинна я хвилюватися.
Навіть на речі, що оточують тебе, Синьоокий, ти дивишся уважніше. А я не можу покинути тебе, шукати іншої долі. Краще твоя зневага, непомічання, ніж зважитися розламати це ніщо. От я знову потрапляю в трясовину. Бо весь світ здається мені такий моторошний, коли тебе нема на обрії.
І тебе бачити — це якась кара. Як мене мучить це почуття, оця дурна моя вдача! І я не можу відтягнути свою увагу, примусити себе потоптати все це. Мана впустила в душу чудесне зілля, коріння його уб'є все жнве, здорове.
Вранці я була міцна, вільна, відчувала легкість, що от уже чари минули і я готова до якогось великого діла. Що воно буде, я ще сама не знаю: чи подорож у країну палючого сонця, чи самоосвіта в галузі мистецтва. Я тільки почувала в собі поклади сил вранці. В ввечорі — я знов немічне, нікчемне ніщо.
І все тому, що ввечорі я захміліла, снила і в муці своїй була, як у дощових цілющих бризках.
Ну, зневажай! Я не почуваю себе винною ні за що. А як не винна я, що веде мене так життя — не боюсь я й твоєї зневаги. Ось я, попри все, сміливо дивлюся тобі ввічі.
57.
Платон Озеровиг
Зоя поїхала до моря відпочивати і я зостався сам. Ілюзія така, що я знову бурлакую, можу робити, що хочу, не маючи над собою повсякденного підсвідомого контролю.
Але я ніяк не вживааю цієї свободи, мені наче не вистачає того "родинного режиму", який впорядкував і ушляхетнив моє хаотичне парубоцьке життя. В мені відбувається якась переоцінка цінностей. Я наче підсумовую все те, прожите останніми часами. І поштовхом до цього став один Максимів лист.
Коли я читав цього листа, все давнє воскресло в мені, запрудило хвилюванням. Ах, чому я не знав цього раніш ? Чому я не прокладав стежки до цього багатого серця? Це ж те серце, якого я шукав крізь усе життя, і от воно пройшло поблизу мене і я його так непрощенно не вгадав.
Максим думає, що він робив велике діло, заради благородних почуттів прислужився дівчині, охороняючи її дівочу честь від плям. А чи маю я право на презирство і ревнощі до минулого дівчини? Хіба в мене, в третього, в десятого нема цих плям? Отже, я не "впав", не втратив найкращої частини себе. Це був досвід, на якому виковувалися мої погляди на життя, випробовувалися сили моєї душевної енергії. Як уже вимагати від дівчини, щоб вона принесла мені несхвильовану нічим чистоту, то й собі треба принести їй таку саму чистоту, а її вже в мене нема.
І тому виходять такі напівзадовільні шлюби, як у нас із Зоєю. Ми, фактично, чужі одне одному, бо я для неї — перший чоловік, вона ж для мене жінка не перша. І ще багато часу пройде, поки ми зіллємося в одне, нерозривне. А може й не буде цього злиття? І все тому, що я одружився з дівчиною, яка мені здалека подобалася. А чи знайшов я щастя? І що воно таке — щастя? Цвіт папороті, якого ніхто ніколи не бачив, нереальна мрія?
Так думав я, читаючи Максимового листа.
А ось нема біля мене Зої і те, чого я раніш не вмів оцінити, тепер здається мені її найкращою рисою. Вона самою своєю присутністю, своїм ясним порядком життя надає змісту всім тим, хто обертається в її орбіті. Хоч вона наче й ні в що не вкладає всієї душі, — насправді все, що вона робить, зогріте отим самим захованим теплом душі, тим таємничим вогником, якого вона й не збирається нікому показувати.
І треба було пробути тільки один день без Зої, щоб відчути, як мені її не вистачає ...
Перебираю все минуле, — а чи мав би я таку повноту з тими, що траплялися на моєму шляху? З тією жінкою в вагоні, що подарувала мені себе й навіть не залишила свого прізвища на спогад.