Це бездонна криниця, що ніколи не відмовить цілющої води. Ця любов некорислива, не забирає душевних сил. Коли душа спустошена, затруєна, — пий із цієї криниці, там завжди знайдеться те, що тобі сьогодні, як лік, потрібне.
Але от дивно! Не спустошення, а інше, — тягар тиску ззовні, отого презирства й зневаги, і депресія, що в неї все глибше й глибше поринає останніми часами Гаїна, ось що виллялося несподівано в творчу екстазу! Тоскна душа заспівала радісну пісню. Що сталось?
В ній зродився творчий вихор. Це ще тільки вихор, хаос, каша. Але з неї вже вимальовуються окремі картини, сцени, епізоди...
Силкується вона заснути, щоб дуже рано встати і з свіжим запасом снаги рвонутися до праці. Але розбурхана думка рине нестримним потоком, хоч бери та зараз усе записуй.… Між океаном хвиль жовтого колосся і синього неба біжить вантажна машина, повна людей. Тиша й спокій, мир і блаженна краса в природі. Ось нова сцена: ця сама автомашина під’їжджає до будинку сільради. Але що це? На ній висить чорний прапор. Нема й живої душі у цім селі. Усе вимерло, а що мало силу, то хоч рачки, а вилізло з нього.
Друге село — чорний прапор… Третє, четверте... На тлі океану пшеничного колосся — океан людської смерти. Та невже ж усі села тут вимерли?
Знов сцена: довга будівля, настелено в ній соломи, а в одному кутку купка людей. Ні, ще не всі вимерли. Двадцять, чи трохи більше їх — це всі, що зосталися з села, де перед голодом жило п’ять тисяч людських душ… Ці рештки села, два десятки чоловіків і ще менше жінок, живуть нині у колишній панській економії, тепер радгоспі. Отут і сплять покотом на соломі в стодолі, бо тут вариться щодня клейка каша з зерна. Сам голова дозволив сушити на блясі трохи збіжжя з нового врожаю, щоб хоч цим врятувати ці кістяки… А чого ця жінка тут хоче?
— Чи не бачили ви моїх дітей? — ходить вона по подвір’ю та всіх питає, — сама скелет, очі нічого не помічають.
Ходить вона й по селі, по отих зарослих бур’янами вулицях, біля хатів, з позабиваними дошками вікнами та дверима. Тут десь її хата... Чи не оця?
Здається, от-от вийде господар з хати, так усе в цім подвір’ю ще живе й дихає. На плоту сушаться горщики, розвішана верета поруч. На дровітні — сокира й нарубані… що? Частини воза? Ось і кожух сушиться на жердці під стріхою, але сама хата — без дверей, шибки в ній побиті, вікон нема. Ні, не вийде з неї ніхто, нема ані господарів, ані злодія, охочого до кожуха. Це — вимерла хата. Це — вимерла вулиця. Це — вимерле село. Тільки мухи ще літають тут, приваблені скелетом корови та шкірою з собаки на гнояній купі.
— Чи не бачили ви моїх дітей? — спиняється й біля цього подвір’я жінка, звертаючись до того невидного, що вона угляділа своїми невидющими очима.
Але в цю сцену вривається інша.
Грім бравурної музики, у неї вливаються десятки інших маршів. Вулицями міста пливуть колони людей. Робітники й службовці, — одні похмурі й поважні, другі співають, інші весело жестикулюють, розповідаючи смішні анекдоти й сиплючи жарти, відповідні до, такої оказії. Усі ці безконечні колони пливуть в напрямку станції, а де спиняються — там відразу починається мітинг, лунають промови. Ті колони, що перші, вже вантажаться в товарові вагони й роз’їдуться по Україні — збирати соціалістичний урожай — бо, як виголошують гучномовці й мітингові промовці, клясовий ворог на селі чи-нить шалений опір і не хоче збирати врожаю...
… У цей кадр вривається інший. Буйна колосиста пшениця аж вгинається від важкого колосся, вона жде не діждеться, що вже почнуть її збирати, вже й зерно ронить додолу… А серед цього колосся визирають босі порепані людські ноги. Вони вже захололи й не відчу-ваютъ, що їх обліпили мухи. Вони справді не хочуть збирати цього казково пишного врожаю. Власник їх хотів тільки дотягнутися до молочноклейкої зернини, — і не дотягнувся...
А на станції, де проходять безконечні колони до вагонів, радіо захлинається про клясову пильність та про охорону СОЦІАЛІСТИЧНОЇ власности проти розкрадання, саботажу й диверсії класового ворога на селі.
… І знов та жінка. Вона знову ходить по подвір’ю радгоспу і до всіх — із тим самим питанням:
— Чи не бачили ви моїх дітей?
І всі люди знають, крім неї, що вона сама ж поховала під яблунею у садку обох своїх дітей. Правда, ще не знає цього Тройка, що приїхала з міста в село розшукувати клясового ворога, саботажника й диверсанта, та оце зненацька налетіла на радгосп, — ще ці три представники революційної законности не знають, що жінка збожеволіла.
— Чи не бачили ви моїх дітей? — звертається й до них. Але в цю мить з пазухи в неї висувається пшеничний колосок.
А це що? Троє представників революційної законности обскочили божевільну й витрусили в неї з пазухи аж жменю таких самих колосків. Наділена надзвичайними повновластями, Тройка тут же на місці засудила жінку на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією — за розкрадання соціалістичної власности.
А над усім цим літають золотисті бджоли. Вони не знають про людську трагедію і розбій, вони збирають мед собі й людям. А що людей нема, то назносили вони у вулики того меду багато-багато! Комусь, може й голові колгоспу, прийшла спасенна думка цей мед збирати та підмішувати потроху до тієї каші з недозрілого зерна.
Для недомерлих решток п’ятитисячного населення, для тих же людей, що будуть цей самий урожай збирати… Та й не знають ці добрі й щедрі бджоли, що Тройка з міста тут же засудила на багато років відбування кари у далеких таборах голову колгоспу, та вже разом із ним і парторга, — за розбазарювання державного майна, за дозвіл сушити зерно з нового врожаю, за кашу, заправлену медом щедрих бджіл…
Ці сцени — покищо, ці — рояться в голові, а як усе це пов’язати? Оце ж і є те найцікавіше в любові Гаїни до красного письменства. Як із хаосу зробити таке читальне, щоб читач не міг відірватися? Як вмісити непокірний матеріял життя, щоб був підпорядкований законам композиції, а видавався, як наче справжня реальність? Бо ж усі оці сцени в різний час від різних людей похоплені, і якби їх подати в тому порядку, в якому відбувалося — вийшла б…
Уже сон зліплює очі, уже все безладно й випадково миготить у голові, а потім і те зникає. Людина западає в незміренні поля небуття.
Так Гаїна зустріла Новий рік.
52
Він так запрацювався, що не помітив, де на його голову взявся цей Новий рік. Всі люди цього вечора гуртуються, змовляються зустрітися, а Микола якось забув. Минулими роками він їздив на периферію до Надійки, а тепер це само собою відпало… Не було потреби, та й від Надійки — нічого. Йти додому до своєї кімнати? — Напевно вже сидить і чигає на нього та… Знову буде чіплятися та погрожувати. Ні!
То ото й іде він безцільно вулицями міста, прислухається, як скрипить під ногами скло морозу, приглядається, як засвічуються жовтими вогнями вікна в будинках, заходять зелені тіні в місто і борються із синькою ночі. На ту синьку накладають свої сонячні плями яскраві прожектори ліхтарів, а їх промережує легка пороша. Цеї ночі, мабуть, випаде сніг.
Не сказати б, що Микола так дуже страждає від не-передбаченої новорічної самотности. Він почуває себе в своєму інтимному колі думок, нововідкритих родичів. От, наприклад, думається йому: як же це в таку морозяну ніч, у сніг та заметіль теліжитися десь степом? Невже скити тільки й робили, що переїжджали з місця на місце? "Вічно в них сніг та віє холодний вітер... Коли ж від вітрів постає ще більша холоднеча, то покидають місце й переїжджають у інше"...
Чого найбільше хотілось би Миколі у цю хвилину, то це… Ідеально було б, якби так зайшов у кіно та побачив фільм із життя скитів. От, хоч би ту сценку, що перська армія вишикувалась до бою, напружений момент перед початком битви, — а в рядах скитів насупроти якесь замішання, сміх… Що таке? Та он проскакав заєць, і всі вони із криками та галасом за ним по бігли. — Ну, як ти з ними будеш воювати, коли вони цілковито зневажають нас!? — вдарився руками об поли Дарій. — Мабуть, треба, поки не пізно, завертати додому…
І чому це нікому досі в голову не прийшло поставити такий фільм? Це ж була б надзвичайна річ!
А справді, чи не зайти б у кіно?
Він уже стояв біля кричущих реклямних світел якогось кіна на Хрещатику, як відчув, що його смикає хтось за рукав. Озирнувся — Євген Цюрупа. Та не з порожніми руками, а навантажений двома об’ємистими торбами. Він щойно вийшов із "Гастронома".
Навіть не питаючи, Євген переклав одну торбу на руки Миколі й скомандував:
— Ну, гайда!
— Та куди? — отетерів Микола.
— Добре, що зустрів тебе… Це недалеко тут, на Рогнідинській. До сестри.
Микола знизав плечима.
— Досить цікава пропозиція. Хто ж там мене чекає?
— А хто кого під Новий рік чекає? — запитанням відказав Євген.
Але в другу мить він схаменувся й забрав пакунка назад.
— Ну, чи не адійот я, справді? Вибач, забув! Замість привітати тебе з путами Гіменея, тягну на зустріч Нового року. Там десь люба жіночка чекає, а я…
Микола зовсім скипів. Що він верзе? Яка жіночка?
— Та не прикидайся! — верзякав далі Євген. — Вітаю з законним шлюбом!
— Що, що?
— Знаєм, знаєм, — просторікував Євген, не помічаючи щодужчого Миколиного роздратування. — Якась Майя тебе вловила!
— От, саме вловила! — остаточно вибухнув Микола.
— Це вже не перший раз чую я, що вона розпускає таку пльотку. Ніяка вона мені не жінка, а я їй не чоловік.
— А як не чоловік, то хто? — спитав Євген, уже посміхаючись.
— Ат! Багато говорити, мало слухати! — відмахнувся рішучо Микола від небажаної теми. Не буде ж він так просто з мосту розказувати, в яку дурну й прикру ситуацію потрапив помимо волі, та як не може з неї вирватися… — Ходімо вже краще до твоєї сестри… якщо не вижене. Скажи ж хоч, як її звуть. Аріядна? Здається, навіть знайомий із нею… Чоловік її — Тарас?
Лагідний і інтимний настрій Миколин геть зовсім утік від такої новини Майїної. Як же вся ця історія гнітить його! Як виразно відчув він цей тягар сьогодні, коли всі єднаються за своїм духом і звичаєм, а він і на вулиці не може цього осоружного Майїного духу здихатися! Геть від усього, що нагадує Майю!
І Микола сам забирає більшого пакунка від навантаженого Євгена та стромляє ногу в пухкий сніг, що тим часом нападав круг них.
— Пішли зустрічати Новий рік!
53
Кілька слів.