Янко опинився на краю безодні, між двох вогнів; порятунку не було, або краще сказати — порятунок був у самій тільки втечі; але Гнида й тепер не був готовий: йому треба було тиждень часу, щоб обладнати одне дільце... Тим часом туга за батьківщиною й за сім’єю стала в Кармелюка нестерпною; всякі гріхи, незважаючи на військову філософію, все-таки впивалися йому в серце, мов кліщі, і часом ятрили його совість; це неприємне відчування викликало з дна душі колишнє, чисте почуття, і воно волало й кликало його душу струснути цей брудний намул і хоч би там що побачити свій рідний край, обняти дорогу дружину, діток, особливо старшого сина... Кармелюк заявив своєму товаришеві, що більше тижня він ждати не буде.
А днів через два донеслася плітка до командира, і Кармелюк змушений був негайно тікати,— гаразд, що була ніч. Він кинувся до Гниди, та нараз в одному провулку наткнувся на таку сцену; його товариша вели два солдати, і руки в Гниди були скручені за спиною...
— Пустіть, братики,— благав жалісливо зв’язаний,— не занапащайте душі християнської... Мене ж за крадіж зі зломом поведуть зеленою вулицею... під шпіцрутени... не шкуру, а душу виб’ють... Не беріть, братики, на себе в тому гріха... Нате ось гроші, поділіться... а мене пустіть... Свідків немає...
— А нас за злодіїв вважатимуть, дияволе! — огризнувся старший.
— Тільки справді ж так... виходить... поодбивають йому м’ясо од кісток,— додав нерішуче молодший...
— Злодюзі по заслузі!
— Та я, братики, втечу... Ось тільки пустіть... і сліду не стане... ну, на мене й підозра... а ви ні при чому... Ніхто ж, крім вас, не застав... ну от і все...
— А тоді, як піймають, то ти й викажеш! — вагався вже, як видно, й старший.
— Та щоб я повісився, коли вас викажу! Не занапастіть, братики рідні! Ой, жаль який!.. Смерть моя!
Янко ніби знову чує це благання, і серце йому й тепер розривається. Здаля— причулося йому чи то гавкання собаки, чи то крик... Ждати було неможливо: прибіжать сполохані люди, і приятель, його єдина опора, загине... ' . 4
Забувши цро своє розпачливе становище, Кармелюк раптом кинувся із засади, мов тигр, і, двома ударами поваливши конвойних, в одну мить перерізав вірьовку Дмитрові; схопившись за руки, вони кинулися навтікача... Темна ніч сприяла втечі, а на світанку вони вже були в дрімучих лісах...
Янко витер рукавом краплини холодного поту, що виступили йому на чолі при згадці про це, і став прислухатися: йому причувся далекий посвист, що долинув до нього невиразною хвилею.
Він підвівся на лікті й затаїв дух... і нараз почув, що в самому яру, близько від печери, хтось іде, і не один чоловік, а два чи три.
Кармелюк схопився на ноги, звів курки на своїх пістолях, поправив шаблю, намацав кинджал і став чекати...
Яром побігли до входу печери хиткі тіні, і за хвилину виросли перед ним три постаті. В першій Кармелюк упізнав свого побратима Дмитра й, заспокоївшись, засунув пістолі за пояс; другий був теж свій чоловік, один з вартових при Чортовій виспі, Андрій, а третій був зовсім Янкові незнайомий.
— Пане отамане,! — гукнув Гнида в печеру.— А ми тобі гостя привели... Так уже хотілося йому побачити Кармелюка, що навіть парою коней і бричкою завернув до наших аванпостів...
— Ой!.. Дні живота мого... аки дим! — белькотів одерев’янілим язиком приведений юнак, марно силкуючись вирватися з залізних лап своїх супутників.
— Ха, раді дорогому гостеві,— привітно промовив Кармелюк, виходячи з свого схову, низько зігнувшись.
— О, me miserum заволав, не тямлячи себе, полонений, упавши до ніг отаманові.— Млад єсть... ще тільки з черева матері ізидох... Ні коємуждо зла сотворихом, окрім Гапки... А про Марину — брехня!.. Змилосердься й помилуй блудного сина... хоч ієрейства ради, domine 13 мій!
— Ха^ха! Здорово просить пардону... з підхідцем, а ду-, ша, мабуть, у п’ятах! — зареготав Дмитро. Вартовий тільки крутнув головою й, спершись руками на кий, закохано —дивився на отамана.
— Та заспокойся, паничу! — почав бур Янко.
— Non sum панич, sed попович 14,— перебив його полонений.—, Це тільки зверху... Краси й спокуси ради Євиного роду...— виправдувався тремтячим голосом полонений, боячись, щоб звання панича не потягло за собою страшної помсти розбійника, вже прославленого ненавистю до панів.
— Попович? Тим краще! Тільки чи не католик часом, що все закидаєш латиною? — усміхнувся Янко.
— Триєпостассю 15 просягаюся! — підніс попович до неба правицю.— Іже попівського коліна єсть із діда й прадіда... з Кальної Деражні... І прозиваюся, аки й панотець, мій,— Дерлянський.
Це справді був той самий попопич, що заїжджав із своїм батьком до отця Стопневича в Деражшо. Але, боже мій, його ледве можна було впізнати: ошатна Ліберія тепер була порвана на клапті, колючки дикого терну та козолисту стирчали з дірок; поли її і всі шаровари були в багнюці й зеленій рясці; одірвана частина камзолика теліпалася, мов розбиті двері на завісах; рештки шовкової червоної хустки вилися навколо шиї лахміттям; чуб, прикрашений стеблинками болотяних рослин, стирчав кучмою; на руках і обличчі чорніли плями грязюки; риси обличчя були спотворені жахом, витріщені очі дивилися божевільно, а чорні плями на щоках ще дужче відтінювали страшну блідість обличчя... Попович скидався на божевільного, що зірвався з лаїїщога...
, — Та встань же, domine, чого боїшся? Ми ж не звірі, і я свого брата не тільки не скривджу, а й іншим не дам скривдити... Пустіть його, братчики, він не втече.
— Де там! — заперечив Дмитро.— Оно й вартовий розповідає, що як тільки осадили бричку, то він миттю, з неї через голову й спину показав... Гнат кинувся навздогін, а супостат — у чагарі, порвав на собі обмундирування, а продер-ся-таки до болота й там уже по пояс загруз... там його й полонили.
— Еге, батьку,— підтвердив вартовий.
— Та й дорогою пробував дременути.
— Ну, звідціля коли б і хотів, то дорогу знайде хіба що в пекло,— зауважив отаман.
— Якщо вельможний пан...
—Не пан, а отаман,— поправив Дмитро.
— Якщо вельможний отаман,— повів мову, трохи оговтавшись, попович — має беневоленцію... і дасть надію, що тіло й живіт мої невредимі будуть, то я спробую не тікати.— Він встав, струснувся, стер на руках і щоках сухий бруд, пригладив долонею свою чуприну і оглянувся довкола вже трохи заспокоєно.
— Як ти попався до наших у руки? — спитав Янко.— Та сідай, ти ледве стоїш на ногах...
— Страху ради іудейська,— відповів, важко дихаючи, попович і сів на пеньок, що стирчав перед ним.— Я з батьком їхав парою в бричці, а за нами в однокінній біді трясся отець диякон... А правились ми в Бар... Батько мене віз, щоб знову утвердити в семінарії, зане вигнаний бих і ізвер-жен! —зітхнув він і витер брудною рукою піт, що виступив на лобі, розмазавши по всьому обличчю чорні плями.
Це викликало в отамана і в' його товариша вибух веселого сміху; але вартовий, ростом у добрий сажень і атлетичної тілобудови, дивився байдуже й немов ждав наказів отамана.
— Нєсть, гадаю, ні образа, ні подобія? — розсміявся в свою чергу попович.— Але пика чорна — душа біла! Так аз і глаголю: доїхали ми до Краснопольської корчми... Там нас зело налякали... Ми вихопилися при сході сонця, щоб доправитися до Волковинець до заходу світила; доїжджаємо до Чортової виспи, а отець диякон і рече, що він знає стезю, якою можна обминути сію диявольську місцину, але що двом коням і бричці влектися не можна... Тому родитель мій, вельми засмутившись, пересів до диякона, а мене, ви-щерекомого сина, примусив їхати Чорним шляхом... І тіль^ ки я направив колісницю на ону путь, як повстали на мене ворожі сили, догнали й одоліли!..
— Батюшка й диякон теж не минуть наших, то треба оповістити, щоб не завдали їм клопоту,— сказав Янко Гниді,— а якщо не виїдуть, то оглянути стежку, щоб вивести їх на певний шлях; та до них провести й поповича... А що, чи не знайшли чогось у бричці? — звернувся він до вартового.
— Не оглядали, батьку,— відповів той шанобливо.
Там нічого ж не обрітається, єй-єй! — якось стурбувався попович.— Окрім харчів...
Ото нам їх і треба! — скрикнув отаман.-—Три дні ні в мене, ні в товаришів ріски в роті не було... А що там у тебе призапасено, пане поповичу?
— Для нас з панотцем на дорогу паляниць штук десять, сала од свійського вепря шматків п’ять добрих та в’яленої piscis taranii з півкопи 16, а решта, аки прииошеиіе для уласкавлення сінедріона.
— А що для сінедріона? — поцікавився Кармелюк.
— Для оного — пернатих, сиріч гусок і гусаків присолених, зело смачних,— десяток, качок, іменованих також до утицями, вельми вгодованих і присмажених димом,— два десяткй...
— Важно лепортує, хай його вовк із’їсть! — сказав Дмитро і провів рукою по вусах і бакенбардах, що геть порозростались. Вартовий тільки сплюнув і одвернувся. Сам Янко пожирав очима доповідача й ковтав слину.
— Ну, масла ще свіжого око17 та просоленого діжечка,— провадив попович,— кукурудзи гелетка, сочевиці ге летка* борошна гречаного й пшенишного по мішку та крупів усяких чотири вмістилища.
Скарб, цілий скарб! — скрикнув Янко.
— Фуражу, виходить, магазин... Натріскатись можна,— докинув Дмитро.
— Ну, як хочеш, поценку, а ми в тебе ці сінедріонівські дарунки заберем... Хоч заплатимо, а заберем. Бо голод — не свій брат,— вирішив отаман.
— І дуже добре! — зрадів попович.—Бо без дарунків батечко не поткнеться в бурсу, а повернеться вспять — і мені полегкість буде... Єдине токмо, щоб йому відомо стало, що данину забрав пан отаман, а не пропив я в шинку, занє цього не схвалює родитель.
— Не схвалює? — здивувався Янко і дав наказ вартовому: — Зараз же доставити сюди весь провіант... Та оповістити вільних людей, щоб поспішили сюди до нас на сніданок...
— Та прихопи й барило солдатських сліз, що, казали, роздобули наші в жида,— додав Гнида.
За годину все було сховано в отаманській печері, а на сніданок залишено тільки п’ять паляниць і два здоровенні шматки сала, та ще тарані з десяток... Звичайно, й горілки барило, котре взяв під свою опіку Дмитро.
З вартовим прийшло ще троє селян. Всі одержали по однаковому шматку сала, по чверті паляниці й по тарані, а також і по філіжанці горілки. Філіжанку цю,— просто старовинну високу чайну чашку,—— облюбував Дмитро в якогось пана економа й прихопив із собою для дорожньої потреби; вона й правила завжди за чарку.