Сопучи, встав і пішов до юрти. Гості сиділи мовчки. Кожний думав про своє.
За хвилину Натрус вийшов із юрти, несучи чвертку араки і дерев'яну мисочку. Він сів перед гістьми, налив у мисочку араки і подав Мабашеві. Мабаш надпив ковток і, за етикетом, повернув назад. Кам надпив у свою чергу і віддав посуд приятелеві. Тоді Мабаш осушив його до дна. Натрус повторив те саме із Трішем і випив одну мисочку сам.
Мисочка пішла по руках, і чвертка спустіла вмить. Кам знову зник у юрті і через хвилину повернувся з другою чверткою, яку гості осушили також протягом кількох хвилин.
Більше розмов не було. Гості встали і почали збиратись до від'їзду. Мабашеві було по дорозі з Трішем.
Натрус залишився сам. Йому замало було випитого трунку. Захотілось ще. Досада була надто велика, щоб її можна було залити двома пляшками. Він встав і подався до юрти, але на порозі спинився. Повернувся у бік Немала і помахав кулаками.
— Ти ще згадаєш мене,— зашипів,— Я терпів доти, доки ти тільки лікував. Мені хворих ще досить залишалось. Але коли ти ламаєш мої плани, то стережися? Цього я тобі не спущу, ні, як скаженого собаку вб'ю. Ще згадаєш мій кулак. Сте-ре-жись!..
Таня задивилась на захід сонця. Воно майже цілком пірнуло в безодню, і тільки шматочок, як зрізок червоного яблука, лежав на горах. Чи бачила вона що? її думки попливли далеко, розбрелись у всі боки, як проміння того сонця, що сідало за гори. І вона ніяк не може половити їх, зібрати докупи. Вона, здавалось, забула на мить, де стоїть, забула, що біля неї на ліжку лежить хворий.
Як дивно все це сталось. Цей чоловік, якому вона, зустрівшись перший раз, стільки нагрубіянила, став їй найдорожчим на світі. Якась добра доля привела його сюди і поклала на батькове ліжко, щоб вона могла ходити коло нього, коханням своїм лікувати його недугу. І він видужував. Таня благословила час і місце, де його вкусила гадюка, послана богом чи чортом, але вона була причиною, що він тут. Іноді здавалось їй, що це сон, що це неправда. І тепер, сидячи в задумі, вона боїться поворухнутись, щоб не втік цей чудовий сон з її очей. Але ні, це правда, вона чує, як хворий ворушиться, чує погляд його на своєму обличчі. Мимохіть оглядається і зустрічається з його очима, бачить його усміхнене обличчя. На стіні в його головах грає червоний зайчик. Чорний образ сумує на стіні. Перед ним уже давно не горить лампадка, а з образа так сумно дивиться на них Христос. Таня глянула на нього і швидко опустила очі додолу. Німий свідок її невимовного кохання. Вона не примічала його досі. Вона червоніє. Хворому, що стежив весь час за її обличчям, здалося, що вона почервоніла від дотику його руки. Він піймав її маленьку ручку і почав її пестити.
— Таню! Чому ви замовкли? Розказуйте! Мені так гарно від вашого голосу. Розказуйте, Таню!
— Що тут цікавого? — каже вона ледь чутно.
— Дуже цікаво, дуже! Розказуйте, Танечко! Таня дивиться на нього і ще більше червоніє.
— Я не можу зловити думок,— каже вона.— Немов порвались нитки, що зв'язували їх з моїм мозком, і вони, як горобці, полетіли у безвість. Здається, я ще бачу білу нитку, зачеплену за ніжку пташини, але піймати її вже не можу. Чому то так?
— Не знаю, моя ніжна. Ви неуважливі трохи.
— Колись, маленькою, — почала вона,—я любила слухати пісень тульчі. Ви їх ніколи не чули?
— Ніколи.
— Це чудові пісні. Мало хто тепер уміє їх співати, їх можна слухати цілісінькі ночі. Такий співець, побринькуючи на тобшурі, розказував про давню славу Алтаю, про подвиги його богатирів, їх чудових коней, про давні багатства, про давні війни, що їх провадили алтайці. І я тоді мріяла про ті часи і хотілось їх воскресити. Мріяла я, щоб вернулись вони, щоб вернулась давня слава моєї вбогої, темної вітчизни...
Таня подумала хвилину, провела рукою по чолі, збираючись з думками.
— У мене дідусь є,— продовжувала вона,— Батьків батько. Він славний тульчі і знає багато пісень. Уже доросла, бувши вчителькою в тім селі, де він живе, я не раз заходила до нього і слухала, а він говорив і грав, ї слова пісні лилися з його уст, як солодкі потоки меду. І завжди, коли було важко на душі, я йшла до нього, і він оповідав, співав, і це допомагало... Ви стомились? — спитала раптом.
— Ні, ні,— просив художник,— Так гарно. Кажіть далі.
— А далі... Що ж далі? Я ще так мало прожила, що нема про що й говорити. Коли вибухла революція, я була ще маленькою. Я пам'ятаю, як батько мій казав: "Тепер припиниться експлуатація й колонізація". Слова "експлуатація" я не розуміла, а "колонізація" знала, і всі ми її боялись. "Тепер кожна країна буде розвиватись",— казав батько, і я чекала тієї революції. Чекала, коли вона дійде до нас.
— І прийшла ж,— перебив художник, усміхаючись.
— Прийшла. Але чи виправдала мої надії? Не знаю.
— Що ви, Таню? Звичайно, так. Ви, може, інакше уявляли її тоді в своїй дитячій голові.
— Може. Я задоволена, але все не так, як я думала. Чогось бракує. Та про це не треба тепер. Колись пізніше поговоримо, коли ви зовсім одужаєте. Ви пам'ятаєте, лікар казав, що вам не можна хвилюватись.
— А хіба це обов'язково? Хіба не можна спокійно? Художник замовк. Таня знов задумалась. Раптом
оживилась.
— А знаєте, ще пригадала. Коли я була маленькою, то до нас зайшла ворожка-циганка і ворожила мені, що я буду щаслива, але повинна берегтись води, бо в ній я знайду смерть. І диво дивне, я не вірю їй, а боюсь води. Боюсь і чую, що вона мене тягне до себе.
— Дурниці! У вас, у всієї нації, є, здається, якась водобоязнь чи водонехіть,— коли так можна висловитись.
— Як-то? — здивувалась Таня.
— При такій масі води, бо її повно на кожному кроці у вигляді джерел, потоків, річок, озер,— ніхто не купається. Я скільки не купався в Катуні чи в Чемалі, ніколи не бачив, щоб купався дорослий тубілець. Я гадаю, що та, що ворожила вам, боялась, щоб ви не відступили від національних правил і тому такого наговорила.
— Ну й пояснення,— всміхнулась Таня,— нема що казати. Вода в алтайців священна, і її не можна забруднювати, це правда, але тепер вже не багато людей, що цього дотримуються. І, зрештою, це говорила циганка, а не алтайка.
Жартівливий тон художника і глузування робили Тані боляче.
Він говорив правду, вона не могла заперечувати, але ж міг він пощадити її і не говорити неприємного.
До кімнати ввійшли Танин батько і Смирнов, і вона, скориставшись з їхнього приходу, вибігла в кухню.
Іван Макарович, весело потираючи руки, підійшов до художника.
— Як ваше здоров'ячко дорогоцінне? — спитав, тиснучи йому руку.-— І Дмитро Іванович прийшов довідатись, як ви себе почуваєте.
У словах, рухах і очах Івана Макаровича було море щирості, і художник розчулився. Не випускаючи руки, він сотий раз дякував йому за сердечний прийом і допомогу.
Дмитрові Івановичу, що привітав його з одужанням, він подякував дуже ввічливо, але без тіні тепла. Перекинувшись двома-трьома фразами з гостем, він знов звернувся до господаря дому.
— Коли б не Таня,— сказав він,— коли б не ваш ласкавий дім, ваш догляд, я, може, гнив би вже десь за селом. Ви врятували, і як віддячити — не придумаю.
— Та ми тут ні при чому, любий маестро. Тут якщо дякувати, то одному докторові Теміру. І коли й зробив хто щось, то тільки він.
Ломов скривився на саму згадку про залежність від Теміра. Він колись дивився на нього так зневажливо, а цей скромний лікар доклав усіх зусиль, щоб врятувати його. По кілька разів на день приходив, сидів ночами, коли хворому ставало гірше, коли пухлина поширювалась на все тіло, коли художникові загрожувала смерть.
Але цього не хотів знати художник. Він бачив щодня строге лице ділової людини, що сумлінно виконувала свої обов'язки. Він ніколи не чув від нього зайвого слова, що не стосувалось би лікування чи самої хвороби. Темір ніколи не залишався ні на одну хвилину довше, ніж треба було, і виходив, скінчивши свою роботу, навіть не попрощавшись.
— Я волів би, щоб не лікував мене ваш доктор,—, сказав Ломов.
— Чому? — спитав Смирнов,
Художник завагався.
— Та так, він мене, здається, не терпить.
— І без причини? — спитав знову Смирнов. Іван Макарович поспішив на виручку.
— Це вам так здається,— сказав він.— Це людина така чесна і така чиста, благородна, що не любити вас він не міг би. Він же на вас дивиться насамперед, як на пацієнта. Він, правда, воліє лікувати передусім ойротів, але чоловік він толерантний, більше, мабуть, ніж моя Таня...
— І ви, любий Іване Макаровичу,— доповнив художник.
— Можливо. Це, зрештою, майже притаманне представникам усіх малих націй, що не жили ніколи своїм власним життям. Але ж це виліковне.
— Безперечно. Ви мусите зрозуміти,— сказав твердо художник,— що без допомоги російського народу й Інших народів, що населяють наш великий Союз, вам самостійно не прожити ані півроку! Вас сусіди проковтнуть, як муху. Адже так? Як ви скажете, Дмитре Івановичу?
— Не маю сумніву... І це стосується не тільки алтайців. Те саме було б з Україною, Білорусією, Узбекистаном, навіть з Російською Федерацією, якби вона захотіла виділитись в окрему державу.
Іван Макарович замислився.
— Ви маєте рацію,— сказав він по хвилині,— Ми розуміємо це нутром, але разом з цим боїмось, що розчинимось у цьому великому морі, зникнемо, як зникає потік в озері, ріка в океані. І не буде на світі більше нашої нації, не стане більше ойротів...
Смирнов усміхнувся.
— Будуть. Нікуди вони не дінуться. Тільки ось що: дбайте про освіту, про культуру, творіть свою інтелігенцію, свій пролетаріат, щоб з вами можна було говорити, як з рівними. А то що: шамани орудують у вас, як хочуть, а ви про самостійність! Смішно і нездійсненно. Націоналізм не має перспектив. Ні одна нація не може сьогодні замкнутись у своїх рамках. Така нація мусить в них задихнутись. Далекозоріші зрозуміли це швидше, короткозорим треба більше часу, щоб зрозуміти, але зрозуміють і вони. Так я кажу?
— Так-то воно так...
— Але ви не погоджуєтесь?
— Ні, погоджуюсь, цілком погоджуюсь,— сказав Іван Макарович, але не закінчив думки. До кімнати ввійшли Таня з матір'ю.
— Про що ви тут?
— Про національне питання,— сказав, всміхаючись, художник.
Таня накинулась на батька.
— Ти завжди розпочнеш, тату! Знаєш, що Олексієві Петровичу не можна хвилюватись.
— Я його, доню, не хвилюю.
— Я тільки слухаю, Таню.